Абдул нахилився, відірвав шмат тканини від халата. Змочив його в бензиновій калюжі й відійшов на кілька метрів. Дістав червону запальничку й підніс до ганчірки.
Охоронець копальні вигукнув:
— Насіре, що там у тебе робиться?!
Абдул відповів:
— Усе під контролем.
Чиркнув запальничкою.
Нічого не сталося.
— А ти хто такий?
— Я Насір, йолопе.
Абдул чиркнув ще, ще і ще. Запальничка не загорялася. Зрозумів, що газу нема: висох.
Сірників не мав.
Кія могла добігти до барака скоріше за нього. Він наказав їй:
— Швидко біжи в барак і принеси сірники. У Вахеда точно є. Тільки у бензин не вступи. Поквапся!
Вона побігла стежкою до барака.
Охоронець сказав:
— Брешеш. Насір — мій двоюрідний брат. Я знаю його голос. Ти — не він.
— Заспокойся. Від випарів горло дере.
— Я вмикаю сирену.
Раптом приєднався ще один голос:
— Що тут, в дідька, коїться?
Почувши легке шамкання, Абдул зрозумів, що це Мохаммед. Нічого дивного, адже це він відповідав за рабів, от його й послали розібратися. Підкрався непомітно.
Обернувшись, Абдул побачив, що Мохаммед дістав пістолет — дев’ятиміліметровий, який тримав професійною дворучною хваткою. Абдул сказав:
— Добре, що ти тут. Я почув бійку й прийшов подивитися. Хтось відчинив ворота й розлив бензин.
Краєм ока помітив, як із барака вибігла Кія. Зробив кілька кроків праворуч, щоб Мохаммед стояв між ним і Кією та не бачив її.
— Не підходь! — гарикнув Мохаммед. — Де сторож?
Кія підійшла до паркану за Мохаммедом. Абдул побачив, як вона нагнулася й підняла щось із землі: пачку з-під «Клеопатри».
— Насір? — спитав Абдул. — Він у будці, думаю, поранений. Але точно не знаю: сам тільки-но прибіг.
Кія чиркнула сірником і підпалила пачку. Сторож на копальні гукнув:
— Мохаммеде, ззаду!
Джихадист крутнувся й навів пістолет у той бік. Абдул стрибнув уперед, підчепив його, і наглядач упав у калюжу.
Кія присіла із запаленою пачкою та піднесла до бензину.
Він миттю спалахнув. Абдул хутко відскочив. Мохаммед перевернувся на спину й прицілився в нього, але втратив рівновагу й стріляв однією рукою, тому не влучив. Спробував піднятися, та не встиг устати, як його охопив вогонь. Вимочений у бензині, його одяг миттєво зайнявся. Перетворившись на живий смолоскип, Мохаммед закричав від болю й страху.
Абдул побіг. Відчував жар і боявся, що може бути занадто пізно рятуватися з пекла. Почув постріл і здогадався, що то сторож на копальні. Крутнувся між машинами, ховаючись за ними, помчав до воріт. Добіг до автівки й заскочив.
Кія вже сиділа всередині.
Увімкнув передачу й поїхав.
Від’їжджаючи, визирнув у дзеркало заднього огляду. Вогонь охопив уже всю стоянку. Чи пошкодить він машини? Щонайменше в них полопають шини. Та й ключі в будці поплавляться.
Увімкнув фари. Разом із місячним світлом вони допомогли йому знайти дорогу. Побачив купу каміння, що позначала роздоріжжя й звернув на північ. За три кілометри починався пагорб, на якому трохи раніше він сподівався заскочити в кузов до Якуба. Зупинився на вершечку, й вони обоє озирнулися.
Вогонь здіймався високо в повітря.
Перевірив телефон, але, звісно, сигналу не було. Вийняв із підошви трекер, одначе Хакім із партією кокаїну були далеко за межами досяжності. Відчинив бардачок і знайшов, як сподівався, роз’єм для зарядки телефона. Під’єднав до нього кращий апарат.
Кія спостерігала за ним. Досі вона ще не бачила сховку в підошві черевика й пристроїв, які він там тримав. Кинувши на нього холодний розумний погляд, спитала:
— Хто ти?
Він озирнувся на табір. Пролунав оглушливий вибух, і в повітря знявся височенний стовп полум’я. Здогадався, що то перегрілась і рвонула цистерна. Лишалося тільки сподіватися, що рабам вистачило розуму не наближатися до вогню.
Поїхав далі. Пічка автівки гріла салон. Не боячись переслідування, він міг дозволити собі їхати повільніше й зосередитися на дорозі, щоб не заблукати. Кія сказала:
— Вибач, що запитала. Мені все одно, хто ти. Головне, що ти врятував мене.
— І ти мене врятувала, — відповів Абдул. — Коли Мохаммед наставив на мене пістолет.
Але її запитання не йшло Абдулові з голови. Що він міг відповісти? Та й як йому бути з нею і дитиною? Щойно з’явиться зв’язок, муситиме одразу доповісти про все Тамарі, але подальших планів не мав, бо втратив сигнал партії кокаїну. І що вирішить робити далі Кія? Вона заплатила за перевезення у Францію, але туди було ще далеко, а грошей у неї не лишилося.
Одначе ситуація мала й певні переваги. Йому було вигідно подорожувати з Кією та Наджі. Побачивши Абдула разом із жінкою та дитиною, ворожі племена, підозрілі військові патрулі й поліція вважатимуть їх родиною. Поки вони з ним, ніхто навіть не запідозрить, що це офіцер ЦРУ під прикриттям.
У Триполі замаскований під офіс торговельної компанії «Ентреме-тьє і Ко» містився штаб ГДЗБ, у якому служив Таб. Абдул міг скинути Кію та Наджі там, і хай би це був чужий клопіт. ГДЗБ можуть повернути їх у Чад, або й навіть люб’язно доправити у Францію. Він знав, Кія цього хотіла б. «Так, — вирішив він, — треба їхати в Триполі».
До міста було приблизно тисяча кілометрів.
Зовсім скоро місяць заховався, але дорогу попереду яскраво освітлювали потужні фари. Абдулові трохи відлягло, коли на обрії з’явилася смужка світла — у пустелі настав день. Тепер можна було додати трохи швидкості.
Незабаром вони добулися до оази, де в крамничці продавали бензин у каністрах, однак Абдул вирішив не зупинятися. Бак був на три чверті повний. Їхав він повільно, через що покривав не дуже велику відстань, утім, і витрати пального були менші.
Прокинувся Наджі, й Кія дала йому води та хліба з великої брезентової сумки. Скоро хлопчик пожвавішав, і Абдул знайшов дитячі блокатори на задні дверцята й вікна, тож Кія дозволила сину скакати просторим заднім сидінням. Вона дістала улюблену синову іграшку, жовтий тягач, яким той радо взявся гратися.
Сонце підбилося вище, і в салоні автоматично ввімкнувся кондиціонер, даючи їм змогу спокійно їхати навіть у пікову спеку. У наступній оазі купили харчів і заправилися. Абдул перевірив телефон, та сигналу й досі не було. Пообідавши лавашем, інжиром та йогуртом, вирушили далі. Наджі затих — озирнувшись, Абдул побачив, що малий розлігся на задньому сидінні й спить.
Абдул сподівався знайти справжню дорогу та якесь місце, де можна зупинитися на ніч, та коли сонце покотилося до обрію, зрозумів, що спати доведеться в пустелі. Під’їхали до плескатої рівнини, де із землі стриміли кутасті кам’яні брили. Ще раз перевіривши телефон, Абдул побачив, що сигнал нарешті з’явився.
Негайно надіслав Тамарі звіти та знімки, які підготував за десять днів у таборі. Потім набрав її, але вона не взяла слухавки. Залишив голосове повідомлення на додаток до звітів, сказавши, що знищив транспорт джихадистів, але рано чи пізно вони знайдуть нові машини, тому військові мають завдати удару протягом одного-двох днів.
З’їхавши з дороги, Абдул обережно скерував машину до кам’яного виступу і сховав автівку за ним, щоб її не було видно з дороги.
— Не можна, щоби піч працювала всю ніч, — сказав Кії. — Щоб не мерзнути, доведеться спати на задньому сидінні всім разом.
Абдул та Кія вмостилися на задньому сидінні, вклавши між собою Наджі, що смоктав пальчика. Кія накрила всіх ковдрами.
Абдул не спав уже тридцять шість годин, половину цього часу провівши за кермом. Напевно, завтра знову доведеться їхати цілий день. Вимкнув телефон. Накритий ковдрою, він вмостився зручніше й заплющив очі. Ще якийсь час йому ввижалася дорога попереду, й він відстежував її межі, гострі камінці та інші речі, які могли пробити колеса. Та щойно сонце сховалося й пустелю огорнула темрява, він нарешті міцно заснув.
Наснилась Аннабелль — із того щасливого часу, поки її вузьколоба сім’я ще не отруїла стосунків. Вони були в парку, лежали на моріжку в буйній траві. Він розтягнувся на спині, Аннабелль — біля нього: спершись на лікоть, цілувала його обличчя. Її губи ніжно пестили його чоло, щоки, ніс, підборіддя, уста. Він розкошував у її обіймах і променистому коханні.
А тоді почав усвідомлювати, що це лише сон. Зовсім не хотілося прокидатися від такого солодкого марева, але він розумів, вічно спати не можна, і Аннабелль та зелена трава поблякли. Сон скінчився, та поцілунки не припинилися. Пригадав, що він у машині посеред лівійської пустелі, де проспав, здавалося, всі дванадцять годин, аж тут збагнув, хто його цілує. Розплющив очі. Стояв ранній ранок, небо було ще сіре, але він чітко бачив лице Кії. Вона налякалася.
— Ти сердишся? — спитала.
Підсвідомо він чекав цієї миті довгі тижні.
— Зовсім ні, — відповів він і поцілував її.
Це був довгий поцілунок. Йому хотілося дослідити її якнайкраще, і він розумів, що вона бажає того самого. Подумав, що в нього ще ніколи не було такого поцілунку. Кія відсторонилася, важко дихаючи. Абдул спитав:
— Де Наджі?
Вона показала. Загорнутий у ковдру, хлопчик міцно спав на передньому сидінні. Сказала:
— Прокинеться за годину.
Вони знову поцілувалися, й Абдул промовив:
— Я мушу спитати.
— Питай.
— Чого ти хочеш? Ну тобто тут і зараз. Що ти хотіла б зробити?
— Усе, — відповіла вона. — Все, що тільки можливо.
Розділ двадцять восьмий
Пізно ввечері вівторка Чан Кая неабияк стривожив екстрений репортаж на CCTV-13, головному новинному каналі Китаю.
Він сидів у своєму кабінеті у Ґвоаньбу, коли прийшов Чін Чінхва, молодий спеціаліст із Кореї, та попросив увімкнути телевізор. Кай побачив Верховного керівника Північної Кореї, вбраного у військову форму, що стояв перед реактивними винищувачами на авіабазі, але, очевидячки, читав із суфлера. Кай дуже здивувався: верховний керівник Кан Уджун нечасто виступав у прямому ефірі. Себто справа серйозна.
Ось уже кілька років Північна Корея не давала йому спокою. Тамтешній уряд був примхливий і непередбачуваний, що дуже небезпечно, як на стратегічно важливого союзника. Китай робив усе можливе, щоб стабілізувати режим, але той постійно опинявся на порозі як не однієї, то іншої кризи. Після заколоту ультранаціоналістів із Північної Кореї новин не було вже два з половиною тижні, тому Кай сподівався, що бунт провалився.