Харун провадив далі:
— На вулиці біля президентського палацу влаштують засідку, а коли машина виїде, кинуться на неї та підірвуть себе. Вони вірять, що так потраплять у рай.
— Дідько.
«Це може спрацювати», — подумала Тамара. Палац надійно охороняли, але час від часу Генералу доводилося покидати його територію. Машина в нього, може, й броньована, але від бомби не захистить, особливо, якщо заряд буде потужний.
Одначе, дізнавшись про змову, ЦРУ здатне попередити Генералову охорону, котра вживе додаткових заходів.
— Коли вони планують це зробити?
— Сьогодні, — відповів Харун.
— Тільки не це!
— Тому я і призначав зустріч ще на вчора.
Вона дістала телефон. Хвильку подумала. Які ще подробиці їй потрібні?
— Скільки буде нападників?
— Троє.
— Можете їх описати?
Харун похитав головою.
— Мені не сказали, кого обрали. Просто повідомили, що це буду не я.
— Чоловіки?
— Може бути одна жінка.
— Як одягнені?
— Напевно, традиційно. Під широким одягом легше сховати пояс. Але я не впевнений.
— Окрім цих трьох, кого ще залучено до операції?
— Нікого. Додаткові люди — додаткові ризики.
— О котрій вони стануть на позицію?
— Повинні вже бути там.
Тамара набрала штаб-квартиру ЦРУ.
Виклик не пройшов.
Харун пояснив:
— Афганець навчив нас вимикати міську телефонну мережу.
Тамара вирячилася на нього.
— Тобто ІДВС вимкнула телефони в усьому місті?
— Доки служби не придумають, як це полагодити.
— Мені треба йти.
Вона швидко попрямувала до дверей. Харун кинув їй услід:
— Успіхів вам!
Вона швидко збігла сходами й попрямувала на стоянку. Машина вже чекала на неї з увімкненим двигуном. Заскочивши в салон, кинула:
— У посольство, швидко.
Дорогою її обсіли думки. В амбасаді вона може звернутися напряму до ЦРУ, але що вони вдіють без зв’язку? Краще йти одразу в президентський палац. Проте її там не знали й не пустять так швидко. Та й чи повірять охоронці дівчині, що торочить щось про загрозу життю Генерала?
Згадала про Каріма. Він зможе безперешкодно пройти в палац і швидко передати інформацію очільнику Генералової охорони. Але де його зараз шукати? Ще не полудень, тому він може бути в кафе «Каїр», неподалік музею. Спочатку треба перевірити там, а як не знайде його — поїде в центр, у готель «Ламі».
Вона молилася, щоб Генерал не виїжджав із палацу в наступні кілька хвилин.
Повідомила водія про зміну планів — і вже за лічені хвилини була біля кафе. Швидко забігла всередину і з неабияким полегшенням застала там Каріма. Ледве встигла: він одягав піджак, готуючись іти. Раптом їй чомусь стрельнуло в голову, що Карім погладшав.
— Як добре, що ви тут, — сказала вона. — ІДВС поклала телефонний зв’язок.
— Справді?
Накинувши піджак, він вийняв із кишені телефон і поглянув на екран.
— Ваша правда. Я й не знав, що вони на таке здатні.
— Я щойно говорила з інформатором. Вони планують убити Генерала.
Карім ошелешено роззявив рота.
— Що, зараз?
— Я подумала, треба насамперед сказати вам.
— Авжеж. Як вони планують це зробити?
— Три шахіди біля брами палацу пантрують па його машину.
— Хитро. Іншою дорогою пін не поїде, та й автівці там доведеться пригальмувати. Ідеальний час для удару. — Повагавшись: — Наскільки надійне джерело?
— Каріме, жодному інформатору не можна довіряти повністю — це ж, по суті, зрадники. Але я вважаю, мій сказав правду. Генералові варто перестрахуватися.
Карім кивнув.
— Точно. Таке застереження не можна ігнорувати. Моя машина У дворі.
— Чудово.
Він наготувався йти, аж раптом обернувся:
— Дякую.
— Прошу.
Тамара вийшла через парадний вхід і сіла в машину.
Знову подумала про повернення в посольство і знову вирішила, що там робити нічого. У правилах немає протоколу дій на випадок замаху в умовах відсутності телефонного зв’язку. Згадала, що можна попросити Сюзан Маркус привести свій загін і вистежити нападників. Проте американська армія не мала права діяти без місцевих збройних сил та поліції, тому, якщо вона помилилася, це потягне за собою катастрофічні наслідки. Та й поки накази пройдуть усі необхідні інстанції, буде вже запізно.
Зважилася їхати туди сама. Так хоч зможе оглянути вулицю і спробувати ідентифікувати бойовиків.
Показала водієві дорогу на південь від шосе, що вела прямісінько на проспект Шарля де Голля. Й наказала зачекати за кількасот метрів від входу до палацу, адже стоянки ближче не було.
Перевірила телефон — сигналу досі нема.
Перед брамою зупинився чорний «мерседес», який одразу пропустили. Аби ж то тільки був Карім.
Уперше вона замислилася над тим, як ризикує сама. Будь-якої миті, будь-де на цій вулиці може вибухнути бомба. Якщо це станеться неподалік, вона загине.
Помирати їй не хотілося — тільки не зараз, коли вона зустріла Таба.
Однак смерть — не найгірший варіант. Її може покалічити, й вона залишиться сліпою чи паралізованою.
Затягнула хустку міцніше, бурмочучи сама до себе:
— Що я взагалі роблю?..
Відтак рішуче попрямувала до палацу.
Біля палацу не було нікого, крім охоронців: людей зі зброєю сторонилися. З протилежного боку, в парку зі статуями, сновигала десь сотня людей — туристи, що роздивлялися величні скульптури, та містяни, що вийшли на прогулянку, обідали або й просто сиділи. «Треба спробувати ідентифікувати нападників, — подумала Тамара. — Часу обмаль!»
За натовпом спостерігав загін озброєних поліціянтів під керівництвом вусатого сержанта. Їхній камуфляжний однострій мав дещо інший візерунок, ніж у Нацгвардії. З досвіду Тамара знала: головне завдання копів — стежити за дотриманням заборони на фотографування палацу, тому сумнівалася, що вони помітять справжніх терористів.
Зосередившись, вона пильно придивилася до людей у парку. Чоловіків та жінок середнього й старшого віку не брала до уваги: джихадисти завжди молоді. Так само відкинула всіх, хто був у сучасному щільному одязі, як-от джинси й сорочка, бо під таким бомби не заховаєш. Усі підозри спрямувала на вдягнених у традиційне вбрання молодиків близько двадцяти та жінок у хіджабах.
Подумки відзначила тих, хто міг становити загрозу.
Юнак у білому халаті й шапочці, що сидів на краю постаменту, читаючи газету «Аль-Вігда». (Мав занадто безтурботний вигляд як на терориста, але Тамара не могла бути впевнена ні в чому.) У жінки невизначе-ного віку щось випиналося під чорним хіджабом, але то цілком могла бути її фігура.
Хлопчина-підліток в оранжевому халаті й тюрбані сидів навпочіпки край дороги й лагодив скутера. Перед ним серед гайок і болтів лежало зняте переднє колесо.
З іншого боку парку помітила бородатого молодика, що впрілий стояв у затінку дерева. Убраний був у халат до землі, що називається тваб, або ж галабея чи дішдаша, зверху накинув безформну широку куртку, застібнуту під саму шию. Стояв він біля переходу на той бік вулиці й раз по раз оглядав вузьку дорогу, де зовсім не мав на що дивитися. Нервово курив, швидко пахкаючи сигаретою.
Коли президентське авто виїде з палацового комплексу, то, найпевніше, зверне ліворуч або праворуч на широкий проспект Шарля де Голля, проте може й попрямувати провулком до річки. Тому логічно було б одного з нападників виставити із цього боку виїзду, другого — з іншого, а третього — біля провулка.
Тамара перейшла дорогу до собору.
Оглянула браму палацу, порівнявшись із нею. Їй відкрилася довга рівна під’їзна дорога, що велично тягнулася до будівлі вдалині, схожої радше на сучасний офіс, а не палац. За ворітьми знічев’я курили й теревенили з пів десятка солдатів. Тамару це засмутило: якби Карім забив на сполох, військові вже мали б розігнати людей, щоб захистити їх від вибуху. Однак на вулиці було гамірно, нею так само їздили машини й мотоцикли. Якщо бомбу підірвуть тут, постраждають сотні невинних перехожих. Невже Карімове застереження проігнорували? Чи, може, Генералом опікувалися більше, ніж народом?
Прегарний сучасний собор Богоматері стояв за парканом із зачиненими ворітьми. На території не було нікого, крім садівника, що в чорних халаті та шапочці саджав деревце за якихось кілька метрів від Тамари. Із цього місця він добре бачив палацову браму й міг швидко перебігти в провулок. Невже нападник — він? Коли так, чоловік ризикував. Священник міг запитати в нього, хто дозволив садити тут дерево. З іншого боку, ніякого святого отця ніде не було видно.
Тамара повернулася в парк.
Звісно, це лише здогад, але вона подумала, що терористи — хлопець, який лагодить скутер, упрілий чоловік під деревом і садівник. Кожен відповідав опису й був у широкому одязі, під яким можна сховати бомбу.
Чи можливо заарештувати їх? Деякі пояси шахіда мали спеціальну систему активації, за якої бомба здетонує лише тоді, коли підривник відпустить шворку, щоб гарантувати вибух навіть у разі вбивства нападника. Одначе кожен із трьох підозрюваних щось та й робив руками: ремонтував, тримав сигарету й садив дерево. Це означало, що цієї системи в них нема.
Та однаково слід пильнувати за ними, щоб затримати, поки не встигли активувати вибухівку. На це вона матиме секунду-дві. Перевірила телефон. Сигнал так і не з’явився.
Що ж робити? Напевно, нічого. Карім попіклується, щоб Генералові нічого не загрожувало. Ось-ось поліція оточить парк і перекриє дорогу. Убивць виведуть разом із перехожими.
Але ж замах може повторитися завтра.
Тамара сказала собі, що це не її проблема. Свою частину роботи вона виконала — надала всю необхідну інформацію. Далі рішення за місцевими поліцією та військом.
А їй краще піти.
Кинувши погляд на той бік проспекту, побачила характерний лімузин Генерала, що повільно котився доріжкою до воріт.
Треба діяти.
Дістала своє посвідчення ЦРУ і підійшла до вусатого сержанта поліції.
— Я з американської армії, — промовила арабською, показуючи йому документ. Тоді кивнула на чоловіка під деревом: — Мені здається, він щось ховає під курткою. Можливо, варто його перевірити? Раджу спершу заламати руки: він може бути озброєний.