Полін запитала:
— Він дзвонить із Пентагону?
— Ні, мем, він тут, прибув у Ситуаційну кімнату.
— Запросіть його до мене.
Луїс Рів’єра був наймолодшим адміралом американського флоту. Вдягнений у звичний для Вашингтона темно-синій костюм, вигляд мав він, одначе, такий, ніби й досі служить у війську: зачіска-іжачок, міцно зав’язана краватка, блискучі туфлі. Ввічливо привітавшись із Полін та Ґасом, сказав:
— На Восьму армію США в Південній Кореї здійснено масштабну кібератаку.
Восьма армія була найбільшим американським контингентом у Південній Кореї. Полін поточнила:
— Яка саме це була атака?
— DDoS.
Полін збагнула, що це перевірка: Луїс використав професійний жаргон, щоб побачити, чи зрозуміє вона. Вона знала цей термін.
— Розподілена атака на відмову в обслуговуванні, — промовила вона ствердно, а не запитально.
Рів’єра кивнув: тест пройдено.
— Так, мем. Від самого ранку наші брандмауери пошкоджено, і сервери лягли від мільйонів фальшивих запитів із різних джерел. Комп’ютери гальмують, інтранет[16] не працює. Засоби цифрового зв’язку вийшли з ладу.
— Що ви зробили?
— Заблокували весь вхідний трафік. Саме відновлюємо сервери й розробляємо фільтри. Сподіваємося повернути зв’язок упродовж години. Відразу зауважу, що управління озброєнням, яке додатково захищене різними системами, не постраждало.
— Хоч це добре. Хто взяв на себе відповідальність?
— Вхідні запити надходили з різних країн, та переважно — з Росії. Однак справжнє джерело, майже напевно, в Північній Кореї. Кажуть, його можна впізнати за характерним почерком, але це поза межами мого розуміння. Я лише переказую вам слова наших фахівців із Пентагону.
— З ясельної групи? — спитала Полін, і Ґас гигикнув. — Уже не перший рік Північна Корея вважає нас ворогами, але вирішила завдати удару по наших системах лише сьогодні. Що це могло б означати?
Луїс сказав:
— Стратеги вважають, що війна в кіберпросторі передує справжній.
— Тобто Верховний керівник вирішив у найближчому майбутньому оголосити війну США?
— Я б сказав, найімовірніше, він може оголосити війну Південній Кореї, але, зважаючи на тісні зв’язки між нею та нашою країною, північні корейці вирішили заразом послабити й нас.
Полін перевела погляд на Ґаса.
— Я згоден із Луїсом, — мовив той.
— Я теж, — кивнула вона. — Луїсе, ми плануємо проводити кібер-атаку у відповідь?
— Командувач контингенту ще розмірковує, і я на нього не тисну, — відказав Луїс. — У нас є потужні ресурси для кібервійни, але він не дуже хоче показувати свої козирі.
Ґас додав:
— Коли розгорнемо власне кіберозброєння, ми хочемо, щоб це стало несподіванкою для ворога і він не встиг як слід підготуватися.
— Розумію... — протягнула Полін. — Але сеульський уряд не поводитиметься так стримано.
Луїс сказав:
— Справді. Я навіть вважаю, що вони вже завдали удару у відповідь. Як гадаєте, чому північнокорейський підводний човен підійшов так близько до Чеджу? Припускаю, його комп’ютерні системи лягли, і він збився з курсу.
Полін скрушно промовила:
— Стільки людей загинуло нізащо. — Підвела очі: — Що ж, Луїсе, дякую вам.
— І вам дякую, пані президентко.
Луїс вийшов. Ґас поцікавився:
— Бажаєте поговорити із Чессом до того, як він подзвонить у Пекін та Сеул?
— Так. Дякую, що нагадали.
— Зараз викличу його.
Спостерігаючи, як Ґас говорить телефоном, Полін думала про те, що сталося за відсутності Джеррі та Піппи. Джеррі переспав з Амелією Джудд, а сама Полін мало не затягнула в ліжко Ґаса. Знала, що шлюб ще можна врятувати, і вона спробує це зробити — мусить заради Піппи — але в глибині душі їй хотілося чогось іншого.
Ґас закінчив і сказав:
— Чесс через дорогу, в будівлі Ейзенхауера. Буде тут за п’ять хвилин.
У Білому домі так завжди. Поки годинами тривала напружена робота, Полін не втрачала концентрації, та щойно наставала пауза, її наздоганяло власне життя. Ґас промовив тихенько:
— Уже за п’ять років вас тут не буде.
— Або й за рік, — докинула вона.
— Либонь, таки через п’ять.
Заглянувши йому в обличчя, вона побачила сильного чоловіка, що намагається висловити наболіле. Подумала, що це могло б означати. Відчула непевність. Це її здивувало, бо такого з нею зазвичай не ста-валося.
Він сказав:
— За п’ять років Піппа вже навчатиметься в коледжі.
Вона кивнула, подумавши: «Чого я боюся?»
Він додав:
— Ви будете вільною.
Вона повторила:
— Вільною...
Нарешті збагнула, до чого все йде, відчувши збудження й острах водночас.
Ґас заплющив очі, опанував себе, тоді розплющив і заговорив знов:
— Я закохався в Таміру, коли мені було двадцять.
Тамірою звали його колишню дружину. Полін уявила її собі: висока темношкіра жінка за сорок, упевнена, стильно вдягнена. У минулому — чемпіонка зі спринтерського бігу, нині — успішна тренерка спортивних зірок. Вона була вродлива й ділова, але зовсім не цікавилася політикою.
Ґас вів далі:
— Ми довго були разом, але поступово віддалилися одне від одного. Ось уже десять років як я сам.
У його голосі чулася нотка жалю, і Полін зрозуміла, що Ґас ніколи не прагнув холостяцького життя.
— Звісно, я не став аскетом: ходив на побачення, познайомився з кількома чудовими жінками.
Полін не помітила й натяку на хвастощі в його словах. Це був сухий виклад фактів. «З метою повного висвітлення», — подумала вона, здивувавшись, що навіть зараз мислить канцеляризмами.
Ґас не зупинявся:
— Молодші, старші, в політиці й поза нею. Розумні й сексуальні жінки. Але в жодну я не закохався. Навіть і близько. Поки не познайомився з вами.
— Про що ви?
— Про те, що чекав на вас цілих десять років, — усміхнувся він. — Тож коли треба, почекаю ще п’ять.
Полін охопили емоції. Горло зсудомило, і вона не могла витиснути із себе ані слова. На очі навернулися сльози. Захотілося обійняти Ґаса, припасти до його грудей і виплакатися. Але тут зайшов держсекретар Честер Джексон, і довелося опанувати себе.
Полін висунула шухляду, дістала пачку серветок і, відвернувшись, тихенько висякалася. Визирнула у вікно на Південний моріжок, за яким розкинулася Національна алея: в’язи й вишні приміряли на себе осінні барви червоного, помаранчевого та жовтого відтінків, ніби нагадуючи, що, попри неминучу зиму, залишається й місце для радості.
— Сподіваюся, це не осіння застуда, — промовила Полін, змахуючи сльозу. Відтак, щаслива і водночас смутна, вона обернулася до присутніх і промовила: — А зараз до справ.
* * *
Того дня за вечерею Піппа звернулася до Полін:
— Мамо, можна одне запитання?
— Авжеж, люба.
— Ти можеш запустити ядерні ракети?
Заскочена зненацька, Полін, однак, зовсім не вагалася:
— Авжеж. А чому ти про це питаєш?
— Ми говорили про ядерну зброю в школі, й Сінді Райлі сказала, що ти здатна натиснути на кнопку. Та чи правда те?
— Правда. Не можна бути президентом, якщо не готовий цього зробити. Така вже в мене робота.
Піппа розвернулася лицем до Полін.
— Але ж ти бачила знімки Хіросіми.
Як і щовечора, Полін ще мала справи, проте це була важлива розмова, і вона не могла квапити доньку. Йшлося про те, що непокоїло Піппу. З ностальгією Полін пригадала час, коли та ставила простіші запитання, як-от, де ховається місяць, коли його не видно. Відповіла:
— Так, я бачила ті знімки.
— Ціле місто зрівняли із землею лише однією бомбою!
— Так.
— А людей скільки загинуло — вісімдесят тисяч!
— Знаю.
— Та найгірше було тим, хто вцілів: страшні опіки, променева хвороба.
— Найголовніше в моїй роботі — робити все можливе, щоб такого не повторилося.
— Але ж ти кажеш, що готова натиснути на кнопку!
— Послухай, від сорок п’ятого року Америка бувала в багатьох війнах, великих і малих, часом навіть з країною з ядерним арсеналом, проте ще жодного разу не застосувала атомної зброї.
— Хіба це не доводить, що вона нам не потрібна?
— Ні, це лише доказ ефективності політики стримування. Інші країни бояться бити по США ядерною зброєю, бо знають, що ми відповімо, тож у такій війні їм нізащо не перемогти.
Піппа засмутилася. Вона промовила надломленим голосом:
— Але якщо це таки станеться і тобі доведеться натиснути на кнопку, загинемо ми всі!
— Не всі, й зовсім не обов’язково.
Полін і сама розуміла, що це слабкий аргумент.
— Чому б тобі не сказати прямо, що натиснеш кнопку, схрестивши пальці за спиною?
— Я не люблю ошуканства. Воно не працює. Люди все бачать. Не варто брехати. Чесно.
Очі Піппі заслали сльози.
— Але ж, мамо, ядерна війна знищить усе людство.
— Знаю. Або зміна клімату. А може, комета чи новий вірус. Потрібно вміти контролювати всі ці речі, якщо хочемо вижити.
— Але коли ти натиснеш на кнопку? За яких умов? Що може штовхнути тебе на ризик знищити весь світ?
— Я багато про це думала, і не один рік, — почала Полін. — Таких умов три. Перша: ми спробували всі мирні варіанти розв’язання проблеми, застосували всі дипломатичні канали, але нічого не вийшло.
— Ну, із цим усе ясно.
— Терпіння, моя люба, бо неважливих речей у цьому питанні нема. Друга умова: проблему неможливо розв’язати, навіть застосувавши весь наш арсенал неядерної зброї.
— Це вже складно уявити.
Насправді зовсім не складно, але Полін вирішила не гаяти часу на пояснення.
— І, нарешті, третя умова. Дії ворога загрожують або можуть становити загрозу життям американців. Як бачиш, ядерна війна — останній засіб, до якого вдаються потому, як вичерпано всі інші. Саме в цьому я відрізняюся від таких, як Джеймс Мур, котрий за першої-ліпшої нагоди вдається до ядерного шантажу, після чого в його арсеналі засобів не лишається нічого.
— Але якщо зійдуться всі ці умови, перед тобою постане ризик знищити все людство.