Абдул подумав про срібний хрестик Кії.
Невдовзі пролунав свисток. Абдул зіп’явся на ноги, відчуваючи, як викручує все тіло. Скільки ще він стоятиме за тим молотком?
Разом вони спустилися в яму. Акім узяв інструмент.
— Я перший, — сказав він.
— Дякую.
Ще ніколи Абдул не вкладав у це слово стільки щирості.
До сказу повільно рухаючись небосхилом, сонце приповзло до заходу, і коли спека спала, біль став нестерпним. Геолог покинув роботу, й Мохаммед дав свисток на завершення дня. Від радості Абдулові аж сльози на очі навернулися.
Акім сказав:
— Завтра тебе призначать на іншу роботу. Так наказав кореєць. Він вважає, що сильніші потрібні живими. Але післязавтра знову повернешся до молотка.
Так Абдул збагнув, що доведеться звикати—або ж спромогтися на те, чого не вдалося іншим: втекти.
Поки всі зморено чалапали до брами, зчинилася буча. Наглядачі схопили одного з робітників, невеличкого чорнявого чоловіка. Відтак двоє попід руки вивели його геть, а Мохаммед ішов слідом, лаючи бідолаху. Схоже, вимагав від нього щось виплюнути.
Решта наглядачів, загрозливо піднявши автомати, щоб ніхто не здумав суперечити, наказали робітникам вишикуватися в шерегу й чекати. Абдула охопило млосне передчуття, що зараз він побачить покарання.
До робітника підійшов четвертий охоронець і вдарив його по потилиці прикладом автомата. З рота чоловіка на землю щось випало, й один із наглядачів підняв це.
Розміром із двадцятип’ятицентову монетку, річ була тьмяно-жовтого кольору: золото.
Чоловік намагався вкрасти золотий самородок. Цікаво, на що він планував його витратити? Тут було неможливо нічого купити. Напевно, думав заплатити комусь за звільнення.
Наглядачі здерли з нього лахміття, кинули голим на землю і взяли свої автомати за цівки. Прикладом свого Мохаммед зацідив сердезі в обличчя. Той із криком затулився руками, але джихадист ударив йому між ніг. Коли чоловік схопився за пах, дістав ще один удар в лице. Мохаммед кивнув решті, й кожен почав лупити, високо замахуючись для сильнішого удару. Били в такому розміреному ритмі, що було ясно: карають вони не вперше.
Коли чоловік кричав, з рота йому бризкала кров. Вони не припиняли молотити його по голові, промежині, руках та ногах. Тріщали кості, лилася кров, і Абдул усвідомив, що після такого бідолаха не оклигає. Він скрутився калачиком, і його крики перейшли у тваринне скавчання. Побиття тривало, не припиняючись, навіть коли робітник замовк і вже не рухався. Охоронці далі гамселили непритомне тіло, допоки воно зовсім утратило людську подобу.
Нарешті втомилися. Їхня жертва давно вже не дихала. Мохаммед присів біля нього, послухав серце, перевірив пульс.
За хвилину встав і звернувся до решти робітників:
— Підійміть його, винесіть за територію та закопайте.
Розділ двадцять третій
Рано-вранці Тамара отримала есемес: «Джинси коштують п’ятнадцять доларів».
Це означало, що розчарований джихадист Харун призначив їй зустріч сьогодні о п’ятнадцятій. Місце обрали ще минулого разу: Національний музей, біля славнозвісного черепа, якому було щонайменше сім мільйонів років.
Вона напружилася. Певно, це щось важливе. Адже зустрічалася з ним лише раз, і тоді він дав їй цінну інформацію про невловного аль Фарабі. Цікаво, які новини принесе сьогодні?
Можливо, йому відомо щось про Абдула? Коли так, найімовірніше, це будуть погані новини: агента могли викрити, полонити або й убити.
Того дня у нджаменській резидентурі ЦРУ проводили навчання на тему кібербезпеки. Утім, Тамара подумала, що їй вдасться піти трохи раніше.
Снідаючи йогуртом із динею, ввімкнула CNN. Було приємно почути, що президентка Ґрін не облишила питання китайської зброї в руках терористів. Один із них на мосту Нґуелі цілився в Тамару з автомата виробництва «Норінко», тож її не хвилювало, що скаже на своє виправдання уряд у Пекіні. До того ж китайці ніколи не роблять нічого просто так. Вони мали плани на Північну Африку, і хай якими ті були, це точно недобре для Америки.
Головною новиною того дня стала вимога японських радикальних націоналістів завдати удару аерокосмічними силами, озброєними понад трьома сотнями винищувачів, по північнокорейських військових базах. Тамара не думала, що японці ризикнуть воювати з Китаєм, але все було можливо — особливо зараз, коли баланс порушився.
Табові батьки полетіли додому — хоч якийсь позитив. Тамара відчувала, що змогла пробитися крізь захисну шкаралупу Анн, але довелося докласти чималих зусиль. Якщо колись таки вдасться переїхати в Париж і жити там із Табом, доведеться постаратися, щоб здобути прихильність його матері. Але Тамарі це до снаги.
Йдучи територією посольства крізь ранкову прохолоду, вона зустріла Сюзан Маркус. Замість службової форми, яку традиційно носять у штабі, Сюзан була одягнена в бойовий однострій і берці. Либонь, не дарма або ж просто Сюзан так більше подобається. Тамара запитала:
— Дрон знайшовся?
— Ні. Ви щось чули?
— Як і раніше, я підозрюю Генерала, але не маю доказів.
— Я теж.
Тамара зітхнула.
— Боюся, Декстер не сприймає проблеми серйозно. Каже, в армії зброя постійно губиться.
— Частково він має рацію, проте це зовсім не має бути нормальним явищем.
— Але він мій бос.
— У будь-якому разі, дякую.
Відтак розійшлися в різні боки.
Для навчань ЦРУ забронювали конференц-залу. Офіцери розвідки вважалися — або ж думали, що вважаються, — просунутішими від звичайних працівників посольства, тому дехто з молодих сьогодні вирядився у футболки з рок-гуртами й старі джинси замість звичніших у спеку полотняних штанів і сорочок з коротким рукавом. Лейла Моркос прийшла у футболці з написом: «Нічого особистого. Я сучка з усіма».
У коридорі Тамара зустріла Декстера та його керівника, Філа Дойла, який, хоч і базувався в Каїрі, мав обов’язок наглядати за всією Північною Африкою. Обидва були в костюмах. Дойл звернувся до Тамари:
— Щось чути від Абдула?
— Нічогісінько, — відповіла. — Він або застряг у якійсь оазі в зламаному автобусі, або ж об’їздить околиці Триполі в пошуках мобільного сигналу.
— Сподіваймося на те.
— Я давно чекала цього курсу, — збрехала Тамара й, повернувшись до Декстера, додала: — Але мушу піти раніше.
— Нікуди ти не підеш, — відказав Декстер. — Навчання обов’язкове для всіх.
— О третій мені призначено зустріч з інформатором. Більшу частину дня я проведу тут.
— Перенеси зустріч.
Тамара потамувала роздратування.
— Це може бути важливо, — вичавила вона із себе, силуючись не видавати гніву.
— Хто інформатор?
Тамара стишила голос:
— Харун.
Розсміявшись, Декстер кинув Дойлу:
— Він не такий важливий для операції. — Обернувся до Тамари й сказав: — 3 ним у тебе була лише одна зустріч.
— На якій він дав мені цінні відомості.
— Яких не вдалося підтвердити.
— Відчуваю, це правда.
— Знову жіноча інтуїція. Вибач, але цього замало. Перенеси зустріч. Декстер потягнув Дойла в конференц-залу.
Діставши телефон, Тамара відповіла Харунові одним-єдиним словом: «Завтра».
Увійшла в залу й зайняла місце, чекаючи початку тренінгу. За хвилину завібрував телефон, і вона прочитала повідомлення: «Віддам за одинадцять доларів».
«Завтра об одинадцятій, — подумала вона. — Без проблем».
* * *
Музей розташовувався кілометрів за п’ять від американського посольства. Дороги були вільні, тож Тамара приїхала на зустріч завчасно. Посеред парку височіла нова модерна будівля. Перед нею, у фонтані, однак без води, стояла статуя Матері Африки.
Вона вийняла синій шалик із помаранчевими колами й пов’язала на голову — раптом Харун забув, яка вона. Ходила переважно з покритою головою, що в поєднанні з традиційною сукнею та штанами уподібнювало її до сотень тисяч жінок у місті.
Щойно ввійшла в музей, одразу збагнула: це не найкраще місце для таємної зустрічі. Вона ж бо уявляла, що вони розчиняться в натовпі, однак усередині було майже безлюдно. Щоправда, нечисленні відвідувачі скидалися на туристів, тому, як пощастить, ніхто з них не впізнає Тамару чи Харуна.
Вона піднялася до черепа Тумай. Майже безформний, він нагадував старий дерев’яний брусок, заледве схожий на голову. Але воно й не дивно, надто зважаючи, що йому аж сім мільйонів років. Як щось узагалі може зберігатися так довго? Поки вона отак собі міркувала, підійшов Харун.
Убрався по-західному: в камуфляжні штани й просту білу футболку. Вона відчула напругу в його погляді. Харун знову ризикував життям. Однак хай що робитиме, все буде небезпечно. Як джихадист він був зрадником для своїх, і ніщо цього не пом’якшувало.
— Ви мали би прийти вчора, — мовив.
— Не вдалося. Щось термінове?
— Після засідки в таборі для біженців наші суданські друзі прагнуть помсти.
«І так без кінця, — подумала Тамара. — Кожна помста тягне за собою нову».
— Чого вони хочуть?
— Їм відомо, що засідку спланував сам Генерал. Тепер вони жадають убити його.
«Нічого нового», — подумки відзначила Тамара. Ось тільки зробити це буде нелегко. У Генерала потужна охорона. Втім, «нелегко» зовсім не означає «неможливо». Якщо замах вдасться, Чад порине в хаос. Треба бити на сполох. Спитала:
— Як?
— Я ж розповідав вам, що Афганець навчив нас виготовляти пояси шахіда?
«О господи!» — подумала вона.
На поверх піднялося двоє туристів — пара середнього віку в панамах і кросівках. Розмовляли французькою, Тамара з Харуном — арабською, якої, майже напевно, ті не розуміли. Туристи наблизилися до стенда із черепом, Тамара усміхнулася й кивнула їм, шепнувши Харуну:
— Ходімо далі.
Наступна зала була порожня. Тамара спитала:
— Що далі? Як вони планують це зробити?
— Нам відомо, у якій автівці пересувається Генерал.
Тамара кивнула. Це знали всі: довгий «сітроєн», як у французького президента. Такий був один на всю країну, та коли й того замало, на радіаторі в нього майорів синьо-жовто-червоний прапор Чаду.