— Декстере, як на мене, це ви неправильно запам’ятали. Бо я пригадую, розмова була коротка, і ви віддали наказ.
Здавалося, Декстер от-от вибухне. Він увесь почервонів і тяжко захекав. Насилу стримуючи лють, вичавив із себе:
— Філе, гадаю, кожному варто лишитися при своїй думці...
— Це вже ні, — твердо сказав Дойл. — Я не згоден.
Тепер уже Філ мав встановлювати дисципліну, і схоже було, що він не збирається затирати справу.
— Це ваше суб’єктивне й помилкове рішення. Але не хвилюйтеся, воно не загрожує вашій кар’єрі. — Повернувся до Тамари: — Можете бути вільні.
Вона підвелася.
Дойл промовив:
— Ви правильно все зробили. Дякую вам.
— Дякую, сер, — сказала Тамара й вийшла.
* * *
— Генерал збирається нагородити вас медаллю, — сказав Тамарі Карім наступного дня в кафе «Каїр».
Він був задоволений собою. Тамара зрозуміла, що завдяки застереженню Карім здобув ще більшу прихильність Генерала. У диктатурі це навіть цінніше за гроші.
— Мені дуже приємно, — відповіла Тамара, — але я, певно, відмовлюся. У ЦРУ не люблять, коли агенти з’являються на публіці.
Карім усміхнувся. Вона здогадалася, що він зовсім не проти: так не доведеться ні з ким ділити славу.
— На те ви й таємні агенти, — мовив він.
— Але я все ж дуже рада, що Генерал цінує нашу роботу.
— Двох уцілілих терористів допитують.
«Я й не сумнівалася в цьому», — подумала Тамара. Їм не даватимуть спати всю ніч, триматимуть без їжі й води, з них витягатимуть свідчення різні групи слідчих, можливо, навіть катуватимуть.
— Ви ж поділитеся з нами звітом із допиту?
— Це найменше, що ми можемо зробити.
«Тобто згоди він не дав», — міркувала Тамара. Утім, Карім, певно, і не має повноважень давати чітких відповідей. Він продовжив:
— Замах страшенно розлютив мого друга Генерала. Він сприйняв це як особисту образу. Побачивши тіло шофера, сказав: «На його місці міг бути я».
Тамара вирішила не питати, чи водієм пожертвували навмисне. Натомість сказала:
— Маю надію, Генерал не вдаватиметься до необдуманих учинків.
Їй пригадалася ретельно спланована засідка, яку він влаштував у таборі для біженців у відповідь на дрібну сутичку на мосту.
— Я теж. Але він точно помститься.
— Цікаво як.
— Навіть якби я й знав, то не сказав би. Проте мені це невідомо.
Тамара відчувала, що Карім каже правду, водночас це її насторожило. Чого б то Генерал тримав свої плани в таємниці навіть від найближчого радника, людини, що врятувала йому життя?
— Сподіваюся, відповідь буде не такою драматичною, щоб дестабілізувати ситуацію в регіоні.
— Навряд.
— Я про те, що китайці закріпилися в Судані, тож нам не треба, щоб ще й вони почали вигравати м’язами.
— З Китаєм ми дружимо.
Тамара вважала, що Китай не мав друзів.— хіба партнерів та боржників. Однак сперечатися з Карімом не хотіла. Зрештою, він уже немолодий чоловік консервативних поглядів, який не надто слухатиме молоду жінку.
— І це дуже добре, — сказала вона якомога щиріше. — Переконана, ви будете максимально обачні.
Він набурмосився.
— Як завжди. Не переживайте. Все буде добре.
— Іншалла, — відповіла Тамара. — 3 Божою поміччю.
* * *
Наступного дня, ближче до вечора, на CNN показали сюжет про велику пожежу в Порт-Судані — так невигадливо називався головний порт Судану. Першими вогонь помітили судна в Червоному морі. У репортажі передали інтерв’ю, взяте через тріскотливий радіозв’язок у капітана нафтового танкера, який вирішив залишитися в морі й подивитися, наскільки безпечно буде причалювати. Він розповідав, що над пристанню стоїть велетенська хмара сизого диму.
Через той порт експортували всю суданську нафту. Більшу її частину закачували тисячокілометровим нафтогоном, яким володіла та керувала Національна нафто-газова корпорація Китаю. Поставили китайці й очисний завод, а тепер будували новий танкерний док на кілька мільярдів доларів.
Після репортажу передали заяву місцевого уряду: у ній говорилося, що екстрені служби локалізують пожежу найближчим часом, а це означало, що зараз вогонь безконтрольний, отже, необхідне докладне розслідування причини займання. Інакше кажучи, суданці не знали, хто палій. Тамарі закралася чорна підозра, якої вона ще нікому не озвучувала.
Вирішила перевірити джихадистські сайти, де зазвичай вітали стинання голів і викрадення людей. На перший погляд, там панувала тиша.
Набрала полковницю Маркус і запитала:
— У вас є супутникові знімки Порт-Судану незадовго до пожежі?
— Можливо, — відповіла Сюзан. — У цій частині світу ніколи не буває дуже хмарно. За який час?
— На CNN новину передали близько четвертої тридцять, і вже тоді там стояв стовп диму...
— Отже, третя тридцять і раніше. Я подивлюся. Які ваші підозри?
— Поки що не знаю. Але вони є.
— Логічно.
Тамара подзвонила у французьке посольство до Таба.
— Що тобі відомо про пожежу в Порт-Судані?
— Тільки те, що кажуть з екрана телевізора, — мовив він. — До речі, я теж тебе кохаю.
Ледь стримуючи сміх, сказала тихо:
— Припини, у нас же спільний кабінет для всіх.
— Вибач.
— Учора я тобі розповідала, чого боюся.
— Ти про помсту?
— Так.
— Думаєш, це воно?
— Так.
— Буде біда.
— Можеш не сумніватися.
Поклала слухавку. Нікого, крім Тамари, це не насторожило, і вже о п’ятій вечора люди почали розходитися.
Невдовзі уряд у Хартумі, столиці Судану, виступив зі ще однією заявою, в якій оголосив, що з місця події евакуювали близько двадцятьох людей, разом з китайськими інженерами, котрі працювали на будівництві доку. Врятували й родини фахівців: жінок і дітей. За інформацією CNN, об’єкт зводили китайці на власні гроші, й до проекту залучили близько сотні своїх інженерів. Тамара подумала, скільки ж не вдалося врятувати.
Попри те, диверсію це не нагадувало, і Тамара вже навіть схилялася до варіанту нещасного випадку, який не потягне за собою політичних наслідків.
Знову пірнула в інтернет, цього разу зупинившись на сайті угруповання під назвою Джихадистський рух суданських салафітів. Раніше про такий вона не чула. Організація засуджувала зраду суданського уряду, яка особливо проявилася в корупційному проекті з будівництва доку китайцями. Сайт вітав героїв ДРСС із успішною операцією.
Тамара набрала Сюзан, яка одразу сказала:
— Це був мій дрон — той, який ми шукали.
— Бляха.
— Він скинув вибухівку на завод і недобудований док, після чого розбився.
— Той док будували китайські інженери.
— Удар відбувся о тринадцятій двадцять одній.
— Американський дрон убиває китайських інженерів. На нас чекає справжнє пекло.
Тамара поклала слухавку й відправила Декстерові посилання на сайт екстремістів. Відтак надіслала його ще й Табові.
Після того сиділа й думала, якою буде відповідь Китаю.
Розділ двадцять четвертий
Телефон Чан Кая дзвонив, але, на своє превелике роздратування, він не міг ніде його знайти. Розплющивши очі, спершу подумав, що то був сон, однак дзеленчало й далі. Нарешті намацав апарат на тумбі біля ліжка. Телефонував Фань їму, керівник нічної зміни Ґвоаньбу. Промовив:
— Дуже перепрошую, що турбую посеред ночі.
— Чорт забирай, отже, в Північній Кореї катастрофа, — озвався Кай.
— Ні, нічого такого.
Каєві відлягло. Ось уже десять днів, як заколотники й військо режиму зайшли в патову ситуацію, і він сподівався, що конфлікт залагодять без громадянської війни.
— Спасибі й за те, — промовив він. Не розплющуючи очей, Тін прилинула до нього. Він обійняв кохану й почав гладити волосся. — То що сталося? — спитав він у Фаня.
— Порт-Судан атакували з дрона, який убив близько сотні китайських громадян.
— Якщо не помиляюся, там ми будуємо танкерний док за мільярди доларів.
— Саме так. Над проектом працюють китайські інженери. Загиблі — переважно чоловіки, хоча є і жінки та навіть діти — родини інженерів.
— Хто це зробив? Хто запустив дрон?
— Ми самі щойно дізналися про подію, і я подумав, спочатку треба повідомити вам, а вже тоді все з’ясовувати.
— Відрядіть по мене машину.
— Уже. Монах ось-ось буде.
— Чудово. Намагатимуся прибути чимскоріше.
Як він завершив розмову, Тін пробурмотіла:
— Хочеш швиденько?
— Спи, кохана.
Кай хутко вмився й одягнув костюм і білу сорочку. В одну кишеню поклав краватку, в іншу — електробритву. Визирнув у вікно й побачив сріблястий компакт-седан «Джилі», що вже стояв біля дороги з увімкненими фарами. Узяв пальто й вийшов.
Повітря було морозне, дув холодний вітер. Сівши в машину, почав голитися, поки Монах віз його на роботу. Подзвонив Фаневі й попросив викликати провідних працівників: свою секретарку Пен Явень; Ян Йона, спеціаліста з розшифрування супутникових знімків; Джов Мейлін, молоду інтернет-фахівчиню та Ши Сяна, голову відділу Північної Африки, який володів арабською мовою. Усі вони візьмуть своїх асистентів.
Відтак Кай задумався, хто може стояти за атакою на Порт-Судан.
Автоматично підозра падала на американців. Ініціативу з укріплення глобальних торговельних зв’язків, під назвою «Один пояс, один шлях», вони сприймали як загрозу, бо розуміли, що Китай націлився на африканські нафту та інші природні ресурси. Та чи вбивали б вони навмисно сотню китайців?
Куплені в американців дрони були й у Саудівської Аравії, а до її кордону від Порт-Судану якихось двісті кілометрів Червоним морем. Утім, саудити та суданці — союзники. Можливо, це нещасний випадок, але навряд чи, оскільки дрони мають систему наведення цілі. Отже, атака була спланована.
Залишалися тільки терористи. Але які?
Йому належало дізнатися це, щоб до ранку надати всі відповіді президентові Ченю.
Нарешті дістався до штабу Ґвоаньбу. Дехто з його команди вже чекав на місці, інші прибули за кілька хвилин. Кай наказав збиратися в конференц-залі. Віднедавна, як і мільйони китайців, він добряче підсів на каву, тому, перш ніж заходити, налив собі горнятко.