Таб спитав:
— Ти як?
З Тамарою насправді було не все гаразд. Вона боялася. Болів живіт, а руки доводилося тримати зчепленими, щоб не тремтіли. Відчувала доконечну необхідність приховати це від присутніх. Але Табові могла сказати.
— Я боюся, — мовила вона. — Це мій третій бій за останні сім тижнів. Мала б уже звикнути.
— Але почуття гумору ти не втратила, — промовив Таб, нишком стиснувши їй лікоть на знак підтримки.
— Усе буде добре.
— Я в тобі й не сумнівався.
Водночас вона не могла пропустити такої події, бо це була кульмінація всього Абдулового проекту. Звістка від нього поставила на вуха всі сили, що боролися з ІДВС у Північній Африці. Він розшукав Гуфру, а разом із нею — аль Фарабі, знайшовши золоту копальню, що слугувала головним джерелом прибутку джихадистів, а ще трудовий табір з невільниками. Крім того, викрив роль Північної Кореї в озброєнні африканських терористів.
Тамара швидко визначила точні координати табору. Супутникові знімки показували, що в тій місцевості багато шахтарських поселень, і всі вони з висоти тисячі кілометрів видавалися однаковими, але Таб відрядив туди розвідувальний літак «Фалькон 50» французьких ВПС, котрий з усього десяти кілометрів легко визначив Гуфру за великою чорною плямою, що лишилася після Абдулового підпалу. Нарешті стало зрозуміло, чому дроном знайти автобус не вдалося: в розвідці думали, що він поїде на північ, адже це був найшвидший маршрут до шосе, коли ж насправді той узяв курс на захід, до копальні.
Мобілізувати всіх і скоординувати плани американської та французької армій за такий короткий час було нелегко, через що навіть незворушна Сюзан Маркус інколи втрачала самовладання, та їй усе вдалося: вони висунулися посеред ночі, й годину тому обидві групи зустрілися над темною пустелею.
Це була поки що найбільша операція міжнародних сил. Як правило, чисельність війська в наступі повинна становити три до одного. Абдул нарахував у таборі близько сотні джихадистів, тому полковниця Маркус зібрала три сотні солдатів. Піхота вже чекала на місці під прикриттям. Із загоном перебувала координаційна група, що мала узгоджувати повітряні й наземні удари для уникнення «дружнього вогню». Повітряну атаку вели гелікоптери «Апач», озброєні кулеметами й ракетами «повітря — земля». Їхнім завданням було швидке придушення опору для мінімізації втрат серед наступальних сил і полонених у таборі.
Закривав повітряну колону гелікоптер «Оспрі», який перевозив медиків, ліки та арабськомовних психологів. Цей загін розпочне роботу після завершення бою. Невільникам знадобиться допомога. У них, імовірно, задавнені хвороби. Хтось постраждав від недоїдання. І точно всіх потрібно повернути додому.
На обрії Тамара помітила смужку, яка швидко виросла в поселення. Відсутність рослинності вказувала на те, що це не звичайне село навколо оази, а шахтарський табір. Коли підлетіли ближче, вона побачила скупчення наметів і нашвидкуруч збитих бараків, що різко вирізнялися з-поміж трьох обгороджених парканом майданчиків, на одному з яких стояли каркаси згорілих машин, посеред іншого була яма — вочевидь сама копальня, а на третьому розмістилися будівлі зі шлакоблоку, в яких могли причаїтися замасковані пускові установки ракет.
Сюзан звернулась до Тамари:
— Здається, ви казали, що джихадисти вдаються до надзвичайних заходів, аби тримати рабів далі від огорож.
— Так. Абдул повідомив, що їх можуть навіть розстріляти за спробу перелізти через огорожу.
— Отже, всі, хто за парканом, джихадисти.
— Усі, крім тих, хто в блакитній будівлі. Там тримають полонених дівчат.
— Дякую за інформацію.
Сюзан ввімкнула передавач і оголосила в загальний канал:
— Усі, хто за парканом, ворожі сили, крім тих, кого тримають у блакитній будівлі. Там бранки. По тій споруді не стріляти. Решта, не вороги — за межами обгородженої території.
Вимкнула передавач.
Від того місця віяло розпачем. Більшість укриттів заледве рятувала від сонця. Стежки були завалені сміттям та іншими відходами. Щойно почало світати, тож показалося ще небагато людей — купка рабів у лахмітті тягнула воду, і ще одна невелика групка дзюрила неподалік табору в імпровізованого нужника.
Щойно до табору долинув гуркіт вертольотів, вигулькнуло більше люду.
З передового гелікоптера, обладнаного потужним гучномовцем, заговорили арабською:
— Відійдіть у пустелю, заклавши руки за голову. Якщо ви неозброєні, вам нічого не загрожує. Відійдіть у пустелю, заклавши руки за голову.
Люди з майданчика для рабів притьмом побігли в пустелю, поспішаючи закласти руки за голову, хоч бранці вочевидь не мали жодної зброї.
На третьому ж майданчику все було інакше. З бараків висипали люди з автоматами, дехто навіть із ручними гранатометами.
Гелікоптери швидко набрали висоту й відлетіли. «Апач» міг прицільно бити з відстані до десяти кілометрів. У таборі загриміли вибухи, що підривали бараки.
З боку пустелі зайшла основна частина піхоти, відводячи вогонь од рабів. Прикриття в них не було, але загін встановив міномети в ямі й почав обстрілювати бараки. Напевно, керували ними з повітря, бо поцілювали вони напрочуд точно, завдаючи максимальних руйнувань.
Тамара спостерігала з відстані, хоч і там не почувалася в безпеці, знаючи про складні навідні системи переносних ракетниць. Та навіть так вона бачила, що джихадисти не мають бодай примарного шансу на успіх. Вони були не лише в меншості, а й заблоковані на обмеженій ділянці без будь-якого сховку, а вогонь по них вели немилосердний.
Утім, постріл ракети таки влучив у ціль, і один з «апачів» вибухнув у повітрі, посипавши на землю уламками. Тамара розпачливо викрикнула, Таб лайнувся. Наступальні сили подвоїли зусилля.
Табір перетворився на бійню. Скрізь на землі лежали мертві й поранені, нерідко — один на одному. Уцілілі кидали зброю та тікали в пустелю, закладаючи руки за голову, показуючи, що здаються.
Тамара навіть не помітила, як у табір через майданчик для невільників зайшов загін піхотинців. Тепер вони, наставивши зброю на готових капітулювати джихадистів, наказували їм лягти обличчям донизу на стежку.
Вогонь у відповідь припинився, і піхота зайняла весь табір. Кожен боєць бачив кольоровий знімок аль Фарабі з корейцем у чорному блей-зері та знав, що обох бажано взяти живими. Тамара вважала, що шанси на це мізерні: надто мало джихадистів уціліло.
Вертольоти відлетіли й приземлилися в пустелі. Тамара з Табом вийшли. Стрілянина вщухла, Тамара почувалася ліпше. Збагнула, що страх взагалі відступив, щойно розпочався бій.
Ідучи табором, дивувалася, чого вдалося досягнути Абдулові: він знайшов це місце, врятувався з нього, надіслав інформацію своїм, а спаливши машини, не дав джихадистам утекти.
Поки дійшли до майданчика охорони, виявилося, що аль Фарабі та корейця вже знайшли. Обох цінних полонених стеріг молодий американський лейтенант, вельми гордий собою.
— Ось вони, ваші горобчики, мем, — звернувся він до Тамари англійською. — Ще одного корейця вбили, але цей — зі знімка.
Він відділив обох од решти бойовиків, котрих зв’язували по руках і ногах, щоб не могли втекти.
Її увагу привернули три дівчини в абсурдно відвертій білизні, немовби на кастингу для дешевого порнофільму. Раптом вона зрозуміла, що це, мабуть, мешканки блакитної будівлі. Команда соцпрацівників видасть одяг їм та решті рабів, більшість із яких була в лахмітті, що заледве трималося купи.
Повернула голову до цінних полонених.
— Ти аль Фарабі, Афганець, — сказала вона арабською.
Він не відповів.
Звернулася до корейця:
— Ім’я?
— Парк Чонхун, — сказав той.
Відтак повернулася до лейтенанта:
— Організуйте нам затінок і знайдіть стільці. Їх треба допитати.
— Слухаюсь, мем.
Аль Фарабі, очевидно, знав англійську, тому що промовив:
— Я відмовляюся відповідати на ваші запитання.
— Ліпше звикай, — сказала вона йому. — Бо допитуватимуть тебе не один рік.
Розділ тридцятий
Кай отримав есемес від Ніла Девідсона, свого контакта в пекінському штабі ЦРУ, із проханням зустрітися.
Для конспірації вони щоразу змінювали місце. Цього разу Кай доручив Пен Явень зателефонувати директору «Кадилак-центру» й сказати, що Міністерство державної безпеки просить два квитки на сьогоднішній баскетбольний матч між «Пекінськими качурами» та «Сіньдзян-ськими летючими тиграми». Через годину велокур’єр їх привіз, і Явень відіслала один Нілові в американське посольство.
Кай думав, що Ніл хоче обговорити загострення кризи в Північній Кореї. Однак уранці сталася ще одна тривожна подія — зіткнення кораблів у Жовтому морі біля самих берегів Кореї. У тих краях стояв ясний день, тому супутникові знімки були високоякісні.
Як завжди, Каєві знадобилася допомога з розшифруванням зображень. Судна було видно головно за їхніми слідами на воді, проте й так зрозуміло: більше протаранило менше. Ян Йон, фахівець у цій галузі, сказав, що більший корабель, очевидячки, військовий, тоді як менший — рибальський траулер, а тоді припустив, чиї вони можуть бути.
— Військовий у тому секторі — майже напевно північнокорей-ський, — сказав він. — Схоже на те, що він пробив траулер, який, найімовірніше, належить Південній Кореї.
Кай погодився. Спірний морський кордон між Північною та Південною Кореями завжди був гарячою точкою. Північ ніколи не визнавала лінії, окресленої ООН у 1953 році, а в 1999-му навіть намалювала власну, за якою їй відходила більша частина багатих на рибу вод. То було місце класичних територіальних конфліктів, де нерідко ставалися сутички.
О полудні південнокорейське телебачення показало відео одного з моряків на борту траулера. На записі було чітко видно, як на кораблі, що стрімко мчав на зіткнення, тріпотів червоно-синій стяг північно-корейського флоту. Коли, наблизившись майже впритул, судно не звернуло, почулися зойки переляканих матросів траулера. Далі гучний удар і крики, після чого відео урвалося. Усе було вельми драматично й страшно, тому кадри швидко розлетілися інтернетом у всьому світі.