Як і всі, Кія поглядала на озеро, бо неможливо було вгадати, коли джихадисти зголодніють і повернуться забирати в селян м’ясо, борошно й сіль. Часом вони навіть викрадали дівчат, особливо християнок. Кія торкнулася невеликого срібного хрестика, який носила під сукнею.
За годину дісталася до села, яке було майже таке саме, як її, окрім шести бетонних будинків, збудованих у кращі часи. Зараз вони потроху обсипалися, однак люди й далі в них жили.
Юсуфова оселя не відрізнялася від її власної: збудована з глиняних блоків і крита пальмовим листям.
Ставши перед дверима, вона погукала:
— Є хто вдома?!
Упізнавши її голос, Юсуф відповів:
— Кія! Заходь.
Він сидів схрестивши ноги й лагодив велосипеда, клеячи латку на камеру. Низенький, з привітним лицем, Юсуф зовсім не був такий деспотичний, як більшість чоловіків. Завжди радий бачити Кію, він широко усміхався. Його дружина Азра годувала дитину груддю. Її усмішка була не така щира й привітна. На худому обличчі залягла втома, та це була не єдина причина стриманості. Правда полягала в тому, що Юсуф виявляв забагато уваги Кії. Після загибелі Саліма він почав дуже опікуватися родичкою, дозволяючи собі брати її за руку й обіймати частіше, ніж це було справді необхідно. Кія підозрювала, що він хотів би взяти її собі за другу дружину, й Азра, певно, теж про це здогадувалась. Полігамія в Чаді не заборонялася, і в таких шлюбах жили мільйони християнок і мусульманок.
Кія не робила нічого такого, що заохочувало б Юсуфову поведінку, утім, і не спиняла його, бо й справді потребувала захисту, а він був єдиним чоловіком серед її родичів у всьому Чаді. Тепер же вона непокоїлася, що напруга, викликана таким любовним трикутником, стане на заваді її планам.
Юсуф запропонував їй овечого молока з глиняного глека. Налив трохи в мисочку, і вона поділила напій із Наджі.
— Минулого тижня я мала розмову з іноземкою, — сказала вона, напуваючи Наджі. — Це була біла американка, яка приїхала досліджувати, чому висихає озеро. Я розпитала в неї про Європу.
— Розумно, — мовив Юсуф. — І що вона тобі розповіла?
— Що перевізники — злочинці й можуть нас пограбувати.
Юсуф стенув плечима.
— А тут нас можуть обібрати джихадисти.
Утрутилася Азра:
— Але в пустелі обікрасти людину простіше. І покинути на погибель.
— Твоя правда, — погодився з дружиною Юсуф. — Я просто до того, що зараз усюди небезпечно. Якщо не поїдемо звідси, то загинемо.
Юсуф був у поблажливому настрої — те, що треба Кії. Вона вхопилася за його слова:
— Буде безпечніше, якщо поїдемо всі разом, уп’ятьох.
— Звісно, — відповів Юсуф. — Я про всіх подбаю.
Кія мала на увазі зовсім не це, але сперечатись не стала.
— Саме так, — підтвердила.
Він промовив:
— Я чув, що в Трьох Пальмах живе чоловік на ім’я Хакім.
Трьома Пальмами називалося містечко десь за двадцять кілометрів звідтіля.
— Кажуть, він доправляє людей аж до Італії.
У Кії закалатало серце. Раніше вона не чула про Хакіма, але ця новина ніби наблизила її порятунок. Раптом перспектива зробилася досяжною — і страшнішою. Вона мовила:
— Американка, з якою я розмовляла, казала, що з Італії до Франції легко дістатися.
Азрина донька, Данна, напилася. Мати втерла їй підборіддя рукавом і поставила на ніжки. Данна підійшла до Наджі, й вони почали гратися одне коло одного. Азра взяла слоїк олії, натерла соски й опорядила сукню. Спитала:
— Скільки бере Хакім?
Юсуф відповів:
— Звичайна ціна — тисяча доларів.
— За одного чи всю родину? — уточнила Азра.
— Не знаю.
— А за немовлят платити треба?
— Напевно, все залежить від того, чи потрібне їм окреме місце.
Кія не любила голослівних аргументів, не підкріплених фактами.
— Я піду в Три Пальми й спитаю в нього сама, — мовила вона нетерпляче.
Хай там як, їй хотілося побачити Хакіма на власні очі, поговорити з ним і подивитися, що він за людина. По двадцять кілометрів у обидва боки вона легко пройде за день.
Азра сказала:
— Залиш Наджі в нас. Так далеко з ним ти не зайдеш.
Кія подумала, що, коли треба, вона змогла б піти і з ним, однак відповіла:
— Дякую. Це велика допомога.
Вони з Азрою часто наглядали за дітьми одна одної. Наджі любив бувати тут. Йому подобалося спостерігати, що виробляє Данна й повторювати за нею.
Юсуф збадьорився:
— Ти подолала таку відстань. Можеш залишитися на ніч і вирушити зранку.
Це була слушна думка, проте Юсуф аж занадто наполегливо хотів ночувати в одній кімнаті з нею. До того ж вона помітила, як лицем Азри промайнув невдоволений вираз.
— Ні, дякую, мені час додому, — тактовно сказала вона.—Але я приведу Наджі із самого ранку. — Підвелася, взяла сина на руки. — Дякую за молоко, — додала. — Благослови вас Господь. До завтра.
* * *
Зупинки на заправках у Чаді тривали довше, ніж у Штатах. Люди не поспішали повертатися на дорогу. Вони перевіряли колеса, заливали мастило у двигун і оглядали радіатори. Тут слід бути готовим до всього, бо на допомогу можна чекати по кілька днів. Крім того, заправка відігравала роль ще й такого собі інформаційного хабу. Водії спілкувалися з власником і один з одним, розповідаючи, де поставили нові блокпости, де можна натрапити на військову колону чи засідку джихадистів, а де вирує піщана буря.
Абдул і Тамара домовилися зустрітися на трасі між Нджаменою та озером Чад. Абдул хотів поговорити, перш ніж повернутися в пустелю, а коли випадала така нагода, волів робити це без посередництва телефону й повідомлень.
Приїхавши на станцію раніше за неї, він продав власникові блок «Клеопатри». Саме підняв капот залити води в резервуар двірників, коли під’їхала автівка. Кермував місцевий чоловік, а на пасажирському сиділа Тамара. У цій країні працівники посольств ніколи не їздили самі, особливо жінки.
Коли вона вийшла з машини, Абдул подумав, що з першого погляду від тутешньої її не відрізнити. Чорні очі й волосся, сукня з довгим рукавом поверх штанів, голова прикрита шаллю. Та уважний спостерігач за впевненою ходою, безстрашним поглядом, яким прошила чоловіка, і тим, що зверталася до нього, як до рівного, здогадається, — вона з Америки.
Абдул усміхнувся. Тамара була мила й приваблива. Щоправда, його інтерес до неї аж ніяк не романтичний — ще кілька років тому мав удосталь романтики, від якої досі не зміг відійти. Йому радше імпонувала її життєрадісність.
Абдул озирнувся. За офіс АЗС правила глиняна халупа, з якої власник торгував водою та харчами. Від колонки від’їжджав пікап. Більше там нікого не було.
Та вони з Тамарою однаково вирішили не ризикувати й удавали, ніби не знайомі. Поки водій заправляв авто, Тамара стала спиною до нього і промовила тихо:
— Учора був рейд на табір, який ви виявили в Ніґері. Військові радіють, бо знищили його, захопили купу зброї й узяли полонених для допитів.
— Аль Фарабі вдалося схопити?
— Ні.
— Отже, то була не Гуфра.
— Полонені кажуть, що це Аль-Бустан.
— Сад, — переклав Абдул.
— Однаково велика здобич. І все завдяки вам.
Лаври героя Абдула не цікавили. Він дивився вперед.
— Треба змінити тактику.
— Добре... — протягнула вона невпевнено.
— Мені буде складніше залишатися під прикриттям. Відтепер мій маршрут пролягатиме на північ, через Сахару до Триполі, а звідти — через Середземне море до європейських нічних клубів. Звідси й аж до узбережжя — гола пустеля, машин майже не трапляється.
Тамара кивнула.
— І водієві буде легше вас помітити.
— Самі знаєте, як воно тут: жодного диму, туману чи смогу—на кілька кілометрів навкруги все як на долоні. Ще й доведеться на ніч зупинятися в тих самих оазах, що й автобус із вантажем. Інших варіантів у пустелі катма, а переважно такі місця маленькі, сховатися ніде. Мене обов’язково помітять.
— Отже, у нас проблема, — стривожено мовила Тамара.
— На щастя, рішення знайшлося саме собою. За останні кілька днів вантаж знову поміняв транспорт — цього разу на автобус із нелегальними мігрантами. Нічого дивного тут немає — обидва види контрабанди доволі вигідні, тож їх нерідко поєднують.
— Але відстежувати машину, не викликаючи підозри, буде складно.
— Тому я й сяду на той автобус.
— Поїдете разом із мігрантами?
— Такий мій план.
Тамара сказала:
— Розумно.
Абдул не знав, як цю новину сприймуть Філ Дойл та керівництво ЦРУ, але вони не могли нічого зробити. Офіцер у полі повинен діяти, як вважає за краще.
Тамара запитала прямо:
— А як бути з вашою машиною й сигаретами?
— Продам, — відповів він. — На готову справу завжди знайдеться покупець. Та й ціну я виставлю невисоку.
— Ми можемо зробити це за вас.
— Ні, дякую, ліпше так. Треба підтримувати образ. Продажем можна буде пояснити, звідки я взяв гроші, якими розрахуюся з контрабандистами. Це тільки підкріпить легенду.
— Слушно.
— І ще одне, — промовив він. — Я випадково знайшов цінного кад-ра. Розчарований терорист із Куссері, це в Камеруні, через міст від Нджамени. Хлопець має інформацію, якою хоче поділитися. Вам варто поговорити з ним.
Тамара перепитала:
— Розчарований?
— Молодий ідеаліст, який надивився забагато смерті, щоби й надалі вірити в джихад. Ім’я вам знати необов’язково, але він називатиме себе Харуном.
— Як із ним зв’язатися?
— Він сам вийде на зв’язок. У повідомленні назве цифру, наприклад, вісім кілометрів або п’ятнадцять доларів. Це означатиме час, коли він може побачитися з вами, за двадцятичотиригодинним форматом: п’ятнадцять доларів—третя пополудні. Місцем зустрічі буде Ле-Ґран-Марше.
Тамара знала це місце. Усі його знали, бо то був центральний ринок столиці.
— На першій зустрічі зможете погодити місце для другої.
— Ринок велетенський, — сказала Тамара. — Там сотні людей усіх рас. Як ми впізнаємо одне одного?
Абдул сягнув під галабею й видобув синю шаль із характерним візерунком у вигляді помаранчевих кіл.