— Але факт залишається фактом: його запустили не США.
— Хто ж тоді?
— Відповідальність на себе взяли...
— Ніле, я знаю, хто взяв на себе відповідальність. А у вас питаю, хто його запустив. Ви повинні знати, бо це, трясця його матері, ваш дрон.
— Каю, заспокойтеся.
— Якби китайський дрон убив сотню американців, чи були б ви спокійні? Може, президентка Ґрін підійшла б до цієї справи виважено й відсторонено?
— Я вас почув, — мовив Ніл. — І все ж пропоную не кричати один на одного о п’ятій ранку.
Кай зрозумів, що Ніл має рацію. «Зрештою, я офіцер розвідки, — подумав він, — моя робота — збирати інформацію, а не випускати пару».
— Добре, — погодився Кай. — Припустімо, суто теоретично, що ви його справді не запускали, але як поясните інцидент у Порт-Судані?
— Зараз я скажу вам дещо неофіційно. Якщо заявите про це публічно, ми будемо заперечувати...
— Я в курсі, що це означає.
Запала пауза, по якій Ніл промовив:
— Суто між нами, Каю, дрон у нас украли.
Кай вирівнявся.
— Украли? Звідки?
— На жаль, таких подробиць надати я не можу.
— Напевно, в американського контингенту в Північній Африці, що бореться з ІДВС.
— Не тисніть на мене. Я можу лише підштовхнути вас у правильному напрямку. От я й кажу вам, що той дрон викрали.
— Я вірю вам, Ніле, — сказав Кай, хоч і сам не був до кінця в тому впевнений. — Проте більше ніхто не повірить цій історії без доказів.
— Ну ж бо, Каю, де логіка? Навіщо Білому дому вбивати сотню китайських інженерів — ще й разом із родинами?
— Не знаю, але важко повірити, що США тут взагалі ні до чого.
— Гаразд, — прийняв його слова Ніл, — як хочете почати через це Третю світову, я не здатний вас зупинити.
Ніл озвучив те, що непокоїло Кая.
Ця тривога залягла глибоко в його свідомості, як сплячий дракон, сповнений зачаєної загрози. І хоч уголос цього не визнавав, Кай поділяв Нілове занепокоєння, що реакція китайської влади на атаку в Порт-Судані може бути занадто різкою та мати страшні наслідки. Утім, відповів він цілком спокійно:
— Дякую, Ніле. До зв’язку.
— Почуємося.
Завершив розмову.
Наступну годину Кай провів за написанням звіту, підсумовуючи все, про що довідався, відколи його розбудили. Доповіді дав кодову назву «Яструб». Зиркнув на годинник: шоста ранку.
Вирішив подзвонити міністрові особисто. Насправді першим варто було б повідомити голову безпекового відомства Фу Чую, але він іще не з’явився на службі. Така собі відмовка, але цілком згодиться. Набрав домашній номер Ву Бая.
Ву вже прокинувся.
— Так? — відповів він, і, почувши дзижчання, Кай здогадався, що Ву голиться електробритвою.
— Це Чан Кай, вибачте, що так рано, але в Судані від американського дрона загинуло сто три китайські громадяни.
— Чорт забирай, — прохопився Ву, і дзижчання затихло. — Буде гаряче.
— І я так думаю.
— Кому ще про це відомо?
— Наразі — нікому в Китаї, крім Ґвоаньбу. Телеканали кажуть лише про пожежу в доках у Порт-Судані.
— Добре.
— Але наступними мушу повідомити військових. Можна приїхати до вас?
— Чому б ні? Так швидше.
— Буду за пів години, якщо ви не проти.
— Чекаю.
Кай роздрукував кілька примірників звіту й склав у портфель разом із роздруківками фотографій ронделя американських ВПС на уламках дрона. Потому спустився до машини й назвав Монаху домашню адресу Ву. Дорогою дістав із кишені краватку й пов’язав.
Ву жив у Чаоян-парку, найрозкішнішому районі Пекіна. Перед його будинком було поле для гольфу. У блискучому вестибюлі, перш ніж потрапити в ліфт, Каєві довелося підтвердити свою особу.
Двері відчинив господар, вдягнений у блідо-сіру сорочку й брюки від костюма в тонку смужку. Його одеколон був із ванільною ноткою. Квартира вражала, хоч і не могла зрівнятися з тим, що Кай бачив в Америці. Ву провів його в їдальню, де на столі, накритому білою лляною скатертиною, чекав сніданок.
Столове срібло аж сяяло, у тонких порцелянових тарелях лежали парові пиріжки, рис із креветками, смажені хлібці й тонесенькі млинці зі сливовим соусом. Ву вмів гарно жити.
Поки міністр їв рис, Кай пив чай і розповідав. Швиденько повідомив про будівництво танкерного доку, бомбардування, дрон, заяву про причетність ДРСС та твердження американців про викрадення безпілот-ника. Відтак показав Ву знімки уламків і дав йому копію звіту. Весь цей час від аромату духмяних наїдків у його роті було повно слини. Коли договорив, господар припросив його до страв, і Кай вдячно взяв кілька пиріжків, стримуючись, щоб не запихатися ними. Ву сказав:
— Мусимо поквитатися.
Цього Кай і очікував. Знав, що заперечувати безглуздо, бо думки Ву не змінить. Тому й почав зі згоди:
— Коли вбивають одного американця, Білий дім реагує так, наче це геноцид. Китайські життя не менш важливі.
— Але якою саме повинна бути відплата?
— Думаю, збалансованою, — сказав Кай, апелюючи до розважливості. — Нам необхідно бути сильними, але розсудливими; стриманими, однак не слабкими. Як ви й сказали, відплата не повинна призвести до ескалації.
— Згоден, — мовив By, поміркований радше через лінь, аніж переконання.
Відчинилися двері, й зайшла повна жінка середнього віку. Коли поцілувала By, Кай зрозумів, що це його дружина. Він ніколи про неї не розповідав, і було дивно побачити, що вона зовсім не гламурна.
— Доброго ранку, Баю, — звернулася вона до чоловіка. — Як тобі сніданок?
— Смачно, дякую, — відповів By. — Познайомся, це мій колега Чан Кай.
Кай підвівся і кивнув.
— Радий знайомству, — промовив він.
Вона солодко усміхнулася.
— Сподіваюся, вам теж щось дісталося.
— Пиріжки — смакота.
Жінка повернулась до By.
— Любий, машина вже чекає, — сказала вона і вийшла.
Була повною протилежністю чоловікові, але Кай не сумнівався, що вони кохають одне одного.
By сказав:
— Доїдайте, а я поки начеплю краватку.
Він вийшов. Кай дістав телефон і набрав Пен Явень.
— У теці «Африка» знайдіть файл «Яструб», — наказав він секретарці. — Негайно надішліть його Фу Чую з копією для Списку три, в якому всі міністри, генерали й старші діячі Компартії. Додайте фото уламків дрона. Будь ласка, зробіть це просто зараз. Треба, щоб цю новину вони дізнались від мене, а не когось іншого.
— Файл «Яструб», — повторила вона.
— Так.
— І фото дрона.
— Саме так.
Запала пауза, і Кай почув клацання по клавіатурі.
— Відправити Фу Чую з копією для Списку три.
— Правильно.
— Готово.
Кай усміхнувся. Любив, коли все чітко.
— Дякую.
Завершив розмову.
У піджаку, краватці та з портфелем у руці повернувся Ву. Кай спустився з ним ліфтом. Біля дому стояло дві урядові автівки. Ву звернувся до Кая:
— Коли повідомите всіх решту?
— Зробив це, поки ви збиралися.
— Чудово. Побачимося, мабуть, пізніше. Обговорення триватимуть увесь день.
Кай посміхнувся.
— Боюся, що так.
Ву зам’явся, невпевнений, як висловити те, що було в нього на думці. Раптом вираз його обличчя змінився: маска гедоніста зникла, і зненацька Кай побачив глибоко стурбовану людину.
— Не можна дозволяти нікому безкарно вбивати китайців, — промовив він. — Так не годиться.
Кай лише кивнув.
— Що ми мусимо зробити, — провадив Ву, — то це не дати воякам по обидва боки почати кровопролиття.
Сів у машину.
— Ви самі це сказали, — промимрив Кай, коли машина від’їхала.
О сьомій тридцять ранку Каєві були потрібні душ, чистий одяг і найкращий костюм — обладунок для політичного двобою. Якщо й збирався потрапити сьогодні додому, то зараз — слушний момент. Він наказав Монахові їхати туди. Тим часом подзвонив на роботу.
Поговорити з ним хотів Ши Сян, голова відділу Північної Африки.
— Цікава історія від моїх людей у Чаді, — сказав він. — Схоже, в тамтешнього американського контингенту зник дрон, і всі там переконані, що його викрала Національна армія Чаду.
Можливо, Ніл і не збрехав.
— Схоже на правду.
— Кажуть, ніби президент Чаду, якого там називають Генералом, передав дрон суданським повстанцям, щоб ті застосували його проти місцевої влади.
— Навіщо йому це?
— Мої люди вважають, що так Генерал міг помститися за нещодавній замах на нього смертників, пов’язаних із Суданом.
— Сахарська ідол-драма, — промовив Кай. — Думаю, цій версії можна вірити.
— Я теж так вважаю.
— Білий дім поки що не виступав із заявою, але й мій контакт у ЦРУ казав, що дрон украли.
— Тож найімовірніше, так і є.
— Або ж це ретельно продумана історія для прикриття, — мовив Кай. — Тримайте мене в курсі, а я — додому освіжитися.
Він майже доїхав туди. До будинку лишалося кілька хвилин, коли подзвонила Пен Явень.
— Президент Чень ознайомився з «Яструбом», — сказала вона. — Вас викликають в оперативний штаб Джоннаньхаю. Засідання розпочнеться о дев’ятій.
У такий час їхати туди можна й годину. Кай не міг дозволити собі запізнитися. Додому не встигне. Наказав Монаху розвертатися.
Зненацька відчув утому. Уже встиг виконати денну норму роботи. А зараз, коли звичайні люди тільки прокидаються і готуються до справ, йому хотілося в ліжко. Якби ж то! Він повинен консультувати президента під час кризи. Необхідно, щоб Китай зайняв м’яку позицію. Треба пильнувати.
А ось дорогою можна й відпочити кілька хвилин. Склепив очі. Напевно, навіть задрімав, бо коли розплющив їх, авто проїздило Брамою Нового Китаю на територію Джоннаньхаю.
На вході в Ціньджен за безпековою ситуацією особисто наглядав убраний в уніформу Ван Цінлі, голова президентської охорони. Він тепло привітав Кая. Металодетектор у вестибюлі спрацював на Каєву електробритву в кишені, й довелося залишити її на варті. Зате він входив до списку тих, кому дозволяли проносити телефон.
Оперативний штаб був підземним бомбосховищем. Приміщення нагадувало спортзал. На подіумі, оточеному пів сотнею робочих столів із купою екранів на кожному, стояв конференц-стіл. Окрім того, на стінах розміщувалися гігантські монітори. Кілька з них транслювали пожежі в Порт-Судані, де все ще була ніч.