Абдула її відповідь, утім, не вдовольнила.
— Хтось іще...
— Не було нікого, крім старої з рушниками. Дівчата казали, так іноді буває. Коли до них не приходять наглядачі, вони називають це «п’ятницею»[15] — вихідним днем.
З плечей Абдула звалився тягар.
За хвилину вони були вже в бараці.
Абдул прошепотів:
— Захопи ковдри й воду, тоді бери Наджі. Приколисай, щоб заснув у тебе на руках, і чекай. Готуйся тікати.
— Так, — спокійно відповіла вона.
Вона не виказувала збентеження чи тривоги. Діяла спокійно й рішуче. «Оце так жінка», — подумав він.
Почув, як до Кії хтось заговорив. Голос належав молодій жінці, тож це, певно, Есма. Кія попросила її говорити тихіше й зашепотіла у відповідь. Усі решта глибоко спали.
Абдул оглянув вулицю. Там нікого не було. Підійшов до стоянки й кинув погляд крізь огорожу. Ніде не помітив руху — ані найменших ознак сторожа, який, певна річ, сидів у будці. Переліз через паркан.
Коли приземлився, ліва нога наступила на щось, чого він не помітив. Почувся металічний скрегіт. Нахилившись, побачив, що то порожня каністра, що прогнулася під його вагою.
Низько присів, закляк, не знаючи, чи почули його в будці. Почекав. Усередині було тихо, руху теж не помітив. Переждавши хвилину, підвівся.
Тепер треба підкрастися до вартового тут, як до Тахаана, і знешкодити, поки той не забив на сполох. Проте цього разу буде складніше. Чоловік сидів у будці, тому за спину йому не зайти.
Можливо навіть, будку замкнено зсередини. Що ж робити?
Абдул нишком посунув стоянкою, вихляючи між машинами. У будці було маленьке віконце, крізь яке охоронець міг наглядати за автів-ками, втім, підкравшись ближче, Абдул не побачив за ним обличчя.
Підійшовши під кутом, помітив на стіні вішак із пронумерованими ключами. Як і очікував, організація тут була на високому рівні. На столі стояла пляшка води, масивні склянки й повна попільничка. Також там лежав автомат охоронця: північнокорейський «Тип 68» — копія відомого радянського автомата Калашникова.
Тримаючись на відстані кількох метрів, Абдул відійшов убік, щоб мати ширший кут огляду. Відразу ж уздрів охоронця, і серце його на мить завмерло. Той сидів на стільчику, закинувши назад голову й роззявивши рота. Спав. Абдул упізнав чоловіка за кудлатою бородою та тюрбаном. Його звали Насір.
Абдул вийняв зашморг, розкрутив його й зробив петлю. Розрахував, що встигне відчинити двері, заскочити й напасти на охоронця до того, як той потягнеться до зброї — хіба що чоловік виявиться надзвичайно спритним.
Абдул уже був готовий напасти, коли Насір раптом прокинувся й поглянув просто на нього.
Здивовано скрикнувши, охоронець схопився на ноги.
Подолавши миттєвий шок, Абдул взявся імпровізувати.
— Брате, прокинься! — гукнув він арабською і кинувся до дверей. Вони були незамкнені. Відчинивши їх, сказав: — Афганець просить машину.
Ступив усередину. Насір стояв з автоматом у руках і дивився на Абдула, нічого не розуміючи.
— Посеред ночі? — перепитав він спантеличено, бо ніхто при здоровому глузді не їздитиме пустелею затемна.
Абдул відповів:
— Насіре, ну ж бо, сам знаєш, який він нетерплячий. «Мерседес» заправлений?
Насір сказав:
— А я хіба знаю?
І тоді Абдул завдав удару.
Різко скочив, б’ючи з ноги, водночас перекручуючись у повітрі, щоб приземлитися на руки. За бійцівську кар’єру таким ударом він виграв не один поєдинок. Насір відсахнувся, але був занадто неповороткий, та й не мав простору для виверту. П’ятою Абдул заїхав йому в ніс і по зубах.
Шокований Насір скрикнув від болю і впав, випустивши автомат. Абдул приземлився на руки, крутнувся й ухопив зброю.
Стріляти не хотів. Не знав, яким гучним буде постріл, а будити джихадистів не можна. Насір спробував зіп’ястися, та Абдул перекрутив автомат і, замахнувшись, ударив його прикладом по обличчю, після чого заніс ще раз і щосили стукнув по маківці. Насір упав безтямний.
Коли стрибнув на Насіра, Абдул впустив зашморг. Тепер же підняв його, накинув охоронцю на шию й почав душити.
Чекаючи, поки непритомний Насір помре, Абдул прислухався. Охоронець устиг нашуміти, але чи почули його? Байдуже, як прокинеться один-два раби: вони лежатимуть собі тихенько, знаючи, що краще не привертати уваги джихадистів. Єдиний інший охоронець поблизу був у копальні, й Абдул розважив, що той нічого не чув. Проте поблизу міг проходити вартовий, що патрулював територію, тоді він у халепі. Хоча сирени не лунало... Поки що.
Насір так і не опритомнів.
Протримавши зашморг на шиї п’ять хвилин, Абдул змотав його і почепив на пояс.
Подивився на гачки з ключами.
Добре організовані терористи підписали кожен, тому знайти потрібний виявилося просто. Першим Абдул визначив ключ від брами. Зняв його, переступив через труп Насіра і вийшов із будки.
Щоб не потрапити нікому на очі, до воріт ішов, скрадаючись за вантажівками. Відімкнув простий замок і якомога тихіше зняв ланцюга.
Тоді оглянув машини. Деякі стояли так, що їх не відігнати, доки не прибрати тих, що перед ними. На стоянці було чотири всюдиходи, одним із яких можна легко виїхати. Автівка вкрита порохом, отже, це нею кілька годин тому приїхав аль Фарабі. Абдул перевірив номер. Повернувся в будку і знову почепив на гачок ключ від навісного замка.
Ключі від машин упізнати було легко, бо всі вони мали брелок із логотипом «Мерседеса». До кожного кріпилася бирка з номерним знаком автівки. Підібравши потрібний, Абдул вийшов надвір.
Було тихо. Ніхто не почув вигуку Насіра й поки що не знайшов Таха-анового тіла під стіною махуру.
Абдул сів у «мерседес». Світло в кабіні увімкнулось автоматично, і тепер його легко могли помітити. Абдул не знав, де вимикач, та й не мав часу його шукати. Завів двигун. Дещо дивний звук о такій порі, але його ніхто не почує, бо вартові ночували майже за кілометр від стоянки. А як же охоронець у копальні? Він зауважить? Коли й так, то чи вирішить піти на розвідку?
Абдулові лишалося тільки сподіватися, що цього не станеться.
Перевірив рівень бензину. Бак був майже порожній. Лайнувся.
Підігнав машину до цистерни й заглушив двигун.
Обшукав панель приладів і знайшов перемикач, що відчиняв покришку бензобака. Вискочив із салону. Знову увімкнулося світло в кабіні.
На цистерні був звичайний шланг із пістолетом, як на заправці. Абдул вставив його в бак і натиснув на гачок.
Нічого не сталося.
Натиснув ще раз, але марно. Здогадався, що бензин качається, лише коли двигун цистерни увімкнений.
— Бляха, — вихопилося.
Подивився номерний знак цистерни, заскочив у будку, знайшов потрібний ключ і повернувся. Заліз у кабіну бензовоза, і там теж увімкнулося світло. Завів двигун. Той голосно заторохтів.
Він більше не міг діяти таємно. Гуркіт двигуна вантажівки долине аж до бараків охорони. Звук буде далекий і навряд розбудить тих, хто міцно спить, але котрийсь таки почує його за кілька секунд або хвилин.
Першою реакцією буде спантеличення: що за один вирішив позаводити машини серед ночі? Хтось вочевидь вирішив поїхати з табору, але чому зараз? Якийсь наглядач може розбудити іншого й спитати, чи він це чує. Про те, що хтось із рабів вирішив утекти, вони не подумають — занадто це малоймовірно, та й справа може здатися їм не такою терміновою, але вони вже напевно захочуть дізнатися, що коїться, тож після коротенької наради прийдуть перевірити, хто ж той шум учинив.
Абдул вискочив із кабіни, повернувся до «мерседеса», вставив пістолет у бак і натиснув на важіль. Бензин потік.
Він увесь час роззирався навсібіч, оглядаючи територію за собою. Прислухався, чи не галасують десь потривожені джихадисти. Будь-якої миті він міг почути крики й побачити світло.
Коли бак наповнився, подавання бензину припинилося автоматично. Абдул закрив бак, повісив шланг і погнав машину до воріт. Досі ніхто не сполошився. Він повернувся до цистерни й зняв шланг. Стягнув зашморг із пояса й міцно намотав на ручку, щоб бензин качався без упину й лився на землю.
Покинув шланг. Пальне побігло під машини, розтікаючись до самої огорожі. Абдул повернувся до своєї автівки.
Відчинив браму. Зробити це тихо було неможливо: іржавий метал скрипів і рипів, обертаючись на незмащених завісах. Проте Абдулові знадобилося лише кілька секунд.
Калюжа бензину розливалася по стоянці, й у повітрі стояв його важкий дух. Абдул спрямував машину на виїзд. Перед собою бачив освітлену місяцем дорогу в пустелі.
Залишивши двигун працювати, побіг до барака. Кія вже чекала на нього, тримаючи на руках Наджі. Той міцно спав. Біля її ніг стояли бутель води, стос із трьох ковдр і велика брезентова сумка, з якою вона виїхала з Трьох Пальм. У торбі лежало все необхідне для сина.
Абдул узяв пляшку та ковдри й побіг до машини, Кія — за ним.
Закинув усе в багажник. Кія вклала Наджі, загорнутого в ковдру, на заднє сидіння. Хлопчик запхав у рота великий пальчик і повернувся набік, навіть не розплющивши очей.
Абдул побіг до стоянки, де скрізь був розлитий бензин. Утім, він не був упевнений, що зможе спричинити велику пожежу. Мусив переконатися, що джихадисти за ними не поженуться, а для цього в них не мало лишитися жодної робочої машини. Тож підняв шланг і почав поливати автівки. Облив усюдиходи, пікапи й цистерну.
Побачив, що Кія вийшла з машини й наблизилася до огорожі. Бензин розтікався під парканом, виливаючись на стежку, і вона ступала обережно, уникаючи калюж. Спитала:
— Чого так довго?
— Ще хвилина.
Абдул облив дерев’яну будку охорони, щоб знищити ключі.
Заволав чоловічий голос:
— Що це за запах?!
То гукав охоронець із копальні. Він підійшов до паркана й світив ліхтарем на машини. Тепер до сирени залишилася щонайбільше хвилина. Абдул покинув шланг, який і далі розбризкував пальне.
Голос озвався знов:
— Мабуть, бензин протік!