— Це вже тонше...
«І близько не так провокативно, як затоплення американського фрегата», — подумав Кай і сказав:
— Неофіційно американці знатимуть, що це помста за атаку дрона, але дуже скромна: двоє-троє їхніх громадян за понад сотню китайців.
Хван заперечив:
— Занадто скромно.
Утім, голос його прозвучав не надто впевнено. Очевидно, що присутні схилялися до запропонованого компромісного рішення.
Президент Чень повернувся до адмірала Льова:
— Нам відоме теперішнє місцеперебування «Ву Чонґ Фунґа»?
— Аякже, товаришу президенте.
Льов узяв телефон і приклав до вуха.
— «Ву Чонґ Фунґ», — промовив він, і всі прикипіли поглядами до нього. Перегодом адмірал сказав: — В’єтнамське судно відійшло на вісімдесят кілометрів південніше, але досі перебуває в наших територіальних водах. Стеження за ним веде корабель BMC Народно-визвольної армії «Дзяннань». Є відео з його борту. — Перевівши погляд на залу під платформою, підвищив голос: — Хто тут відповідальний за виведення зображення на екрани?
Руку підняв молодик із розкуйовдженим волоссям.
Льов сказав:
— Візьміть мій телефон, хай вам розкажуть, як вивести на екрани відео з «Дзяннаня».
Хлопець сів за комп’ютер, плечем притис до вуха телефон Льова і, повторюючи «так... так... добре», забігав пальцями по клавіатурі.
Льов повів далі:
— «Дзяннань» — багатофункціональний фрегат, вагою чотири тисячі тонн, сто шістдесят метрів завдовжки, з екіпажем сто шістдесят п’ять осіб і дальністю ураження понад дванадцять із половиною тисяч кілометрів.
На великих екранах з’явилося зображення сірої передньої палуби корабля, що загостреним носом розтинав море. Стояла пора мусонів, тому судно стрімко підіймалося й опадало на хвилях, від чого лінія горизонту постійно стрибала, і Кай відчув легку нудоту. Однак видимість була добра: день видався ясний і сонячний.
Льов сказав:
— Це пряма трансляція з борту «Дзяннаня». — Асистент повернув йому телефон. Льов продовжив: — А он там, на обрії, в’єтнамський корабель. До нього п’ять-шість кілометрів.
Кай придивився й побачив сіру пляму на тлі такого самого сірого моря, яка, однак, могла бути й витвором його уяви.
Льов промовив у телефон:
— Так, покажіть нам супутникову картинку.
На деяких екранах з’явилися висотні кадри з повітря. Оператор наблизив зображення. Стало видно два кораблі.
— В’єтнамське судно знизу, — пояснив Льов.
Кай перевів погляд на трансляцію з «Дзяннаня». Він підійшов ближче до цілі, й в’єтнамський корабель стало видно краще. На його облавку стояла бурова установка. Кай сказав:
— Там є якесь озброєння?
— На перший погляд, немає жодного, — відповів Льов.
Усвідомивши, що вони обговорюють потоплення цивільного судна, Кай відчув провину. Скільки людей загине в холодному морі? Це була його ідея, але ж він прагнув єдиного — уникнути набагато гіршого сценарію.
Льов промовив:
— «Дзяннань» оснащено протикорабельними крилатими ракетами з активним радіолокаційним наведенням і фугасною осколковою боєголовкою. — Обернувшись до президента, спитав: — Віддати наказ команді готуватися до пуску?
Чень оглянув присутніх. Декілька з них кивнуло.
Кон Джао запитав:
— Чи не занадто ми квапимося?
Йому відповів сам Чень:
— Від убивства наших людей дроном минула більш ніж доба. Чого тягнути далі?
Кон знизав плечима.
— Гадаю, в нас є консенсус, — похмуро промовив Чень. Ніхто не заперечив. Чень звернувся до Льова: — Готуйте пуск.
Льов сказав у телефон:
— Готуйсь до пуску.
У приміщенні запала тиша.
Після паузи Льов доповів:
— Товаришу президенте, ми готові до удару.
Чень віддав наказ:
— Вогонь.
Льов повторив у телефон:
— Вогонь.
Усі втупилися в екрани.
З носа «Дзяннаня» вилетіла ракета. Вона була завдовжки шість метрів і лишала по собі густий хвіст білого диму. Віддалялась од корабля з приголомшливою швидкістю.
Льов сказав:
— Є відео з камери на ракеті.
За мить з’явилося зображення. Ракета мчала над хвилями запаморочливо швидко. В’єтнамський корабель більшав щосекунди.
Кай знову подивився на трансляцію з «Дзяннаня». Наступної секунди ракета влучила у «Ву Чонґ Фунґ».
Екрани побіліли — та лише на мить. Коли картинка повернулася, Кай побачив язики білого, жовтого й червоного полум’я, що виривалося з трюму корабля. Угорі над ним курився сірий дим і сипалися уламки. За якусь мить, наздогнавши зображення, пролунав звук із мікрофонів камери: вибух і ревище вогню. Полум’я вщухло, але дим валував і далі. Він здіймався високо в повітря разом з уламками облавка й установки — важезні шматки сталі розліталися, ніби листочки дерева на вітрі.
Більша частина корабля досі стирчала над водою. Середина його палуби з установкою повільно тонула, але ніс і корма видавалися неушкодженими, і Кай подумав, що на борту хтось міг уціліти — тимчасово. Чи встигнуть вони знайти рятувальні жилети й спустити на воду шлюпки?
Президент Чень сказав:
— Накажіть «Дзяннаню» починати порятунок уцілілих.
Льов віддав наказ:
— Підготувати рятувальні шлюпки.
За кілька секунд китайський корабель розігнався й помчав крізь хвилі. Льов промовив:
— Його максимальна швидкість — двадцять сім вузлів. На місці він буде приблизно за п’ять хвилин.
Якимось дивом «Ву Чонґ Фунґ» все ще тримався на плаву. Він тонув, але дуже повільно. Кай замислився, як він сам діяв би на облавку після такого удару. Подумав, що найрозумніше — надіти жилет і покинути корабель: у шлюпці чи й просто так стрибнути в море. Судно рано чи пізно затоне, а всі, хто лишиться на борту, підуть на дно разом із ним.
Зробивши гак, «Дзяннань» нарешті підійшов до «Ву Чонґ Фунґа» паралельним курсом, але тримаючись на безпечній відстані. Камера вихопила шлюпку з людьми, що гойдалася на хвилях. Більшість пасажирів була в жилетах, тому одразу не зрозуміти, живі вони чи мертві.
За хвилину з «Дзяннаня» спустили човен їм на порятунок.
Кай пильно придивився до людей на воді. Усі вони були темноволосі, крім однієї. Білявої.
Розділ двадцять п’ятий
Лютуючи, президентка Ґрін крокувала туди-сюди перед столом в Овальному кабінеті.
— Я їм цього не подарую, — сказала вона. — Полковник Акерман — це одне. То був акт тероризму, хай у нього й поцілили з китайського автомата. Але це? Ніщо інше, як убивство. Двоє американців загинуло і ще одна людина в лікарні через те, що китайці навмисно затопили корабель. Цього я так не залишу.
— Але, певно, доведеться, — мовив Честер Джексон, державний секретар.
— Я повинна захищати життя американців. Якщо не можу — ця посада не для мене.
— Жоден президент не здатний захистити геть усіх.
Новини про затоплення «Ву Чонґ Фунґа» надійшли щойно. Це була вже друга криза за день. Трохи раніше провели засідання оперативного штабу щодо удару дрона по Порт-Судану. Полін наказала Державному департаменту донести владі Судану та Китаю, що атаку провели не американці. Китайці не повірили. До них приєдналася й Росія, що торгувала із Суданом і продавала йому зброю. Кремль висловив гучний протест.
Полін повідомили, що дрон «зник» під час навчань у Судані, але визнавати таке публічно було соромно, тому її пресофіс заявив, що армія проводить розслідування.
А тепер оце. Полін зупинилася, присіла на край старовинного столу й сказала:
— Розкажіть, що нам відомо.
Чесс повів:
— Троє наших громадян на облавку «Ву Чонґ Фунґа» були працівниками американських корпорацій, відрядженими у «Петров’єтнам» — державну нафтогазову компанію, засновану в межах ініціативи Держ-депу з допомоги країнам Третього світу в розробці власних природних ресурсів.
— Американська щедрість, — сердито промовила Полін. — Подивіться тепер, яка нам за це дяка.
Чесс не поділяв її збудження.
— На добро відповідають злом, — зауважив він стримано й подивився на аркуш у руці: — Професор Фред Філліпс та доктор Гіран Шарма, імовірно, потонули: їхніх тіл не знайшли. Докторку Джоан Лафаєтт, третю із загону геологів, удалося врятувати. Як стверджують, вона в лікарні.
— На біса китайці взагалі це зробили? В’єтнамське судно навіть не було озброєне.
— Так. Наразі ми не можемо визначити причини. Авжеж, китайцям не подобалося, що в’єтнамці шукали нафту в Південнокитайському морі, й вони протестували через це не перший рік. Але хтозна, чому вони вирішили вдатися до такого радикального кроку тепер.
— Спитаю в президента Ченя напрямки. — Полін обернулася до голови адміністрації: — З’єднайте нас, будь ласка.
Жаклін підняла слухавку телефона на столі й сказала:
— Президентка хоче поговорити з президентом Китаю Ченем. Будь ласка, зарезервуйте дзвінок на найближчий час.
Ґас Блейк промовив:
— Я здогадуюся, чому вони так вчинили.
Полін відповіла:
— Скажіть, будь ласка.
— Це відплата.
— За що?
— За Порт-Судан.
— Дідько, я про це навіть не подумала.
Полін ляснула себе по лобі долонею у красномовному жесті: «Як можна бути такою дурепою?» Подивилася на Ґаса, міркуючи, скільки вже разів він виявлявся найкмітливішим з усіх тут присутніх.
— Може бути, — погодився Чесс. — Вони стверджуватимуть, буцімто не мали на меті вбивати американських геологів — так само як ми говоримо, що ніколи не планували нашим дроном знищувати китайських інженерів. Ми заявимо, мовляв, це не те саме, а вони, що, як не крути, на одне виходить. Нейтральні країни просто послухають і скажуть, що ці наддержави одним миром мазані.
То була правда, але Полін однаково лютувала.
— Це люди, а не пункти в дискусії. У них залишилися сім’ї.
— Звісно. Але, як-то кажуть, що ж тепер удієш?
Полін стиснула кулаки.
— Я не знаю, що мені робити.
З комп’ютера на її столі заграла мелодія, що означала вхідний відео-виклик. Полін сіла за стіл, глянула на монітор і клацнула мишею. На екрані з’явився Чень. Як завжди охайний, традиційно в синій сорочці, він, одначе, видавався втомленим. Зараз у Китаї північ, і йому, либонь, випав довгий день.