Бувало, надвечір він бачив, як перед дорогою машини обшукували. Охоронці ставилися до цього дуже відповідально. Заглядали в порожні цистерни й тенти. Перевіряли під сидіннями. Нагиналися й зазирали, чи ніхто раптом не причепився знизу кузова. Якось знайшли чоловіка, що сховався в рефрижераторі, й так його побили, що той помер на другий день. Вони знали, що один утікач може накликати знищення цілого табору — власне те, що й збирався зробити Абдул.
Для втечі він пригледів собі авто із солодощами. Його власником був підприємливий торгівець на ім’я Якуб, який їздив від оази до оази, торгуючи тим, чого селяни не могли виготовити самі чи придбати в радіусі сотні кілометрів. У нього можна було купити популярні арабські смаколики: льодяники-слідочки й м’який шоколад у тюбиках, як для зубної пасти. Пропонував він і комікси про арабських супергероїв: Людину Долі, Срібного Скорпіона та Бураака. А ще сигарети «Клеопатра», кулькові ручки «Бік», батарейки та аспірин. Своє добро тримав у кузові старого пікапа, у сталевих ящиках, які відмикав лише, коли торгував. Товари пропонував переважно охоронцям, бо більшість робітників були або зовсім без грошей, або мали їх дуже мало. Ціни правив низькі, тому й доходи мав, либонь, невисокі.
Перед виїздом Якубову машину оглядали так само ретельно, як і решту, але Абдул придумав, як уникнути обшуку.
Якуб завжди приїжджав увечері суботи та їхав у неділю зранку. Саме була неділя.
Абдул вийшов із табору на світанні, ще до сніданку, нічого не сказавши Кії. Вона буде шокована, дізнавшись, що він зник, проте він не міг ризикувати. Із собою не взяв нічого, крім великої пластикової пляшки води. До початку роботи в копальні лишалося близько години, тож незабаром його відсутність помітять.
Абдул сподівався, що сьогодні Якуб не поїде пізніше ніж зазвичай.
Здолавши кілька метрів, почув голос:
— Гей, ти! Іди сюди.
Мовець ледь помітно шепелявив, і Абдул зрозумів, що то Мохаммед, якому бракувало передніх зубів. Важко зітхнувши, розвернувся.
— Що таке?
— Куди це ти зібрався?
— Посрати.
— А вода нащо?
— Руки вимити.
Мохаммед тільки гмикнув і відвернувся.
Абдул подався до чоловічих нужників, та тільки-но табір залишився позаду, розвернувся і пішов стежкою до роздоріжжя, позначеного купою камінців. Дороги було заледве видно, та придивившись, він побачив, що одна тягнеться прямо — туди, звідки приїхав автобус Хакіма. Вела ця дорога до кордону із Чадом. Роздивився Абдул й інший шлях, ліворуч, який простягався на північ, углиб Лівії. Пам’ятав, що, коли вірити карті, цією стежкою можна дістатися до шосе і так доїхати до Триполі. На схід розкинулося кілька сіл, і Абдул був переконаний, що Якуб обере північний шлях.
Рушив у той бік, видивляючись узвишшя. Під гору Якубовий тягач їхатиме ще повільніше. Абдул планував догнати його, поки той ледве тягтиметься, й заскочити в кузов. Далі він накриється шарфом і решту дороги здолає відносно комфортно.
Якщо, глянувши в дзеркало заднього огляду, Якуб зупинить машину й вийде до Абдула, він запропонує тому вибір: сотню доларів за поїздку до найближчої оази або смерть. Одначе, їдучи пустелею, водій навряд чи озиратиметься.
Абдул дійшов до першого пагорка за кілька кілометрів від табору. Знайшов собі сховок біля верхівки. Сонце висіло низько над обрієм, і він сховався в затінку під каменем. Попивши води, став чекати.
Він не знав, куди поїде Якуб, тож тяжко було спланувати подальші кроки, доводилося лише обмірковувати варіанти. Він спробує зіскочити з машини на під’їзді до села, зайде туди пішки, окремо від Якуба. Далі доведеться вигадати історію, як він туди потрапив. Можна сказати, що на його групу напали джихадисти, і він єдиний, хто врятувався; або ж, що їхав сам на верблюді, але той здох; що він золотошукач, у якого відібрали мотоцикл та інструменти. Ніхто там не помітить його ліванського акценту: мешканці пустелі розмовляли мовами своїх племен, а якщо хтось і знає арабську, то все одно не розрізняє говірок. Далі він піде до Якуба й попросить підвезти. Оскільки Абдул у нього нічого не купував і навіть не розмовляв із ним, був переконаний, що торгівець його не впізнає.
До полудня джихадисти відрядять пошукові загони на схід, у бік Чаду, та на північ. Він матиме значний відрив від переслідувачів, але, щоб випереджати їх і надалі, знадобиться машина. Її купить за першої ж нагоди. Щоправда, потому до проблем додадуться пробиті колеса та інші халепи з автівкою.
Багато чого може піти шкереберть.
Почувши звук мотора, Абдул визирнув, але то була новенька «тойота», двигун її деркотів бадьоро, на відміну од Якубової таратайки. Абдул припав до землі, щільно загорнувшись у сірий халат. Коли машина порівнялася з ним, побачив, що в кузові сидять двоє охоронців з автоматами. «Напевно, везуть золото», — зметикував.
Замислився, куди діватимуть золото. У них має бути посередник, певно, в Триполі, який перетворює метал на гроші й поповнює банківські рахунки, щоб ІДВС міг платити за зброю, машини та решту речей, необхідних для їхніх скажених планів із захоплення світу. «Хотів би я знати його ім’я та адресу, — подумав Абдул. — Розповів би про місце, яке приносить йому статки, а тоді відірвав би до біса довбешку».
* * *
Купаючи Наджі — вона давно навчилася робити це автоматично — Кія вела уявну суперечку з духом своєї матері, яку називала Умі.
«Куди подівся той чужинський красень?» — спитала Умі.
«Він не чужинець, він араб», — роздратовано відказала Кія.
«Який саме?»
«Ліванський».
«Ну хоча б християнин».
«Я гадки не маю, де він».
«Мабуть, утік, а тебе залишив».
«Може, й ваша правда, Умі».
«Ти його кохаєш?»
«Ні. Він мене — теж».
Умі стала руки в боки, як і завжди, коли сердилася. В уяві Кії мати щойно пекла, тому на її сукні лишилися плями борошна — як перед тим, коли стала духом. Дратівливим тоном мати спитала:
«Ну то поясни, чому він такий приязний до тебе?»
«Часом він буває холодним і недружнім».
«Та ти що? А коли захищає тебе й розповідає казки малому, він теж холодний та недружній?»
«Тоді він добрий і сильний».
«І схоже, любить Наджі».
Кія ніжно обтерла Наджі ганчіркою.
«Наджі люблять усі».
«Абдул — багатий араб-католик, за такого треба йти».
«Він не захоче одружитися зі мною».
«Ага! То ти про це вже думала!»
«Він з іншого світу, куди, напевно, і повернувся».
«У який світ він повернувся?»
«Не знаю, але навряд чи він насправді торгівець дешевими сигаретами».
«А хто ж тоді?»
«Поліціянт чи хтось такий».
Умі зневажливо пхекнула:
«Поліціянти від нападників не захищають. Бо й самі злочинці».
«У вас є готові відповіді на всі запитання».
«Доживеш до моїх років, і в тебе будуть».
* * *
Приблизно за годину Абдул нарешті побачив Якубову машину. Чахкаючи, вона сунула під гору, дедалі сповільнюючись і здіймаючи хмари куряви.
Пилюка заховає Абдула, коли він застрибуватиме в кузов.
Лежав нерухомо, вичікуючи слушного моменту.
Крізь вітрове скло побачив лице Якуба, що зосереджено стежив за дорогою.
Коли машина проїхала повз Абдула, його накрило курявою і він схопився на ноги.
А тоді почув ще одну автівку.
Лайнувся.
За гудінням двигуна визначив, що ця новіша й потужніша—либонь, один із чорних «мерседесів», які він бачив на стоянці. Їхала швидко, водій вочевидь наздоганяв Якуба.
Абдул не мав права ризикувати. Пилюга, може, заховає його, а може, й ні: якщо втікача помітять, план провалиться, і тоді смерть неминуча.
Він повалився на землю, натягнув на голову шарф і злився з довкіллям. «Мерседес» прогуркотів повз нього.
Обидві машини перетнули узвишшя і щезли з очей, залишивши по собі стовп куряви. Абдул посунув назад у табір.
Спробу можна повторити. План був дієвий. Просто цього разу не пощастило. Зазвичай по дві машини з табору не виїжджали.
За тиждень він матиме ще одну нагоду.
Якщо доживе.
* * *
За спізнення на роботу Абдула не пустили на денну перерву. Та він розумів, що його покарали б суворіше, якби не був аж таким сильним робітником.
Увечері почувався втомленим і засмученим. «Ще один тиждень у пеклі», — подумав, сидячи біля бараків в очікуванні вечері. Тільки-но вгамує голод, одразу піде спати.
Почув гуркіт потужного двигуна. На територію табору заїхав «мерседес». Його чорний кузов від пилюки став брунатним.
На загородженій стоянці навпроти бараків охоронець із гучним металевим скреготом зняв із високих воріт ланцюга.
Авто зупинилося, і з нього вийшло двоє чоловіків з автоматами. За ними — ще двоє. Один був високий, одягнений у чорну дишдашу й білу такію[14]. Абдулове серце закалатало, коли він побачив, що в нього сиве волосся і чорна борода. Той неспішно огледівся навкруги, роздивляючись табір холодним байдужим поглядом, зовсім не звертаючи уваги на обдертих жінок, знесилених чоловіків та вутлі халупи, в яких вони жили. Так він міг би оглядати паршивих овець посеред голої пустелі.
Його компаньйоном був східний азієць.
Абдул обережно вийняв кращий телефон і потай зробив знімок.
На дорогу вибіг задоволено-здивований Мохаммед і сказав:
— Вітаю, пане Парку! Радий знову бачити вас!
Подумки відзначивши корейське ім’я, Абдул зробив ще одне фото.
Пан Парк був добре вбраний: чорний полотняний блейзер, легкі брюки та чоботи по щиколотки з рельєфними підошвами. Волосся мав чорне, густе, але кругле обличчя поорали зморшки, тож Абдул здогадався, що йому близько шістдесяти.
Усі навколо ставилися до корейця в окулярах із пієтетом, навіть його високий супровідник-араб. Мохаммед повсякчас усміхався й кланявся, але пан Парк не звертав на нього уваги.
Брудною стежкою вони рушили до майданчика охорони. Високий араб обійняв Мохаммеда за плечі, й Абдул побачив його лівицю. На місці великого пальця був лиш короткий обрубок із криво зарослою шкірою. Неначе бойова рана, що неправильно загоїлася.