Виглянув надвір. Яскравий півмісяць у небі освітлював табір. Віконце будки охоронця на стоянці горіло жовтим світлом. Самого чоловіка ніде не було видно, а отже, він усередині.
Зайшовши вглиб майданчика для рабів, Абдул звернув і рушив уздовж паркану, тримаючись за будівлями. Ступав тихо, оглядаючи землю, щоб не перечепитися об щось і не здійняти гуркоту.
Постійно пильнував наглядачів. Визирнувши в бік паркану з-поміж халуп, побачив промінь електричного ліхтаря й закляк. Охоронець сумлінно обходив територію, світячи в темні закутки. Інший вартовий, з копальні, підійшов до огорожі перекинутися з ним словом. Завмерши, Абдул стежив за ними. Нарешті наглядачі розійшлися, і жоден навіть не глянув у бік бараків.
Абдул рушив далі. Перестрів сивого чоловіка, що дзюрив із напівзаплющеними очима, але пройшов далі. Він не боявся, що його помітять інші раби. Ніхто з них не зробить нічого, навіть як здогадається, що він планує втечу. Раби з наглядачами контактували, лише коли цього неможливо було уникнути. Охоронцями тут служили жорстокі люди, які неабияк нудьгували, — небезпечне поєднання.
Абдул вийшов до майданчика охорони. За триста метрів далі було двоє воріт: широкі для машин і звичайні для людей. Обидві брами — замкнуті на ланцюг, одразу за ними стояв вартовий. Зі свого місця Абдул, наполовину схований за наметом, бачив лише темну постать, рівну й нерухому.
Махур розташовувався за парканом між Абдулом і ворітьми, трошки ближче до воріт. Під місячним сяйвом він здавався радше білим, ніж блакитним.
Із цього моменту починався справжній ризик.
Абдул швидко підійшов до огорожі, не вагаючись видерся по сітці, перескочив через панель, приземлився на ноги й заліг на піску.
Якщо Абдула помітять — йому кінець. Однак турбувало його зовсім інше. У разі невдачі решту життя Кія проведе в сексуальному рабстві у джихадистів. Такого Абдул не міг допустити.
Прислухався, чи не пролунає здивованого вигуку або застереження. Лежав так тихо, що чув власне серце. Невже охоронець помітив його краєм ока? Невже він зараз дивиться в цей бік, гадаючи, що то за темна пляма на землі, розміром із високого чоловіка? Може, вже й автомат скинув, про всяк випадок?
За кілька хвилин Абдул обережно підвів голову й кинув погляд на ворота. Темна постать вартового так і стояла непорушно. Він нічого не бачив. Либонь, узагалі задрімав.
Абдул покотився по землі, поки не опинився посередині між маху-ром та охоронцем. Там нарешті встав, підкрався до глухої стіни будівлі й заглянув за ріг.
На власний подив побачив, що із зовнішнього боку до брами підійшла жінка. Подумки лайнувся. Що це могло б означати? Жінка сказала вартовому кілька слів, і він її впустив. Вона подибала до махура, й Абдул подумав: «Якого біса?»
Рухалася вона як літня людина, в руках несла якийсь стос. Абдул не міг розгледіти, що це. Можливо, чисті рушники. У жодній країні він не бував у борделях, але розумів, що в таких закладах треба багато рушників. Пульс заспокоївся.
Не полишаючи сховку, Абдул слухав, як стара підійшла до дверей махуру, відчинила й ступила всередину. Почув голоси: жінка перекинулася кількома словами з дівчатами. Чоловіків там, схоже, не було. Відтак, уже з порожніми руками, вона вийшла надвір і попрямувала до брами. Вартовий випустив її.
Абдулу відлягло від серця. Якщо всередині немає чоловіків і звідти не забирали використані рушники, з Кією все гаразд. Вартовий обпер автомат на паркан і виглянув на майданчик для рабів.
Між махуром і брамою сховку не було. Поки долатиме приблизно сотню метрів, що розділяли їх, Абдул опиниться на видноті. Охоронець дивився в інший бік. Чи не помітить він його краєм ока? А може, раптово крутнеться? У такому разі Абдул попросить у нього сигарету. Вартовий подумає, що людина з цього майданчика — ще один джихадист, а поки розбере, що Абдул одягнений у лахміття раба і зрозуміє, що він утікач, спливе кілька фатальних миттєвостей.
Або ж негайно заб’є на сполох.
Чи застрелить Абдула на місці.
Це був другий найбільший ризик.
Уже близько шести тижнів Абдул не скидав пояса, який видала йому Тамара. Нарешті він його розмотав і зняв верхній шар тканини, залишивши метровий відрізок титанового дроту з ручками по краях. Це був зашморг, давня зброя для тихого вбивства. Змотавши дріт, Абдул узяв інструмент у ліву руку. Тоді глянув на годинник: п’ятнадцять по першій.
Кілька секунд налаштовувався на бій, як завжди перед поєдинками: повна концентрація, нуль емоцій, готовність знищувати. Вийшов зі сховку і виступив на відкриту ділянку, залиту місячним сяйвом.
Попрямував до воріт, ступаючи тихо, але зовсім невимушено дивлячись на охоронця. Розумів, що життя його зависло на волосині, але в ході страху зовсім не відчувалося. Підійшовши ближче, побачив, що вартовий куняє стоячки. Абдул узяв убік і зайшов йому зі спини.
Підходячи, розмотав зашморг, узявся за ручки й зробив петлю. В останню мить вартовий ніби відчув його присутність і, сіпнувшись, почав розвертатися. Абдулу вистачило одного погляду на гладенькі щоки й рідкі вуса, щоб упізнати юнака на ім’я Тахаан. Але хлопець сполошився занадто пізно. Петля вже була на його шиї, й Абдул міцно затягнув її, щосили схопившись за дерев’яні ручки.
Дріт врізався Тахаанові в шкіру, обвивши горлянку. Той спробував закричати, але марно, бо трахею щільно перетиснуло. Потягнувся руками до шиї у спробі послабити тиск, але дріт увійшов глибоко в плоть, почала текти кров, тож зачепитися пальцями не було за що.
Абдул затяг ще сильніше, сподіваючись перетяти постачання крові в мозок і повітря — у легені, щоб Тахаан знепритомнів.
Охоронець упав на коліна, але й далі борсався. Він махав руками, намагаючись схопити Абдула, але той легко ухилявся. Врешті рухи послабшали. Абдул ризикнув озирнутися через плече на житлові будівлі, але там усе було спокійно. Джихадисти спали.
Тахаан зомлів, перетворившись на мертвий вантаж. Не послаблюючи дроту, Абдул опустив його на землю й натиснув коліном на спину.
Глипнув на годинник: вісімнадцять по першій. У ЦРУ навчали, що для вірної смерті людину слід душити п’ять хвилин. Абдул легко міг би робити це ще дві хвилини, але боявся, що хтось вийде й зіпсує все.
У таборі панувала тиша. Абдул озирнувся. Ніде й не шелесне. «Ще трохи часу — єдине, що мені треба», — подумав він. Глянув угору. Яскраво світив місяць, який, однак, сховається вже за годину. Знову перевірив час: ще хвилина.
Подивився на свою жертву. «Занадто молодий», — відзначив він. Авжеж, юнаки здатні на жорстокість, і цей хлопчина сам обрав насильницьку роботу, та Абдулу однаково було шкода забирати життя, яке не встигло навіть до ладу початися.
Пів хвилини. П’ятнадцять секунд. Десять, п’ять, нуль. Абдул відпустив хватку, й обм’яклий Тахаан нерухомо застиг на землі.
Абдул легенько обмотав дріт навколо пояса, закріпивши його дерев’яними ручками. Відтак підняв і повісив на плече Тахаанів автомат.
Після того присів, закинув труп на плечі й знову встав.
Швидко підійшов до дальнього краю махуру й кинув тіло під стіною. Сховати його було ніде, але так воно хоча б не лежатиме на видноті.
Автомат залишив там. Користі з нього не буде жодної: найперший постріл побудить усіх джихадистів, і спробі втекти настане кінець.
Знайшов двері в махур. Засув був на місці — отже, всередині лише рабині, джихадистів нема. Це добре. Не хотілося сутичок, які зчинили б шум. Кію треба забрати так, щоб охорона не прознала, бо перед втечею в нього були ще деякі справи.
Прислухався. Голоси, які чув раніше, вже не звучали. Нечутно підняв засув, прочинив двері й зайшов усередину.
Там стояв спертий дух від людей, які давно не милися й жили в тисняві. У приміщенні не було вікон, тільки самотня свічечка дарувала тьмяне світло. Із шістьох незастелених ліжок чотири займали жінки. Вони не спали, сиділи: такі жінки не лягають допізна, здогадався. Чотири нещасні обличчя дивилися на нього з острахом. «Сприйняли мене за охоронця, який прийшов по секс», — подумав він. Аж ось одна з дівчат обізвалася:
— Абдул!
Він розгледів Кіїне обличчя при тьмяному світлі. Заговорив до неї французькою, сподіваючись, що інші не зрозуміють:
— Ходімо, хутчіш.
Йому хотілося, щоб вона вийшла, поки решта дівчат не збагнули, що сталося, і не пристали до них.
Вона зіскочила з ліжка й хутко підбігла до нього. На ній був звичайний одяг — як і на всіх у холодну сахарську ніч. Одна із жінок устала з місця й спитала:
— Хто ти? Що відбувається?
Абдул визирнув надвір, хотів переконатися, що все спокійно, й повів Кію за собою. Почув позаду інший голос:
— Візьми й мене!
Ще одна сказала:
— Ми всі хочемо піти!
Він хутко зачинив двері й замкнув їх на засув. Волів забрати й решту жінок, але вони побудять охорону і все зіпсують. Бранки гупали у двері, намагаючись відчинити їх, але було вже запізно. Почувши крики відчаю, він сподівався тільки, що вони не розбудять нікого.
На майданчику охорони панувала тиша. Абдул глянув на копальню. Тамтешній вартовий не мав ліхтаря, але він помітив його за вогником сигарети. Чоловік сидів. Абдул не бачив, у який бік той дивиться. Тож розслаблятися було зарано. Скомандував Кії:
— За мною.
Хутко підбіг до паркана й видерся нагору, зупинившись на провсяк, якщо їй потрібна допомога. Триматися там було нелегко, бо отвори в дротяній загорожі мали всього кілька сантиметрів завширшки, й Абдул не знав, чи вистачить йому сили всидіти там і витягнути її. Та переживав дарма, бо вона, сильна й спритна, вилізла скоріше, ніж він устиг зіскочити на землю по той бік.
Допомігши Кії спуститися, він повів її на майданчик для рабів, де охорона їх не помітить. Там, поміж будівлями й шатрами, вони попрямували до свого барака.
Абдулу хотілося знати, що було з нею в махурі.
Часу на розмови не мав, та й мусили мовчати, однак він таки спитав пошепки:
— До тебе приходив той високий?
— Ні, — відповіла вона. — І слава Богу.