Встала, повернулася спиною до Ґаса і відійшла на кілька кроків.
Джеррі відповів:
— Непогано. Ніхто не потрапив у лікарню чи в’язницю, нікого не викрали — все йде за планом.
— Рада це чути. Піппі подобається?
— Їй тут дуже класно.
Джеррі говорив збуджено. Полін здогадалася, що і він задоволений.
— Що їй більше до душі: Гарвард чи МТІ?
— Скажу тільки, що вибір буде складний, бо вона в захваті від обох вишів.
— Отже, треба підтягнути оцінки. Як інші дорослі?
— Містер і місис Ньюбіґін невдоволені, бо все не так, як вони очікували. Амелія — молодець.
«Я й не сумнівалася», — подумала Полін.
Джеррі спитав:
— Як ти?
— Добре, а чому питаєш?
— Ну не знаю. У тебе просто голос якийсь... напружений. Але, думаю, так і має бути. Зрештою, криза в розпалі.
— Кризи стаються постійно. У мене напружена робота. Але сьогодні ляжу раніше.
— У такому разі, солодких снів.
— І тобі. Добраніч.
— На добраніч.
Скінчивши розмову, вона відчула, що зовсім заморилася.
— Ого, — промовила, розвертаючись. — Дивно це було.
Але Ґас уже пішов.
* * *
О шостій ранку Полін зателефонував Сандіп. Думала, він хоче поговорити про «Шанхай дата ґруп», але, як виявилось, ні.
— Докторка Лафаєтт дала інтерв’ю місцевій газеті в Нью-Джерсі, — сказав він. — Редактор — її родич.
— І що вона їм розповіла?
— Посилаючись на вас, сказали, що два американці в обмін на сто три китайці — вигідна угода.
— Але ж я сказала...
— Я знаю, що ви їй сказали: був там І все чув. Ви говорили про тс, як цю справу може розглядати комуністичний уряд Китаю.
— Саме так.
— Газета страшенно пишається ексклюзивом і рекламує новий номер у соцмережах. На жаль, люди Джеймса Мура вже отримали його.
— От же паскудство.
— Він написав у твіттері: «Полін вважає вбивство двох американців вигідною угодою. Я так не думаю».
— Ти бач який мудрий.
— Мій пресреліз починається зі слів: «Провінційні газети можуть помилятися, але кандидатові в президенти видніше».
— Гарний початок.
— Бажаєте почути решту?
— Нема часу тягнути. Розсилайте.
За першою чашкою кави Полін подивилася новини. Там усе ще показували повернення Джоан Лафаєтт в аеропорт імені Кеннеді, після чого починався репортаж про знахідку Джеймса Мура, що знімав усілякий лоск із тріумфу Полін.
Думками вона повсякчас поверталася до вчорашнього вечора. Пересмикнулася на спогад про те, як гадала, буцімто ніхто не дізнається, якщо затягнути Ґаса в ліжко. У Білому домі такої інтрижки не приховаєш. Гасові довелося б іти від неї посеред ночі через численні коридори, далі прямувати хідником до машини й виїжджати з території, де б його достоту побачило з пів десятка охоронців та агентів Секретної служби, не кажучи вже про прибиральників та обслугу. І кожен з них замислився б, з ким це він був і чому затримався так допізна.
Навіть о дев'ятій вечора його від'їзд, певно, викликав кілька здивованих поглядів людей, котрі знали, що Джеррі та Піппи немає в місті.
Прогнавши з голови ці думки, вона зосередилася на безпеці Америки.
Вранці зустрілася з очільником адміністрації, міністром фінансів, головою об’єднаного комітету начальників штабів та керівником більшості Конгресу. Виступила з промовою перед власниками малого бізнесу на доброчинному обіді, з якого, як завжди, поїхала до початку трапези.
Перекусила канапками в компанії Честера Джексона. Він розповів їй, що влада В’єтнаму оголосила про намір супроводжувати всі нафто-пошукові судна військовими кораблями, озброєними російськими протикорабельними ракетами й навченими відстрілюватися.
Чесс також повідомив, що верховний керівник Північної Кореї заявив про відновлення миру після інспірованого Америкою заколоту на військових базах. Утім, додав Чесс, правда полягала в тому, що повстанці досі контролювали половину армії та всі ядерні боєголовки. На його думку, ілюзорний мир був тимчасовим.
Пообіді Полін зустрілася зі шкільною делегацією з Чикаго й обговорила з генеральним прокурором протидію організованій злочинності.
Надвечір проаналізувала з Ґасом і Сандіпом всі події дня. Соцмережі підхопили закиди Джеймса Мура, й інтернет-тролі писали, що Полін вважає двох убитих американців вигідною угодою.
Нові опитування свідчили, що рейтинги Полін та Мура зрівнялися. Через це їй захотілося здатися.
Ліззі повідомила, що Джеррі та Піппа повернулися, й Полін пішла в Резиденцію привітатися. Знайшла їх у Центральній залі, де Сайрус допомагав розібрати речі.
Піппа розповіла цілу купу новин. Вона розплакалася від знімків президента Кеннеді та Джеккі з Далласу. Один із гарвардських хлопців запросив Лінді Фабер разом з’їздити кудись на різдвяні канікули. Венді Боніта двічі наблювала в автобусі. Місис Ньюбіґін бубніла всю дорогу.
— А як стара буркотуха Джудд? — спитала Полін.
— Не так уже й погано було з нею, — відказала Піппа. — Вони з татом поладнали.
Полін зиркнула на Джеррі. Він здавався щасливим. Удавано буденним тоном спитала:
— А тобі сподобалося?
— Так. — Джеррі передав Сайрусу пакет із брудними речами. — Діти поводилися добре, я аж здивувався.
— А міз Джудд?
— Ми знайшли спільну мову.
Полін відчувала, що він бреше.
Його штучні голос, поза та вираз обличчя — усе виказувало, що він обманює. Він спав з Амелією Джудд у дешевому готелі в Бостоні, поки в іншому номері була його донька. І хоч доказів Полін не мала, інтуїтивно знала: вона вгадала. Здригнулася. Джеррі запитально глянув на неї.
— Холодний протяг, — сказала. — Мабуть, забули десь вікно зачинити.
Він промовив:
— Я ніби не бачив.
Чомусь зовсім не хотілося, щоб він здогадався про її підозру.
— Тож було весело, — бадьоро сказала Полін.
— Не те слово.
— Рада за вас.
Джеррі поніс валізу в спальню. Полін присіла біля Піппи допомогти розібрати одяг, але думками витала десь далеко. Роман Джеррі з міз Джудд міг бути несерйозною інтрижкою на одну ніч. Та разом з тим Полін питала себе, чи не винна в тому сама. Останнім часом вона дедалі частіше ночувала в спальні Лінкольна. Невже збайдужіла до сексу? Але й Джеррі ніколи не був аж надто активним. Отже, річ не в цьому.
Сайрус приніс помаду.
— Знайшов ось у речах першого джентльмена. Напевно, це ваше, — сказав він, простягнувши її Піппі, але вона відповіла:
— Я такою не користуюся.
Полін глянула на золотий тюбик, наче в руках дворецького був пістолет.
Сама вона ніколи не обирала цього кольору. І бренду теж. Швидко опанувала себе. Не можна, щоб Піппа про щось здогадалася. Узяла помаду в Сайруса.
— О, дякую, — мовила вона і швидко сховала її в кишеню піджака.
Розділ двадцять шостий
Чоловіки в шахтарському таборі довго не жили. Жінкам велося трохи легше, бо їм не доводилося гарувати в копальні, тоді як чоловіки помирали що кілька днів. Одні просто падали на місці від спеки й непосильної праці. Інших убивали за порушення правил. Траплялися й нещасні випадки: то брила приб’є босу ногу в сандалії, то кувалда вислизне зі спітнілої руки, то гостра скалка відколеться і простромить шкіру. Двоє серед жінок колись працювали медсестрами, але в них не було ані ліків, ані стерильних інструментів чи бодай пластиру, тому кожна більш-менш серйозна рана могла стати смертельною.
Загиблий залишався лежати, де впав, до кінця дня, доки його не відвозили на імпровізований цвинтар, де закопували разом із рештою нещасливців. Інші робітники, як хотіли, могли провести поховальний обряд, а як ні — могилу залишали без усякого знаку, й людину забували.
Наглядачам було взагалі байдуже. Абдул підозрював, це тому, що вони знали: на місце загиблих скоро привезуть нових рабів.
Треба було тікати. Якщо не спробує, незабаром і сам опиниться на цвинтарі.
Провівши там лише одну добу, Абдул переконався, що копальня належить Ісламській Державі. Була вона підпільна, але точно не малопотужна. Її власники, безперечно, работоргівці й убивці, але й знають, що роблять. У Північній Африці лише одне злочинне угруповання було здатне на такий рівень організації: ІДВС.
Хай як кортіло Абдулові забратися звідти чимскоріше, кілька днів він збирав важливі відомості. Порахував джихадистів, котрі жили на території, прикинув, скільки в них стрілецької зброї, і спробував оцінити, що вони можуть мати ще: накриті машини нагадували йому ракетні установки.
Він потайки пофотографував усе на телефон — не той дешевий, що носив у кишені, а високотехнологічний пристрій, схований у підошві, який досі тримав заряд. Усі цифри вніс у спеціальний документ, готовий до надсилання Тамарі, щойно з’явиться зв’язок.
Він довго обдумував план утечі.
Насамперед вирішив не брати із собою Кії та Наджі. Вони його сповільнять, можливо, навіть фатально. Утім, не набагато легше буде й самому. А якщо його впіймають, то вб’ють, як і їх — коли підуть із ним. Тож хай краще залишаються тут і чекають на рятувальний загін, який Тамара відрядить, щойно отримає його звіт.
Бажання здобути свободу було лише однією зі складових його мотивації. Адже передусім він прагнув знищити це прокляте місце, дивитися, як наглядачів затримують, зброю забирають, а будівлі рівняють із землею, щоб замість табору лишилася гола пустеля.
Знову й знову замислювався він над тим, щоби просто піти, і раз по раз відкидав цю ідею. Орієнтуючись за сонцем та зірками, міг би прямувати на північ і не блукати по колу, ось тільки не знав, де найближча оаза. Поїздка із Хакімом довела, що нерідко тут навіть не видно дороги. Карти не мав, та й навряд чи існувала така, з позначеними крихітними хутірцями при оазах, де рятувалися мандрівники, що йшли пішки або на верблюдах. До того ж йому ще довелося б волочити під пустельним сонцем важку каністру з водою. Шанси вижити були мізерні.
Абдул моніторив транспорт, що заїжджав та виїжджав із табору. Це було нелегко, бо по дванадцять годин на день він мав працювати в копальні, а наглядачі помічали кожен позирк, що затримувався на машинах. Однак він навчився розпізнавати ті, що курсували регулярно. Цистерни привозили воду й бензин, рефрижератори поставляли провізію на кухню, а пікапи їхали навантажені золотом — завжди в супроводі двох охоронців з автоматами — і поверталися з усілякою всячиною: ковдрами, милом та газом для плит.