Та Верховний керівник відверто лютував. Хоч і мав кругле лице й багато всміхався, він належав до династії, що трималася на терорі. Йому було мало, щоб заколот просто зазнав невдачі. Він мав показати всім, що сам його розчавив, аби всі, хто виношують такі плани, боялися.
CCTV-13 наклав на відео китайські субтитри. Кан казав:
Вірне та хоробре військо Корейської народної армії дало відсіч заколотникам, організованим південнокорейським режимом у змові зі США. Вбивчу навалу підтримуваних Америкою зрадників вдалося відбити, а самих їх — заарештувати. Тепер на них чекає правосуддя. Тим часом тривають операції із зачищення, ситуація нормалізується.
Кай вимкнув звук. Він розумів, що винуватити у всьому США — звична справа для тамтешньої пропаганди. Утім, американці не менше за китайців цінували стабільність і не любили непередбачуваних переворотів, навіть у ворожих державах. Стривожила його решта заяви.
Він подивився на Чіна, який сьогодні мав напрочуд стильний вигляд у чорному костюмі й тоненькій краватці.
— Це ж неправда?
— Майже напевне.
Чін був громадянином Китаю, але походження мав корейське. Дурні ставили вірність таких людей під сумнів і вважали, що їх не можна допускати до роботи в секретних службах. Кай думав інакше. Нащадки іммігрантів часто відчували більше прив’язаності до нової батьківщини й інколи навіть казали, що не мають права не погоджуватися з владою. Зазвичай вони виявлялися значно патріотичнішими за більшість китайців-ханьців, а сувора система відбору Ґвоаньбу швидко позбавлялася всіх винятків. Чін якось сказав Каю, що в Китаї може бути самим собою — такий сентимент поділяли не всі.
Він промовив:
— Якби заколот справді зійшов нанівець, Кан би вдав, ніби нічого взагалі не сталося. Сам факт, що він говорить про закінчення, сигналізує: ситуація прямо протилежна. Це може бути спроба приховати невдачу з придушенням повстання.
— Те саме подумав і я.
Кай кивнув на знак подяки, і Чін пішов.
Сидів, перетравлюючи новини, коли задзвонив його особистий телефон. Відповів:
— Говорить Кай.
— Це я.
Він упізнав голос генерала Хам Хасуна, що дзвонив, либонь, з Північної Кореї. Кай сказав:
— Радий вашому дзвінку.
Хам одразу перейшов до справи:
— Заява Пхеньяна — маячня.
— То бунт не придушили?
— Усе навпаки. Ультранаціоналісти тільки зміцнили свої позиції, й тепер під їхнім контролем весь північний схід країни — з трьома базами балістичних ракет і однією — ядерних.
— Верховний керівник збрехав.
Отже, Кай і Чін не помилився.
— Це вже давно не заколот, сказав Хам, — а громадянська війна, і невідомо, хто в ній переможе.
Становище було значно гіршим, ніж думав Кай. Північну Корею знову лихоманило.
— Це дуже важливі відомості, — сказав він. — Дякую.
Кай хотів чимскоріше завершити розмову, розуміючи, що кожна додаткова секунда збільшує небезпеку, яка написала над Хамом. Ти генерал ще не договорив. У нього були свої плани.
Він сказав:
— Ви ж знаєте, що я досі тут лише заради вас.
Хоч і не був до кінця упевнений, що це правда, Кай, утім, вирішив не сперечатися.
— Так, — відповів він.
— Коли все скінчиться, я хочу, щоб ви витягнули мене звідси.
— Я постараюся...
— Не треба про старання. Пообіцяйте! Якщо переможе режим, мене стратять, бо я був старшим офіцером на іншому боці. Якщо ж повстанці бодай запідозрять, що я підтримував зв’язок із вами, однаково пристрелять, як собаку.
Кай знав, що той не блефує. Тож мовив:
— Обіцяю.
— Можливо, для цього доведеться відрядити вертоліт із загоном спецпризначенців.
Зробити це заради одного агента, від якого більше не отримаєш користі, буде складно, та Кай не мав часу озвучувати сумніви.
— Навіть якщо знадобиться щось таке, ми це зробимо, — запевнив він, намагаючись говорити якомога переконливіше.
— Мені здасться, ви переді мною в боргу.
— Так і є. — Це Кай сказав цілком щиро, сподівпючись, що таки зможе віддячити.
— Дякую.
Хам поклав слухавку.
Підозру, яка виникла в Кая та Чіна після виступу Верховного керівника, допіру підтвердив найнадійніший Каєвий агент. Тож він мусив негайно передати інформацію далі.
Кай уже не міг дочекатися тихого вечора вдома з Тін. Вони обоє так багато працювали, що наприкінці дня не мали сил і бажання вбиратися й ходити у фешенебельні місця, де їх бачитимуть інші.
Найбільшу втіху їм приносили звичайні хатні посиденьки. Нещодавно неподалік їхнього будинку відкрили новий заклад, «Траторія Реґґіо», і Кай хотів спробувати тамтешню пасту пене араб’ята, але його кликав обов’язок.
Першим повідомить новини заступнику голови Комісії з національної безпеки — своєму батькові, Чан Дзяньдзюню.
З особистого телефона Дзяньдзюнь не відповів, але він, напевно, вже повернувся додому. Кай набрав номер, і слухавку взяла мати. Наступні кілька хвилин довелося терпляче відповідати на її запитання: ні, в нього не болить голова, і взагалі вже кілька років, як болі припинилися; Тін щепилася проти грипу, побічних ефектів не було; мати Тін, як на свій вік, почувається дуже добре, нога непокоїть її не більше ніж зазвичай; ну й, нарешті, ні, він не знає, що буде далі в «Коханні в палаці». Відтак запитав, де батько. Мати відповіла:
— Пішов у «Пікантні ласощі» з друзями їсти свинячі ратиці. Як повернеться додому, буде смердіти часником.
— Дякую, — сказав Кай. — Я зайду до нього.
Він міг би подзвонити на номер ресторану, але старий розсердиться, що його смикають за вечерею з давніми друзями. Та й заклад був неподалік штабу Ґвоаньбу, тож Кай вирішив навідатися туди сам. Однаково з батьком найкраще говорити наживо, а не телефоном. Попросив Пен Явень викликати Монаха.
Перед від’їздом переказав Чінові все, що почув від генерала Хама.
— Я мушу побалакати із Чан Дзяньдзюнем, — мовив він. — Дзвоніть, як щось станеться.
— Гаразд.
«Пікантні ласощі» — то був великий ресторан із кількома приватними кімнатами. В одній із них знайшов батька, що вечеряв у товаристві генерала Хван Ліна та Каєвого керівника, міністра державної безпеки Фу Чую. Усередині стояли гострі пахощі перцю, часнику й імбиру. Усі троє входили до Комісії з національної безпеки, в якій утворювали потужне консервативне крило. Були тверезі, страшенно серйозні й не дуже раді, що Кай їх потурбував. Вочевидь зібралися тут не просто, щоби повечеряти дружною компанією. Каєві хотілося б знати, яке таке питання вони обговорювали, що знадобилося відмежуватися від решти зали. Він сказав:
— У мене є термінові новини з Північної Кореї, які не можуть зачекати до ранку.
Кай очікував, що його запросять сісти, але вони, либонь, не вважали за потрібне виявляти таку поштивість до молодшого. Фу Чую, його начальник, промовив:
— Доповідайте.
— Є незаперечні докази того, що режим Кан Уджуна втрачає владу в державі. Ультранаціоналісти наразі контролюють Північний Схід та Північний Захід — тобто половину країни. Надійне джерело описує ситуацію як громадянську війну.
Фу відповів:
— Це все змінює.
Генерал Хван, здавалося, не йняв віри:
— Якщо це правда.
Кай зауважив:
— Це одвічне питання розвідки. Але я б не приносив вам цієї звістки, якби сам не був переконаний.
Чан Дзяньдзюнь промовив:
— Якщо й так, як варто вчинити нам?
Хван відповів, як завжди, агресивно:
— Бомбардувати зрадників. За пів години ми можемо зрівняти із землею кожну захоплену ними базу й убити їх усіх. Чому ні?
Кай знав відповідь на це запитання, але змовчав. Замість нього дещо дратівливо відповів батько:
— Бо за ці пів години вони можуть запустити ядерні ракети по китайських містах.
Хван тільки більше розлютився:
— Невже ми боїмося нікчемних корейських бандитів?
— Ні, — мовив Дзяньдзюнь. — Ми боїмося ядерних бомб. Кожен при своєму розумі їх боїться.
Але його слова ще дужче розпалили Хвана, який вважав, що такі балачки лише ослаблюють Китай.
Він правив своєї:
— Отже, будь-хто, викравши кілька ядерних боєголовок, може робити, що йому заманеться, а Китай навіть пискнути не насмілиться?!
— Авжеж ні, — сухо запевнив його Дзяньдзюнь. — Але бомбардування в жодному разі не буде нашим першим кроком. — Подумавши трішки, додав: — А ось останнім — легко.
Хван змінив риторику:
— Не думаю, що ситуація аж така погана, як нам її змальовують. Агенти люблять перебільшувати, щоб додати собі ваги.
Фу сказав:
— Ваша правда.
Кай свій обов’язок виконав і не хотів сперечатися.
— Даруйте, — звернувся він до них, — але, якщо можна, я залишу цю справу на обговорення вам як старшим і мудрішим. До побачення.
Не встиг вийти, як у нього задзвонив телефон. Це був Чін, тому Кай відповів одразу за дверима.
— Ви казали повідомляти вам про перебіг подій, — мовив Чін.
— Що сталося?
— Південнокорейський канал KBS стверджує, що заколотники взяли під контроль військову базу в Хамхині, а це кількасот кілометрів від Йонджодону, звідки все почалося. Виходить, вони просунулися навіть далі, ніж ми вважали.
Кай швидко уявив карту Північної Кореї.
— Тобто вони захопили вже більш ніж половину країни.
— Додайте й символічне значення.
— Бо Хамхин — друге найбільше місто Північної Кореї.
— Так.
Це було вже дуже серйозно.
— Дякую, що повідомили.
— Прошу.
Завершивши розмову, Кай повернувся в кімнату. Вся трійця неабияк здивувалася.
— Південнокорейське телебачення повідомляє про взяття заколотниками Хамхина.
Він побачив, як батько зблід.
— Усе, час повідомити президента, — сказав він.
Фу Чую дістав телефон.
— Уже набираю його.
Розділ двадцять дев’ятий
Гелікоптери летіли над Сахарою цілу ніч і до золотої копальні мали дістатися на світанку — трохи більш як за тридцять шість годин з моменту, коли Абдул надіслав звіт. Тамара й Таб як двоє провідних офіцерів сиділи в головному вертольоті разом із полковницею Маркус. Вони досі летіли над одноманітним ландшафтом з каменів та піску без жодних ознак рослинності чи слідів людської діяльності. Уже й світанок засірів. Місцина скидалася на іншу пустельну планету, наприклад, Марс.