— А золото де? — спитала Кія.
— У породі. Інколи воно лежить там самородками, розміром із палець, тоді його вибирають самими руками, після того як подрібнять каміння. Але найчастіше це пластівці, які відділити непросто. Так зване розсипне золото.
Позад них пролунав голос:
— Ви що собі надумали?
Вони обернулися. То був Мохаммед. Кії цей нечема відразу не сподобався.
Абдул відповів:
— Просто гуляємо. Невже це заборонено, брате?
— Ідіть собі, куди йшли.
Кія побачила, що Мохаммеду бракує передніх зубів. Абдул відповів: — Як скажеш.
Рушили далі, тримаючись праворуч від огорожі. Перегодом озирнувшись, Кія побачила, що Мохаммед забрався геть.
Третій майданчик теж був інакший. За парканом рівненькими рядами стояло декілька споруд зі шлакоблока з пласким дахом — імовірно, бараки для охорони. З дальнього краю — накриті камуфляжною сіткою чотири об’єкти, кожен завбільшки з вантажівку. На території сиділи чоловіки: відпочивали, попиваючи каву й граючи в нарди. На подив Кії, їхній автобус теж стояв там.
Залишилася лише одна загадка: будівля без вікон, єдині двері якої зачинені на засув ззовні. Споруда нагадувала тюрму, ще й пофарбована була в блакитний колір, що відбивав спеку. Це необхідно, якщо цілими днями всередині перебувають люди.
Абдул і Кія повернулися до своєї халабуди. Решта пасажирів, так само як Кія, розчистили собі місця для ночівлі. Есма з матір’ю роздобули десь балію та прали одяг. Інші знічев’я теревенили.
Троє жінок принесли казани й стос пластикового посуду. На вечерю була пшоняна каша. Кія бачила, як її готували, змішавши із солоною рибою та цибулею.
Поки вечеряли, сонце закотилося за обрій, і доїдали вже поночі. Кія з Наджі лягли на землю, накрившись ковдрами.
Абдул умостився неподалік.
* * *
Абдула мучили роздуми. Хакім не просто так зробив великий гак, але нащо? Присутність тут бойовиків ІДВС робила це місце логічним вибором для зупинки на ніч — якби ж воно було частиною маршруту. Але це не так.
На відміну від решти пасажирів, Абдул до Триполі не поспішав. Він мав збирати інформацію, а цей табір вельми його зацікавив, особливо вантажівки на майданчику для охорони. На останній базі ІДВС, яку Абдул виявив, — в Аль-Бустані — знайшли китайські гаубиці. Одначе ці штуки видавалися більшими.
Засинаючи, він мимоволі прокручував у голові слово «яма». Золотовмісну породу добували з ями. У чому ж може бути зв’язок?
Прокинувся на світанку, стрепенувшись. Слово «яма» так само бриніло в голові.
Арабською «яма» буде «гуфра», але частіше це слово перекладають як «діра». До чого ж тут діра?
Коли йому нарешті сяйнула відповідь, він так здивувався, що аж сів і глянув перед собою.
Сховок аль Фарабі, Афганця, ватажка ІДВС, був у місці, яке називалося Гуфра. Діра. Яма. Копальня.
Ось воно.
Він знайшов, що шукав. Тепер треба якомога швидше передати інформацію Тамарі та ЦРУ. Проблема в тому, що мобільний тут не ловив сигналу.
Як скоро автобус добудеться цивілізації?
Місце для бази ІДВС обрали якнайкраще: посеред неозорої пустелі, де золото лежить просто під ногами, чекаючи, коли його дістануть.
Не дивно, що аль Фарабі засів саме тут. Це надзвичайне відкриття для антитерористичних сил — чи то пак, буде таким, щойно Абдул зможе передати інформацію.
Подумав, чи не перебуває десь тут і сам аль Фарабі.
Мігранти потроху прокидалися, вставали, згортали ковдри й умивалися. Наджі просив лебену, але мусив удовольнитися грудним молоком. Жінки, що вчора приносили вечерю, повернулися зі сніданком: лавашами та розсільним сиром доміяті. Поївши, мандрівники стали чекати на автобус із Хакімом.
Але він не приїхав.
Абдулові закралося погане передчуття.
Після години очікування вирішили знайти Хакіма. Поділилися на групи. Абдул сказав, що перевірить найдальший майданчик, охоронний. Кія з Наджі на руках пішла з ним. Сонце ще тільки вставало, але більшість робітників уже були в ямі. У таборі лишилося хіба кілька жінок і діти, тому Хакіма мали б легко знайти, а Гамза й Тарек іще більше вирізнялися. Щоправда, жодного з трійці ніхто не бачив.
Абдул та Кія підійшли до майданчика охорони й подивилися за огорожу.
— Учора автобус стояв там, — показав рукою Абдул.
Тепер місце порожніло. На території снувало кілька чоловіків, хоча Хакіма, Тарека та Гамзи серед них не було.
Абдул кинув обнадійливий погляд на високого чолов’ягу із сивим волоссям і чорною бородою, що владно дивився навколо колючими очима. Це міг бути й сам аль Фарабі. Людей із такою зовнішністю він іще не бачив.
Почувся голос:
— Знову ти.
Абдул крутнувся й побачив Мохаммеда.
Охоронець докинув:
— Я ж казав не лазити сюди.
Через брак передніх зубів він трохи шепелявив. Абдул відповів:
— А де бус, отой «мерседес», який ставили тут на ніч?
Мохаммед дещо розгубився від такого різкого тону. Звик, либонь, що до нього звертаюся з трепетом і пошаною. Швидко оговтавшись, сказав:
— Не знаю, та й байдуже мені. Геть звідсіля.
Абдул промовив:
— На цьому майданчику, де живеш і ти, ночувало троє чоловіків: Хакім, Тарек і Гамза. Ти їх мав би бачити.
Мохаммед поклав руку на пістолет у кобурі.
— Не доймай мене.
— О котрій вони поїхали й куди?
Мохаммед вийняв пістолет, самозарядний дев’ятого калібру, і приставив Абдулові до живота. Абдул глянув униз. Мохаммед тримав зброю дещо боком, тому на руків’ї було добре видно вписану в коло п’ятикутну зірку. «Пектусан», північнокорейська копія чеського CZ-75.
Мохаммед сказав:
— Стули пельку.
Кія промовила:
— Абдуле, будь ласка, ходімо.
Абдул міг би забрати в Мохаммеда пістолет одним рухом, проте всіх охоронців у таборі йому не подужати, й так він не здобуде жодної інформації. Тому, взявши Кію під руку, пішов геть.
Рушили далі в пошуках Хакіма. Кія спитала:
— Як думаєте, куди подівся автобус?
— Не знаю.
— Гадаєте, він повернеться?
— Питаннячко.
Абдул дізнається відповідь, щойно зможе глянути на трекер, схований у підошві. Вирішив зробити це, коли всі повернуться з пошуків. Вийде в пустелю, буцімто через поклик природи, а там нишком перевірить.
Та цьому не судилося статися. Повернувшись у табір, вони застали там Мохаммеда, що вмостився на перевернутій скрині. Він показав на Абдула, а тоді — на землю, де йому варто сісти. Абдул вирішив не сперечатися. Можливо, вдасться більше дізнатися про те, куди подівся автобус.
Решта мігрантів повернулася з пошуків, усі розсілися на майданчику. Мохаммед порахував людей, без Наджі налічив тридцять шість душ. Відтак почав:
— Ваш водій поїхав і забрав із собою автобус.
Найстаршим серед мігрантів був Вахед, що автоматично робило його представником гурту.
— Куди поїхав Хакім? — запитав він.
— А я звідки знаю?
— Але в нього наші гроші! Ми заплатили йому, щоб він довіз нас до Європи.
— Мені яке діло? — не приховуючи роздратування кинув Мохаммед. — Ви ж не мені платили.
Абдул збадьорився. До чого все йде?
Вахед запитав:
— І що нам тепер робити?
Мохаммед посміхнувся беззубим ротом:
— Можете йти.
— Але в нас немає транспорту.
— За сто тридцять кілометрів звідси є оаза. Дійти можна за кілька днів, якщо знайдете.
Це нікому не було до снаги. Там катма іншої дороги, крім невеликої стежинки, що то виринала, то знову зникала серед дюн. Знайти шлях могли б туареги, пустельний народ, але мігранти не мали анінай-меншого шансу. Вони блукатимуть серед пісків, допоки не помруть від спраги.
Справжня катастрофа. Абдул задумався, як йому зв’язатися з Тамарою та передати інформацію.
Вахед попросив:
— Ви могли б підвезти нас до оази?
— Ні. У нас тут копальня, а не автобусний парк.
Мохаммед насолоджувався кожною миттю. Раптом Абдулові сяйнула думка, і він узяв слово.
— Таке трапляється вже не вперше, так? — звернувся він до Мохаммеда.
— Не розумію, про що ти.
— Усе ти розумієш. Тебе зовсім не дивує, що Хакім поїхав. І промова заготовлена. По тобі ж видно, що кажеш ці слова далеко не вперше.
— Запхайся!
Хакім улаштував шахрайську схему, тепер це стало очевидно. Він привозив мігрантів сюди, забирав у них останні кошти, а тоді кидав. Але що траплялося з ними далі? Можливо, Мохаммед зв’язувався з їхніми рідними, вимагаючи більше грошей, щоб відпустити.
Вахед таки почав допитуватися:
— То нам тепер сидіти тут і чекати, поки нас хто-небудь забере?
«Не так усе просто», — подумав Абдул.
Мохаммед відповів:
— Ваш водій заплатив нам за одну ніч. Сніданок був останньою послугою. Дати вам більше харчів ми не можемо.
— Ви хочете заморити нас голодом!
— Хочете їсти —доведеться працювати.
То ось воно що.
Вахед промовив:
— Працювати? Як?
— Чоловіки — на копальні, жінки допомагатимуть Рахімі. Це головна кухарка, в чорному хіджабі. Нам бракує жінок. Тут треба прибрати.
— Яка платня?
— Хіба я казав щось про гроші? Хочете їсти — працюйте, а ні — то ні, — вишкірився Мохаммед. — Кожен сам вирішує, що йому робити, але ми не платимо.
Вахед страшенно обурився.
— Але ж це рабство!
— Немає тут рабства. Роззирнися: ніде жодного муру. Можеш іти, куди й коли хочеш.
Та це однаково рабство, подумав Абдул. Пустеля надійніша за всякий мур.
Нарешті картинка склалася. Він міркував, що вабить людей сюди, аж тепер усе зрозумів. Вони приходять сюди не самі, а потрапляють у полон.
Цікаво, скільки отримав Хакім? Напевно, по парі сотень за людину. Коли так, то він збагатився на сім тисяч двісті доларів. Порівняно з доходом від продажу кокаїну — дрібниця, але Абдул підозрював, що більша частина прибутку йде джихадистам, а Хакім отримує лише платню як водій. Це також пояснило б, чому в дорозі він так завзято витрушував з мандрівників кожну зайву копійчину.