Хакім сказав:
— Це мої охоронці. Щоб ніхто не крав бензину.
Та насправді це були аж ніяк не охоронці, а джихадисти, і їхні байдужі погляди виказували, що Хакім їм не бос.
Не виходячи з образу, Абдул зичливо звернувся до них:
— Бажаєте придбати сигарети за пів ціни? «Клеопатра».
Та вони лише мовчки відвернулися.
Майже весь гараж займав мікроавтобус «Мерседес», душ на сорок. На вигляд не надто надійний. Колись небесно-синій, нині він був побитий іржею. До даху прив’язано дві запаски зі старими шинами. Більшості бічних вікон бракувало скла — хоч це могли зробити навмисно, щоб врятувати пасажирів від задухи. Абдул зазирнув усередину й побачив, що зачовгана оббивка на кріслах подерта і вкрита плямами. Вітрове скло вціліло, проте водійський козирок перехнябився й висів абияк.
Абдул спитав:
— Хакіме, скільки часу забере доїхати до Триполі?
— Побачиш, як доїдемо.
— А ви не знаєте?
— Ніколи не даю прогнозів. Завжди трапляється якась затримка — і пасажири бурчать. Хай уже краще радіють, що дісталися до місця.
— У вартість входять їжа й вода?
— Надаємо базові зручності, з нічлігом на стоянках. Усе решта — за додаткову плату.
— А які додаткові зручності можуть бути в пустелі?
— Побачиш.
Абдул кивнув на охоронців-джихадистів:
— Вони теж їдуть?
— Захищатимуть нас.
І кокаїн.
— Яким маршрутом поїдемо?
— Щось забагато запитань.
Абдул подумав, може, з Хакіма справді вже досить.
— Гаразд, але мені треба хоча б знати, коли від’їзд.
— За десять днів.
— Так довго. Чому?
— Виникли деякі ускладнення, — Хакіму вочевидь набридли розпитування. — А тобі що до того? Не твоє це діло. Тобі головне прийти в призначений день із грошима.
Абдул здогадався, що ускладнення пов’язані з атакою на базу Аль-Бустан. Це могло порушити плани джихадистів через загибель і поранення частини їхньої верхівки.
— Ваша правда, мене це не обходить, — примирливо сказав він.
Хакім додав:
— Одна сумка на людину. Винятків не робимо нікому.
Абдул показав на автобус:
— У таких зазвичай великі багажники й полички для речей у салоні.
Хакім розсердився:
— Одна людина — одна сумка!
Так Абдул зрозумів, що кокаїн перевозять у багажному від діленні.
— Що ж, — промовив він, — у такому разі я прийду за десять днів.
— Удосвіта!
Абдул вийшов.
Хакім нагадав йому нью-джерських мафіозі: ті були такі самі дратівливі, хамовиті й дурні. Як і американські гангстери, Хакім замість мізків, яких зроду не мав, використовував тиск і погрозу розправи. Деякі з найтупіших Абдулових однокласників тяжіли до того світу, тому він умів розмовляти з такими типами. Та попри все, не можна демонструвати підозрілу впевненість. Урешті, він розігрує роль.
Та й хоч яким бовдуром був Хакім, охорона в нього серйозна.
Абдул повернувся до машини, відчинив багажник і склав сигарети, які не вдалося продати. На сьогодні роботу зроблено. Тепер він поїде в інше село або місто, для прикриття продасть іще трохи сигарет і знайде, де переночувати. Готель там навряд чи буде, але він, як правило, знаходив дім, у якому не боялися прийняти на ніч подорожнього.
Зачиняючи багажник, помітив знайоме обличчя. Цю жінку він уже бачив у селі, де зустрічався з Тамарою й Табом. Тамара ще заходила до неї додому. Запам’ятав її головно через приголомшливу вроду, яку тільки підкреслював вигнутий ніс. Тепер же витончене лице мало зморений вигляд. Крихітні ніжки в пластмасових ляпанцях були брудні, й він здогадався, що сюди із села молодиця прийшла пішки, а це добрі півтора десятка кілометрів. Цікаво, що вона тут робить?
Він відвернувся, не бажаючи зустрічатися з нею поглядами. Рух цей був мимовільний: агентові під прикриттям ні до чого набувати друзів. Будь-що, ближче за поверхове знайомство, неодмінно призводить до небезпечних запитань: «Звідкіля ти? З якої родини? Що робиш у Чаді?». Ця невинна цікавість змушує агента брехати, а брехню завжди можна викрити. Тож єдина запорука безпеки — не мати друзів.
Однак жінка його впізнала.
— Мараба, — привіталася вона, очевидно, рада його бачити.
Він не хотів привертати зайвої уваги грубощами, тож стримано відповів:
— Салам алейкум. — «Мир вам».
Вона підійшла потеревенити з ним, і він вловив легенький дух кориці й куркуми. Усміхнулася до нього широко й звабливо, від чого його серце тьохнуло. Той ніс дугою такий шляхетний. Американка страшенно його соромилася б і звернулася б до хірурга, якби мала гроші. Проте цьому обличчю він неабияк пасував.
Вона сказала:
— Ви торгуєте сигаретами. Я бачила вас у нашому селі. Мене звуть Кія.
Він заледве стримувався, щоб не дивитись на неї.
— Мені час їхати, — відповів холодно, підійшовши до дверцят машини.
Її це зовсім не віднадило.
— Ви знаєте чоловіка на ім’я Хакім?
Він закляк із піднесеною над дверцятами рукою й озирнувся. Помітив, що втома на її лиці оманлива. У тих чорних очах, що дивилися на нього з-під хустки, читалася залізна рішучість.
— А вам навіщо?
— Кажуть, він може допомогти дістатися Європи.
Нащо це такій молодій дівчині? Вона хоч гроші має? Абдул прибрав зверхнього тону чоловіка, що розмовляє з простачкою:
— Залиште таке чоловікові.
— Він загинув. Батько теж. А брати в Судані.
Тепер усе ясно. Вона вдова, сама-самісінька. «Ще й з дитиною», — подумав він. У нормальні часи могла б ще раз вийти заміж, особливо така красуня, однак жоден чоловік на пустельних берегах озера Чад не захоче обтяжувати себе жінкою з дитям від іншого.
Її мужність вражала, та в руках Хакіма на неї чекатиме ще більша небезпека. Занадто вразлива. Хакім може забрати гроші й обдурити. Серце Абдула обливалося кров’ю.
Але це його не обходить. «Не будь дурнем, — подумав він. — Не можна зближуватися й допомагати нещасній вдові, хай би яка молода й гарна вона була — а надто якщо вона молода й гарна». Тому Абдул тільки кивнув на гараж і промовив:
— Он там.
Відтак повернувся до вдови спиною і відчинив дверцята машини.
— Дякую. Можна ще одне запитання? — мовила вона. Так легко її не здихатися. Не дочекавшись відповіді, вона продовжила: — Не підкажете, скільки він бере?
Абдулові не хотілося відповідати, не хотілося вплутуватися, але й проігнорувати її було неможливо. Зітхнувши, він скорився бажанню допомогти — хай би й просто дати дрібку корисної інформації.
— Дві тисячі доларів.
— Спасибі, — відповіла вона, але йому здалося, ніби він просто підтвердив те, що вона і без того знала.
Сума жінку зовсім не збентежила, розчарування на її лиці він не помітив. Отже, гроші має. Додав:
— Половина перед від’їздом, друга — в Лівії.
— О...
Вона замислилася: не знала, що платити треба частинами.
— Він каже, в оплату входять їжа, вода й ночівля. Усе решта—додатковим коштом. Це все, що я знаю.
Вона відповіла:
— Я вдячна за вашу доброту.
Знову всміхнулася до нього, тільки цього разу у вигині її губ читався тріумф. Абдул збагнув, що, хай як він старався, контроль над розмовою лишився за нею. Ба більше, їй вдалося вивідати максимум інформації. «Витягла з мене все, що хотіла, — скрушно подумав, проводжаючи її поглядом. — Оце так».
Сів у машину й зачинив дверцята.
Завів мотор і глянув, як вона минає столики, перетинає заправку й заходить у гараж.
Замислився, чи побачить її серед пасажирів через десять днів.
На тому ввімкнув передачу й поїхав геть.
* * *
Чомусь той торгівець сигаретами не бажав розмовляти з Кією й поводився холодно, байдуже. Однак вона розуміла, що серце в нього добре, та й, зрештою, він відповів на всі її запитання: сказав, де шукати Хакіма, підтвердив ціну й додав, що платню слід вносити двома частинами. Тепер вона почувалася впевненіше, бо краще обізнана.
Вона ніяк не могла розкусити цього чоловіка. У селі він поводився як типовий торгівець, готовий казати будь-що, лестити й фліртувати, тільки б розлучити людей з їхніми грошима. Сьогодні ж від його приязності й сліду не лишилося. Очевидно, що все це — гра.
Вона зайшла в гараж за заправкою. Надворі стояло три машини, напевно, на ремонті, хоч одній із них, здавалося, вже нічого не допоможе. Під стіною височіла піраміда зі старих шин. Бічні двері в будівлю були відчинені. Кія зазирнула всередину й побачила мікроавтобус із вибитими шибками.
І оце в ньому людей везтимуть через пустелю? Кію охопив жах. Дорога неблизька і небезпечна. Навіть прокол шини може стати фатальним. «Не треба й думати про таке», — сказала собі подумки.
До неї вийшов огрядний молодик у неохайному західному одязі. На його шиї вона помітила намисто грі-грі з бісеру й камінців, деякі були помережані релігійними та магічними словами. Прикраса мала боронити його від зла й завдавати страждання ворогам.
Він оглянув її з ніг до голови пожадливим поглядом.
— Чим завдячую такою приємністю? — усміхнено запитав Хакім.
Кія відразу зрозуміла, що з ним варто поводитися обережніше. Хай який бридкий, він вочевидь вважав, що жінкам перед ним важко встояти. Вона заговорила чемно, старанно приховуючи огиду:
— Я шукаю добродія на ім’я Хакім. Це часом не ви, пане?
— Так, я Хакім, — гордовито відказав той. — Усе це належить мені: заправка, майстерня, автобус.
Вона показала на бус:
— Дозвольте поцікавитися, чи це ним ви їздите в пустелю?
— Це добра машина. Щойно після ремонту, тому вона у відмінному стані. — Звузивши очі: — А чого це ви про пустелю питаєте?
— Бо я вдова, сама заробляти не можу, тому хочу виїхати в Європу.
Хакім вищирився:
— Я подбаю про вас, любонько. — Обійняв її за плече, і з-під його пахви засмерділо. — Покладіться на мене.
Вона відсторонилася, скидаючи його руку.
— Зі мною поііде двоюрідний брат Юсуф.
— Прекрасно, — кинув Хакім, хоч і помітно розчаровано.
— Скільки?