Ґас похитав головою.
— І ми не хочемо ескалації. Якщо заарештуємо китайського туриста тут, вони зроблять те саме з двома американцями там.
— Але ми мусимо повернути Джоан Лафаєтт.
— Вибачайте за прагматичність, але її повернення неабияк додасть вам популярності.
— Не варто перепрошувати, Ґасе, в нас демократія, а це означає, що ми повинні рахуватися з громадською думкою.
— Яка на боці Джеймса Мура і його головного дипломатичного наративу про радіоактивний попіл. Ваша стримана риторика так не відгукується в суспільстві.
— Я нізащо не опущуся до криків і погроз, це не в моїй натурі.
Чесс сказав:
— У такому разі, схоже, бідолашна Джоан Лафаєтт наступні кілька років проведе в Китаї.
— Стривайте, — мовила Полін. — Можливо, ми продумали не всі варіанти. — Ґас і Чесс спантеличилися, не розуміючи, до чого вона веде. Полін пояснила: — Ми не можемо зробити того, що просять вони, і їм це відомо. Китайці не дурні, а якраз навпаки, тому й вимагають неприйнятного для нас. Адже навіть не очікують, що ми на це підемо.
Чесс промовив:
— Думаю, ви маєте рацію.
— Чого ж вони хочуть насправді?
— Дати нам сигнал, — відповів Чесс.
— І це все?
— Я не знаю.
— Ґасе?
— Можемо просто запитати.
— Є такий варіант... — Полін міркувала вголос. — Можливо, вони не очікують, що ми підтримаємо їхні претензії на все Південнокитайське море, але хочуть зав’язати нам язика.
— Поясніть, — попросив Ґас.
— Вони шукають компромісу. Ми не визнаємо, що «Ву Чонґ Фунґ» порушував закон, але й не звинувачуємо китайську владу в убивстві, а просто мовчимо.
Ґас припустив:
— Наше мовчазне прийняття в обмін на свободу Джоан Лафаєтт? — Так.
— Мені аж горло зводить.
— І мені.
— Але ви це зробите.
— Ну не знаю. Подивімося спершу, чи правильний наш здогад. Чессе, попитайте в китайського посла, тільки неофіційно, чи погодиться Пекін на компроміс.
— Добре.
— Ґасе, попросіть ЦРУ дізнатися, чого насправді хоче Ґвоаньбу.
— Гаразд.
— Послухаємо, що вони скажуть, — підсумувала Полін, підіймаючи виделку.
* * *
Здогад Полін підтвердився. Китайців задовольнила її обіцянка не звинувачувати їх у вбивстві. Насправді вони не надто переймалися, чи назвуть їх убивцями. Просто хотіли, щоби президентка припинила наполягати, буцімто Південнокитайське море не належить лише їм. В умовах цього довготривалого дипломатичного конфлікту мовчання американців уже було для них великою перемогою.
З тяжким серцем Полін дала китайцям те, чого вони хотіли.
Жодних документів не підписували, але Полін однаково мусила дотримати слова. Інакше, вона знала, китайська влада заарештує якусь іншу американку в Пекіні, й усе повториться.
Наступного дня Джоан Лафаєтт посадили на рейс «Чайна істерн» із Шанхая до Нью-Йорка. Це була середнього віку білявка, спортивної статури та в окулярах. Полін неабияк подивувалася, що навіть після п’ятнадцятигодинного перельоту докторка охайно вдягнена й бадьора. Як пояснила вона сама, китайці видали їй новий костюм і забронювали місце в бізнес-класі. «Дуже розумний хід», — відзначила Полін, оскільки так прибула зовсім не видавалася змученою.
Далі вони з докторкою Лафаєтт виступили в конференц-залі перед численними теле- та фотокамерами. Після неприємної дипломатичної жертви Полін прагнула похвали від ЗМІ за повернення полонянки додому. Їй були конче необхідні позитивні відгуки в пресі, бо прихильники Джеймса Мура знай наскакували на неї в соцмережах.
Американський консул у Шанхаї пояснив докторці Лафаєтт, що американські журналісти не ганятимуться за нею, якщо отримають її знімки відразу після прибуття, і вона вдячно погодилась.
Сандіп Чакраборті заздалегідь попередив журналістів, що президентка і науковиця лише попозують на камери, але коментарів не даватимуть, тому мікрофонів у залі не буде. Вони поручкалися, поусміхалися в об’єктиви, а тоді докторка Лафаєтт імпульсивно обійняла Полін.
Поки прямували до виходу, один спритний журналюга, що знімав усе на телефон, вигукнув:
— Пані президентко, то яка тепер ваша політика щодо Південно-китайського моря?!
Полін очікувала цього запитання, тому заздалегідь обговорила його із Чессом і Ґасом. Вони разом погодили відповідь, що не порушувала обіцянки, даної Китаю. З кам’яним обличчям вона промовила:
— США й далі підтримуватимуть позицію ООН зі свободи навігації.
Коли Полін була вже біля дверей, журналіст спробував ще раз:
— Ви не думаєте, що затоплення «Ву Чонґ Фунґа» було відплатою за напад на Порт-Судан?
Полін нічого не відповіла, але щойно двері за ними зачинилися, докторка Лафаєтт запитала:
— Що означало його запитання про Судан?
— Ви пропустили деякі новини, — відповіла Полін. — По Порт Судану вдарив дрон, убивши сотню китайських інженерів, що будували там новий док, а ще членів родин декого з них. Відповідальність за удар узяли на себе терористи, які, однак, десь вичепили дрон наших BПС.
— І за це Китай звинувачує Америку?
— Там кажуть, ми не мали допустити, щоб дрон потрапив до рук терористів.
— І тому вони вбили Фреда й Гірана?
— І заперечують це.
— Але ж це зло в чистому вигляді!
— Однак самі вони вважають, що двоє американців у відповідь па сотню китайців — ще й дуже м’яка відповідь.
— То он як розглядають цю справу?
Полін вирішила, що й без того сказала забагато.
— Я вважаю інакше, і зі мною згодна вся моя команда. Для мене цінне життя кожного американця.
— І тому ви повернули мене додому. Я безмежно вам вдячна.
Полін усміхнулася.
— Така вже в мене робота.
* * *
Увечері Полін сіла дивитися новини з Ґасом у колишньому Салоні краси в Резиденції. Головною темою випусків стало повернення Джоан Лафаєтт. Їхні спільні знімки з аеропорту імені Кеннеді вийшли непогані. Утім, другою новиною стала пресконференція Джеймса Мура.
— Він хоче затьмарити вас, — мовив Ґас.
— Цікаво як.
Мур виступав без кафедри, бо та не пасувала його ковбойському стилю. Він сидів на стільці перед гуртом журналістів із камерами.
— Я тут подивився, звідки в президентки Ґрін гроші, — він говорив недбалим тоном. — Найбільшим її спонсором виступає комітет, очолюваний компанією As If.
Це була правда.As If — застосунок для смартфонів, популярний серед підлітків у всьому світі. Його засновник Багман Стівен Макбрайд був американцем іранського походження, онуком іммігрантів і найбільшим спонсором передвиборчої кампанії Полін.
Мур провадив:
— Також мені цікаво, чому наша шановна панія президентка така поблажлива до Китаю, який убив двох американців і мало не порішив ще одну нашу громадянку. Але от дивина — Полін Ґрін ніяк не відреагувала. Тож я й питаю в себе: може, китайці мають на неї вплив?
Полін спитала:
— Що він хоче цим сказати?
Мур вів далі:
— Аж раптом виявляється, що частка акцій As If належить Китаю. Цікаво, правда?
Полін звернулася до Ґаса:
— Можете перевірити?
Він уже сидів з телефоном:
— Працюю над цим.
— «Шанхай дата ґруп» належить до найбільших китайських корпорацій, — мовив Мур. — Авжеж, формально це незалежна компанія, але ж усім відомо, що кожнісінька китайська компанія підпорядковується всемогутньому президентові Ченю.
Ґас сказав:
— «Шанхай дата ґруп» належать два відсотки акцій As If і вона не має своїх представників у раді директорів.
— Два відсотки! І це все?
— Але ж Мур цифр не назвав.
— Ні, і не назве, бо це зіпсує весь його фокус.
— Більшість його прихильників гадки не має про те, що таке акції і як вони працюють. Тепер вони вважатимуть вас маріонеткою Ченя.
З-за дверей вигулькнула сива голова дворецького Сайруса:
— Пані президентко, вечеря готова.
— Дякую вам, Сайрусе. — Полін імпульсивно кинула Ґасу: — Можемо обговорити все це за вечерею.
— Я нічого не планував.
Повернулася до Сайруса:
— Там вистачить на двох?
— Гадаю, так, — відповів він. — Ви замовляли омлет і салат. Певен, у нас знайдеться ще трохи яєць і капусти.
— Прекрасно. І відкоркуйте пляшку білого вина для містера Блейка.
— Слухаюсь, пані президентко.
Перейшовши в їдальню, вони сіли за стіл навпроти одне одного. Полін сказала:
— Завтра вранці можемо випустити заяву стосовно частки «Шанхай дата груп».
— Я поговорю із Сандіпом.
— Але хоч що він казатиме, воно повинне бути узгоджене з Мак-брайдом.
— Добре.
— Новина розлетиться швидко.
— Це правда, але після того він вигадає щось нове. Нам необхідна стратегія, як показати вас розсудливою кризовою менеджеркою, яка розуміє, що робить, на відміну від галасливого хвалька, готового пащекувати на догоду виборцям.
— Гарний план.
Обговоривши подробиці за вечерею, вони перейшли в Східну залу для раутів. Сайрус приніс каву й сказав:
— Пані президентко, якщо ви не заперечуєте, обслуга вже йде додому.
— Звісно, Сайрусе. Дякую.
— Як вам щось знадобиться, викликайте мене.
— Я ціную вашу допомогу.
Сайрус пішов, і Ґас підсів до Полін на диван.
Вони залишилися самі. Обслуга повернеться, лише якщо викликати. Поверхом нижче були офіцери Секретної служби й капітан армії з ядерною валізкою. Ніхто з них не підійметься сюди без нагальної потреби.
Їй сяйнула божевільна думка, що просто зараз можна затягнути Ґаса в ліжко, і про те ніхто не довідається.
«Це класна річ, якої, однак, ніколи не станеться», — подумала вона.
Він заглянув їй в обличчя, наморщив чоло й спитав:
— Що?
Почала:
— Ґасе...
У неї задзвонив телефон.
Ґас промовив:
— Не беріть.
— Президент не може ігнорувати дзвінків.
— Аякже. Вибачте.
Вона відвернулася від нього й відповіла. Дзвонив Джеррі. Відігнавши зайві думки, сказала:
— Привіт! Як поїздка?