— Накиньте це, так він вас упізнає.
Тамара взяла річ.
— Дякую.
— Будь ласка.—Думки Абдула повернули до рейду на Аль-Бустан. — Я так розумію, в полонених питали про аль Фарабі.
— Усі вони знають про нього, але тільки один бачив особисто. Підтвердив традиційний опис: сиве волосся, чорна борода, половина великого пальця. Той полонений належав до групи в Малі, яку аль Фарабі навчав виготовляти міни.
Абдул кивнув.
— Боюся, він каже правду. З того, що нам відомо, схоже, аль Фарабі не прагне об’єднувати всіх африканських джихадистів. Напевно, вважає, що з ними безпечніше працювати окремо — і має слушність. Та водночас він навчає їх убивати більше й ефективніше. В Афганістані здобув чимало технічних знань, якими тепер ділиться з бойовиками.
— Розумака.
Абдул гірко промовив:
— Тому нам і не вдається його впіймати.
— Вічно не ховатиметься.
— Сподіваюся.
Тамара обернулася до нього й глянула так, мовби намагалася щось збагнути. Він запитав:
— Що?
— Ви цим живете.
— А ви хіба ні?
— Не так, як ви. — Не зводячи з нього очей, додала: — Щось трапилося. Що саме?
— Мене про вас попереджали, — відказав він, ледь усміхаючись. — Казали, ви любите ставити незручні запитання.
— Вибачте, — перепросила вона. — Мені справді часом кажуть, що я питаю про занадто особисте. Ви ж не сердитеся?
— Щоб образити мене, треба добряче постаратися. — Абдул закрив капот. — Піду розрахуюся.
І він пішов платити. Тамара вгадала: для нього це не робота, а місія. Йому було замало завдати збитків ІДВС, як-от викривши місце розташування Аль-Бустану. Він прагнув знищити цю організацію, щоб і сліду не лишилося.
Заплатив за бензин.
— Сигарет не бажаєте? — пожартував власник. — Недорого!
— Не курю, — відповів Абдул.
Коли виходив, підійшов Тамарин водій. Абдул повернувся до своєї машини. На кілька хвилин вони лишились удвох. Він подумав, що Тамара поставила слушне запитання, яке заслуговує на відповідь, тому сказав:
— Вони вбили мою сестру.
* * *
Йому було шість — майже дорослий, вважав він тоді; їй — лише чотири: зовсім крихітка. Він не знав іншого світу, крім Бейруту: спека, курява, машини й розбомблені будівлі, з яких на дорогу сиплються уламки. Тільки пізніше він довідався: те, що коїться в Бейруті — ненормально, і більшість людей так не живе.
Їхня квартира розташовувалася над кафе. У кімнатці в задній частині будівлі Абдул навчав Нуру читати й писати. Вони сиділи на підлозі. Дівчинка хотіла знати все, що й брат, а йому подобалося вчити її, бо так він почувався великим і розумним.
Батьки були у вітальні, в тій частині квартири, вікна якої виходили на вулицю. На каву до них зайшли дідусь із бабусею, двоє дядьків і тітка. Абдулів тато, котрий працював кухарем у кафе, приготував гостям сирну халву. Абдул з’їв два шматки, і мама застерегла:
— Досить, живіт болітиме.
Тоді він сказав Нурі принести ще.
Мала радісно побігла, як завжди, виконуючи братове прохання.
Вибух був найгучнішим звуком, який він коли-небудь чув. Відразу потому запала цілковита тиша, тож йому здалося, ніби з вухами щось сталося. Він закричав.
Вибіг у вітальню, але не впізнав кімнати. Лише за якийсь час зрозумів, що від зовнішньої стіни не лишилося й сліду, а приміщення наче опинилося на вулиці. Там стояв стовп куряви й відчувався запах крові. Дехто з дорослих кричав, але зовсім тихо — насправді він узагалі не чув жодного звуку. Інші розпласталися на підлозі.
Нура теж лежала й не ворушилася.
Абдул не розумів, що з нею не так. Став навколішки, узяв сестру за мляву руку й потрусив, будячи її, хоч і здавалося малоймовірним, щоб вона спала з розплющеними очима.
— Hypo, — промовив. — Hypo, прокидайся.
Хоч і слабко, але почув власний голос: напевно, вуха почало відкладати.
Зненацька біля нього з’явилася мама й узяла Нуру. Ще секунда, і Абдул відчув, як його підіймають знайомі татові руки. Батьки занесли дітей у кімнату й обережно поклали на ліжка.
Тато спитав:
— Абдуле, як ти? Щось болить?
Абдул похитав головою.
— Ніде не забився?
Уважно оглянувши його, тато заспокоївся. Потому повернувся до мами, і разом вони подивилися на нерухоме тіло Нури.
— Здається, вона не дихає, — промовила мама й зайшлася плачем.
Абдул спитав:
— Що з нею? — Його голос зірвався на вереск. Було страшно, але він не розумів чому. Додав: — Вона мовчить, але очі в неї розплющені!
Тато обійняв його.
— Ох, Абдуле, любий мій синочку, — протягнув він. — Схоже, наша крихітка загинула.
* * *
Як довідався через багато років Абдул, бомбу заклали в автівку, що стояла прямісінько під вікном вітальні. Ціллю було кафе — туди навідувалися американці, які полюбляли тамтешню випічку. Абдулова ж родина стала випадковою жертвою нападу.
Винних так і не знайшли.
Сім’я переїхала в США: це було складно, але цілком реально. На батька в Ньюарку чекала гарантована робота, бо мав там двоюрідного брата, який тримав ліванський ресторан. Закутаний у шарф, що рятував від нечуваних холодів, Абдул їздив жовтим автобусом у школу, де не розумів ані слова з того, що казали інші. Проте американці добре ставляться до дітей, тому допомагали йому в усьому, й незабаром він почав розмовляти англійською краще за батьків.
Мама казала, що в нього може з’явитися нова сестричка, однак минули роки, а цього так і не сталося.
Їдучи поміж дюн, він чітко пригадував своє минуле. Америка не надто різнилася від Бейруту—такі самі затори на дорогах, багатоповерхівки, кафе й полісмени — тоді як Сахара, поросла ріденькими колючими кущами, що сохнули від спеки на голій землі, нагадувала інопланетний краєвид.
Крихітне містечко Три Пальми мало власні мечеть і церкву, заправку з автомайстернею і з десяток різних крамничок. Усі знаки — арабською мовою, крім одного, з написом «Eglise de Saint Pierre» — Храм святого Петра. Вулиць у пустельних селищах зазвичай не було, проте тут будівлі стояли рядами, порожніми стінами виходячи на дорогу й утворюючи коридори. На вузесеньких вуличках обабіч попритулялися машини. У центрі містечка, біля заправки, було кафе, де в тіні трьох напрочуд високих розлогих пальм сиділи, попиваючи каву й курячи сигарети, чоловіки. Як здогадався Абдул, місто завдячує своєю назвою саме цим деревам. Те кафе було прибудовою хати з дашком із пальмового листя, що сяк-так трималося на грубо обтесаних палицях.
Абдул зупинив машину й перевірив трекер. Партія кокаїну перебувала там, де й досі — за кілька метрів від його стоянки.
Вийшов надвір і одразу відчув аромат кави. Дістав із багажника кілька блоків сигарет. Ступивши в кафе, одразу перевтілився в торгівця.
Устиг продати кілька пачок, перш ніж прибіг сваритися власник закладу, вусатий черевань. Абдул напустив шарму, і чоловік придбав у нього блок та приніс кави. Він сів за столик під пальмами, відпив міцного гіркого напою, присмаченого цукром, і промовив:
— Я шукаю людину на ім’я Хакім. Ви з ним часом не знайомі?
— Багато є Хакімів, — ухильно відповів власник, одначе мимоволі видав себе, ковзнувши поглядом до дверей гаража.
— Це дуже шанована людина, — сказав Абдул.
То був код, що означав кримінального авторитета.
— Треба попитати.
За кілька хвилин власник з невимушеним виразом (насправді не вельми переконливим) подибав до дверей автомайстерні. Невдовзі звідти вийшов огрядний молодик і попрямував до Абдула. Рухався він неначе вагітна жінка: вивертав ступні, широко розставляв коліна, випнувши черево й закинувши голову назад. Мав чорні кучері й ріденькі вусики без бороди. Одягнений був по-західному: в зелену футболку-поло й брудно-сірі спортивні штани, на шиї — намисто, як у чарівника-вуду. На ногах бігові кросівки, хоч не бігав, либонь, уже багато років. Коли він наблизився, Абдул ощирився й запропонував йому блок «Клеопатри» за половину своєї звичайної ціни. Молодик проігнорував пропозицію.
— Ти шукаєш декого.
Це було не питання, а твердження: такі типи нізащо не визнають, що чогось не знають.
Абдул відказав:
— Ви Хакім?
— Ти маєш справу з ним.
Абдул не сумнівався, що перед ним сам Хакім.
— Сідайте, поговоримо по-дружньому, — сказав він, хоча Хакім був такий дружній, як жирний тарантул.
Хакім махнув власникові, показуючи, що хоче кави, й мовчки сів навпроти Абдула. Той повів:
— Я трохи заробив, продаючи сигарети. — Хакім не відповів, і Абдул продовжив: — Хочу перебратися в Європу.
Хакім кивнув:
— Гроші маєш.
— Скільки це коштує? Доїхати до Європи.
— Дві тисячі доларів з людини: половина, як сідатимеш в автобус, половина — в Лівії.
Це була захмарна сума в країні, де середня зарплатня становила близько п’ятнадцяти доларів на тиждень. Абдул розумів, що треба торгуватися. Якщо погодиться занадто швидко, Хакім може щось запідозрити.
— У мене стільки нема.
Хакім кивнув на його автівку:
— То продай машину.
Отже, він спостеріг Абдула раніше. Безперечно, власник кафе показав йому автівку.
— Авжеж, я продам перед від’їздом, — сказав Абдул. — Але мушу ще повернути братові гроші, які позичив на неї.
— Моя ціна — дві тисячі.
— Та Лівія — ще не Європа. Другу половину слід би платити по приїзді.
— І хто ж так зробить? Тоді всі просто повтікають, та й годі.
— Мене таке не влаштовує.
— Ми тут не торгуємося. Або довірся мені, або сиди вдома.
Абдул мало не розсміявся на пропозицію Хакіма довіритися йому.
— Добре-добре, — мовив він. — Можна побачити автобус, який нас повезе?
Повагавшись трохи, Хакім знизав плечима. Потому мовчки підвівся й пішов до гаража. Абдул — за ним.
Крізь невеличкі бічні двері вони увійшли в гараж. Приміщення освітлювали вікна з прозорого пластику на даху. Стіни були завішані інструментами, на глибоких полицях лежали стоси нових шин, усе просяк запах мастила. В одному кутку, курячи сигарети, знудьговано сиділи перед телевізором двоє чоловіків у галабеях і тюрбанах. На столі біля них лежали автомати. Коли двері прочинилися, обоє озирнулися, але, побачивши Хакіма, знову втупилися в екран.