Диктор повідомив, що внаслідок зіткнення загинуло двоє південно-корейських моряків: один втопився, іншого вбило уламком.
Невдовзі Кай вирушив до «Кадилак-центру». У машині зняв піджак і краватку, перевдягнувшись у чорну дуту куртку «Найк», щоби змішатися з натовпом уболівальників.
Глядачі на арені були переважно китайці, хоч інших національностей там також вистачало. Коли Кай підійшов до свого місця з парою бляшанок пива «Янцзін», Ніл уже чекав на нього — у чорному тренчі й чорній шапці, натягнутій на очі. Обидва вони нічим не вирізнялися з-поміж решти публіки.
— Дякую, — промовив Ніл, беручи пиво. — Гарні квитки ви доп’яли.
Кай знизав плечима:
— Я ж працюю в таємній поліції.
Відкрив свою бляшанку й надпив. «Качури» грали в домашній, білій формі, «Тигри» — у блакитній.
— Я зараз ніби на матчі в Штатах, — сказав Ніл. — Навіть темношкірі гравці є.
— Вони з Нігерії.
— А я й не знав, що нігерійці грають у баскетбол.
— Ще й дуже добре.
Матч почався, і зала стала надто гучною для розмови. «Качури» повели в першому періоді й відпочивати пішли за рахунку 58:43 на свою користь.
У перерві Кай та Ніл схилили голови один до одного, щоб обговорити справи. Ніл почав:
— Що, в біса, відбувається в Північній Кореї?
Кай на мить замислився. Він мусив пильнувати, щоб не видати важливих секретів.
Зрештою вирішив, що поінформованість американців — в інтересах Китаю. Непорозуміння може призвести до кризи.
— Там вирує громадянська війна, — відповів. — Повстанці перемагають.
— Так я і думав.
— Через це Верховний керівник робить дурниці, наприклад, бере на таран південнокорейське риболовецьке судно. Він будь-що прагне показати, ніби сильніший, ніж насправді.
— Каю, чесно, ми не розуміємо, чому ви нічого не робите для розв’язання цієї проблеми.
— А що нам робити?
— Ввести своє військо й придушити заколот, наприклад.
— Ми справді це можемо, але тим часом вони запустять ядерні ракети по китайських містах. Тут не можна ризикувати.
— Відрядіть армію в Пхеньян і скиньте Верховного керівника.
— Та сама проблема. Після того ми зав’язнемо у війні з повстанцями, які мають ядерну зброю.
— Дайте їм сформувати новий уряд.
— Ми вважаємо, що це станеться і без нашого втручання.
— Але бездіяльність — це теж небезпечно.
— Ми в курсі.
— І ще одне. Чи відомо вам, що Північна Корея підтримує терористів ІДВС у Північній Африці?
— Про що ви?
Кай прекрасно розумів, про що каже Ніл, але мусив пильнувати.
— Ми провели рейд на базу терористів під назвою Гуфра. Це в Лівії, біля кордону з Ніґером. Там була золота копальня, на якій працювали раби.
— Гарна робота.
— Ми затримали аль Фарабі, якого вважаємо ватажком Ісламської Держави Великої Сахари. З ним був кореєць, який представився Парк Чонхуном.
— У світі тисячі корейців, яких звуть Парк Чонхун. Це наче Джон Сміт в Америці.
— Ми знайшли там три автомобільні пускові установки з балістичними ракетами «Хвасон-5».
Це шокувало Кая. Він знав, що Північна Корея продає терористам автомати, але балістичні ракети — це вже зовсім інша річ. Приховуючи подив, сказав:
— Зброя — їхня єдина успішна стаття експорту.
— Та все ж...
— Згоден. Продавати тим маніякам ракети — безумство.
— Отже, це робиться без дозволу Пекіна.
— Ясна річ.
Команди повернулися на майданчик. Гра відновилась, і Кай вигукнув китайською:
— Качури, вперед!
Ніл спитав англійською:
— Ще баночку «Янцзіна»?
— Залюбки, — відповів Кай.
* * *
Увечері в Державній бенкетній залі, що в Домі народних зборів на площі Тяньаньмень, влаштовували урочисту вечерю з нагоди візиту президента Замбії. Китай інвестував мільйони в тамтешні мідні копальні, завдяки чому здобув підтримку країни в ООН.
Кая на подію не запросили, але він зайшов на коктейльну вечірку перед бенкетом.
Стоячи з келихом шандонме, китайським аналогом шампанського, він розмовляв з міністром закордонних справ Ву Баєм, вбраним в елегантний темно-синій костюм. Ву сказав:
— Південні корейці не залишать без відповіді атаку на їхнє судно.
— А тоді Північна Корея помститься за їхню помсту.
Ву стишив голос:
— Мабуть, воно й на краще, що Верховний керівник утратив контроль над ядерною зброєю. Інакше б йому страшенно кортіло застосувати її проти Південної Кореї, і це втягнуло б американців у ядерну війну.
— Про таке навіть думати не хочеться, — мовив Кай. — Але не варто забувати, що в його розпорядженні залишається інше озброєння, не менш грізне, ніж ядерне.
Ву спохмурнів.
— Про що ви?
— Північна Корея має дві з половиною тисячі тонн хімічної зброї — нервово-паралітичний газ, везиканти та блювотні засоби, а також біологічну — збудники сибірки, холери та віспи.
Ву аж ніби запанікував.
— Дідько, я про таке навіть не думав, — сказав він. — Знав, але якось із голови вилетіло.
— Думаю, із цим треба щось робити.
— Потрібно застерегти їх від застосування цієї зброї.
— А як вони не послухаються, то... що зробимо ми?
Кай намагався підштовхнути Ву до очевидного висновку.
— Скасуємо всю допомогу, — мовив той. — Не лише екстрений пакет, а взагалі всю.
Кай кивнув.
— Така загроза змусить їх сприйняти наші слова серйозно.
— Без нашої допомоги пхеньянський режим не протримається й кількох днів.
Кай знав, що це правда, однак Верховний керівник навряд чи візьме застереження до уваги. Він розумів стратегічну важливість Північної Кореї для Китаю і міг вирішити, що навіть у складній ситуації китайці не покинуть сусідів. А що, як він матиме слушність?
Утім, Кай притримав свої думки при собі, натомість промовивши безбарвним тоном:
— На Пхеньян однозначно треба натиснути.
Ву не помітив браку ентузіазму в його словах.
— Я поговорю з президентом Ченем. Думаю, він погодиться, — сказав він.
— Сьогодні тут присутній північнокорейський посол, Бак Нам.
— Несподіваний гість.
— Знаю. Переказати послові Баку, що ви бажаєте поговорити з ним?
— Так. Попросіть його зайти до мене завтра. А я спробую побалакати із Ченем уже сьогодні.
— Добре.
Кай полишив Ву Бая та оглянув залу. Там зібралося близько тисячі людей, тому північнокорейську делегацію він виявив не відразу. Посол Бак був худорлявим чоловіком у старенькому костюмі. В одній руці він тримав келих, у другій — сигарету. Кай уже зустрічався з ним кілька разів. Бак зовсім не зрадів, побачивши давнього знайомого. Кай промовив:
— Товаришу посол, сподіваюся, з постачанням екстреного пакету допомоги немає затримок?
Бак сердито відповів бездоганною китайською:
— Товаришу Чане, нам відомо, що за затримкою стоїте саме ви.
Хто йому сказав? Такі питання зазвичай тримали в таємниці, бо ж розкриття планів могло зруйнувати остаточне рішення. Хтось порушив це правило — імовірно, щоб підставити Кая.
Кай вирішив поки що відкласти це питання.
— Я прийшов до вас із повідомленням від міністра закордонних справ, — сказав він. — Товариш Ву хоче поговорити з вами. Чи не будете ви ласкаві прийти до нього завтра?
Кай поводився ввічливо. Жоден посол не відмовить запрошенню від міністра закордонних справ. Проте Бак погодився не одразу. Запитав зверхньо:
— І що ж він хоче обговорити?
— Ваш арсенал хімічної та біологічної зброї.
— У нас такого нема.
Кай стримався, щоб не зітхнути. Тональність офіційної риторики задає владна верхівка, тоді як Бак просто мавпував манеру Верховного керівника, який розмовляв з упертістю релігійного фанатика. «Хіба так важко просто погодитися?» — подумав він стомлено, а вголос промовив:
— Отож розмова буде недовга.
— А може, й довга. Я саме збирався попрохати про зустріч із товаришем Ву з іншого питання.
— Дозвольте поцікавитися, з якого.
— Нам може знадобитися ваша допомога з придушенням заколоту американських запроданців на Йонджодоні.
На згадку про Америку Кай не зреагував. Це була несосвітенна пропаганда, і Бак вірив їй не більше ніж сам Кай.
— Що ви хотіли запитати в нього?
— Про це я говоритиму із самим міністром.
— Напевно, у вас на думці військова допомога.
Бак пустив його слова повз вуха.
— Я зайду до нього завтра.
— Перекажу йому.
Кай відшукав Ву якраз тоді, коли гостей запросили до столу. Ву сказав:
— Президент Чень згоден з моєю пропозицією. Якщо Північна Корея застосує хімічну або біологічну зброю, ми припинимо всю допомогу.
— Добре, — відповів Кай. — А коли завтра зустрінетеся з послом Баком, щоб сказати йому це, він попросить у вас військової допомоги для повалення заколотників.
Ву похитав головою.
— Чень не відряджатиме китайського війська на війну в Північну Корею. Не забувайте, що повстанці захопили ядерну зброю. Навіть Пхеньян не вартий ядерної війни.
Одначе Каєві не хотілося, щоб Ву отак прямо відмовляв Бакові.
— Можна запропонувати обмежену допомогу, — мовив він. — Зброя, гармати й розвіддані, але не армія.
Ву кивнув.
— І щоб зброя була не далекобійна, аби вони не застосували її проти Південної Кореї.
— Можна навіть поставити умову припинити провокації в спірних водах, — додав Кай, міркуючи вголос.
— Оце чудова ідея. Обмежена допомога в разі гарної поведінки.
— Так.
— Запропоную це Ченю.
Кай зазирнув у бенкетну залу. Сотня офіціантів уже розносила перші страви. Сказав:
— Смачного вам.
— А ви не залишаєтеся?
— Уряд Замбії не вважає мою присутність потрібною.
Ву сумно усміхнувся:
— Щастить же вам.
* * *
Вони зустрілися зранку в міністерстві закордонних справ. Кай прибув першим, посол Бак — одразу за ним, із чотирма асистентами. Усі розсілися за столом, на якому вже стояв чай у чашечках, накритих порцеляновими кришечками, щоб не вистигав. Попри ритуали ввічливості, атмосфера була напружена. Ву почав зі слів: