Абдул щиро зрадів душу в номері — хай найпростішому, лише з холодною водою, — та після всього, що вони пройшли, це була неабияка розкіш. Довго стояв під струменем. Коли ж нарешті вийшов у пошуках рушника, Кія побачила його голого і, налякано зойкнувши, відвернулася. Він тільки засміявся й ніжно запитав:
— Що таке?
Вона повернулась до нього, все ще затуляючи очі, але врешті засміялася, і він розслабився.
Повечеряли в кафе біля готелю. Там був телевізор — перший, який Абдул побачив за багато тижнів. Показували матч італійського чемпіонату з футболу.
Уклавши Наджі, вони покохалися, щойно малий заснув. Зранку, перед тим, як хлоп’я прокинулося, — ще раз. Абдул мав із собою презервативи, але такими темпами вони скоро закінчаться, а в цій частині світу це була рідкість.
Він був закоханий у Кію і не мав у цьому анінайменшого сумніву. Її краса, сміливість і жвавий розум полонили його серце. Також був переконаний у взаємності її почуттів. Утім, емоціям не довіряв. Цю ніжність могли викликати спільні випробування. Адже сім довгих тижнів, удень та вночі вони допомагали одне одному в скруті й небезпеці. Він не міг забути, як Кія підпалила бензин на стоянці, без найменшого страху за себе, чим врятувала Абдула від Мохаммеда. Й ані разу не пошкодувала про це. Він захоплювався її мужністю. Та чи досить цього? Чи переживе їхнє кохання повернення в цивілізацію?
До того ж між ними пролягала широка, як Великий каньйон, культурна прірва. Вона народилася на берегах озера Чад, і ще донедавна не бувала ніде далі Нджамени. Усе, що знала, — консервативні звичаї того краю. Він же пожив у Бейруті, Ньюарку та передмісті Вашингтона. У школі та коледжі пізнав поблажливу мораль нової батьківщини. І хоч вони й спали разом, Кію досі дивувало, коли він робив щось напрочуд звичайне, наприклад, ходив голий по кімнаті.
Та й він ввів її в оману. Вона вважала його торгівцем сигаретами з Лівану, хоча зараз уже знала, що це неправда. Рано чи пізно доведеться зізнатися, що він американський громадянин, агент ЦРУ. Що скаже Кія тоді?
Вони лежали в простій кімнаті, дивлячись одне на одного. Наджі спав у колисці, віконниці були зачинені, щоб не пускати спеки, й Абдул милувався вигином її носа, карими очима й ніжним відтінком шкіри. Пестячи її, він знічев’я торкнувся волосся на лобку, від чого вона здригнулася й сказала:
— Що ти робиш?
— Нічого. Просто торкаюся тебе.
— Але це — прояв неповаги.
— Чому? Я ж захоплююся тобою.
— Таке роблять хіба що з повією.
— Правда? Ніколи не був у повії.
Ось іще одна відмінність. Кія любила секс — це було ясно ще від того першого разу, коли вона взяла ініціативу на себе, — проте її виховували в традиціях скромності, які разюче контрастували з тими, що панували в американських містах. Чи звикне вона? А він?
Наджі заворушився в колисці, й вони зрозуміли, що час уставати. Викупавши й вдягнувши малого, спустилися поснідати в кафе й аж тоді дізналися новини.
Абдул збирався сісти, коли раптом побачив репортаж про запуск ракет. Спершу подумав, що то випробування, але кілька десятків для звичайного випробування — забагато. Далі показали ракурс із землі: за ракетами тягнулися білі сліди. «Крилаті, — зрозумів Абдул, — бо балістичні летять занадто високо й швидко для такого знімання».
Кія запитала:
— Чому ти не сідаєш?
Але він і далі стояв, із жахом втупившись в екран телевізора.
Коментарі до відео були незнайомою йому мовою, що звучала, однак, як східноазійська. Пішов переклад арабською, і Абдул дізнався, що пуск виконала південнокорейська армія, яка, власне, і зняла ці кадри. Це була відповідь на атаку військово-морської бази з боку Північної Кореї. Кія спитала:
— Що ти будеш?
— Тихо.
Далі показали військову базу із характерними прямими дорогами, що сполучали невисокі будівлі. Усі таблички були підписані ієрогліфами, а в арабському перекладі сказали, що це північнокорейська база Сінорі. Навколо пускових ракетних установок вирувало гарячкове пожвавлення. Фільмували, либонь, із розвідувального літака або дрона. Раптом зблиснуло кілька вибухів, здійнялися язики полум’я, за якими повалував дим. Ще дужче рвонуло біля камери: то стріляли у відповідь наземні сили. Руйнування були неймовірні. Удар вочевидь мав на меті цілковите знищення цілі.
Абдул злякався. Південна Корея вдарила по Північній крилатими ракетами, певне, у відповідь на інцидент, що стався трохи раніше. Що ж такого могло трапитися, що підштовхнуло б до цієї катастрофи?
Наджі озвався:
— Хочу лебен.
Кія відповіла:
— Тихенько, тато слухає новини.
Краєм вуха Абдул вихопив, що його щойно назвали татом.
Диктор додав важливу подробицю: трохи раніше із Сінорі завдано удару по південнокорейській військово-морській базі на острові Чеджу.
За всіма цими подіями стояла ціла історія помсти, яку він пропустив, поки був без зв’язку в пустелі. Проте цей старанно підготований фільм мав на меті показати всьому світові, що Південна Корея била у відповідь.
Як американці та китайці могли допустити це?
Що, в біса, взагалі відбувається?
І до чого все призведе?
Розділ тридцять третій
Чан Кай попросив Тін виїхати з міста.
Вислизнувши з управління Ґвоаньбу, де кипіла напружена робота, він поїхав до Тін та її матері, Аньні, у спортзал, куди вони ходили завжди, коли дружина була вільна. Аньні робила вправи для ушкодженої ноги, Тін бігала на доріжці. Коли обоє вийшли з роздягальні, він чекав на них у кафетерії із чаєм та булочками з лотосовою пастою. Не встигли мати з донькою сісти й відпити чаю, як Кай сказав:
— Є розмова.
— О ні! — зойкнула Тін. — У тебе коханка. Ти йдеш від мене.
— Не будь дурненькою, — усміхнувся він. — Я тебе не покину. Але треба, щоб ти поїхала з міста.
— Чому?
— Твоє життя в небезпеці. Я думаю, буде війна, і якщо це таки станеться, Пекін бомбитимуть.
Аньні сказала:
— Про це багато пишуть в інтернеті. Головне — вміти шукати.
Кай зовсім не здивувався. У Китаї багато хто знав, як обійти урядовий брандмауер, щоб читати західні новини.
Тін запитала:
— Усе дуже погано?
Дуже. Обстріл Південною Кореєю бази Сінорі застав зненацька навіть Кая, який завжди знав усе. Президентка Но повинна була б проконсультуватися з американцями, перш ніж переходити до будь-яких дій. Невже атаку схвалили в Білому домі? Чи президентка Но сама вирішила завдати удару? Кай мав би бути в курсі, але не був.
Та його не полишало відчуття, що ніхто не вказував Но Дохі, що робити. Він колись зустрічався з нею, тому легко пригадав струнку жінку із суворим лицем і сивим волоссям металічного відтінку. Вона вижила після замаху на неї, організованого північнокорейським режимом. У нападі загинув один її старший радник, який — це знав Кай та зовсім вузьке внутрішнє коло — був її коханцем. Що лише підкріпило ненависть лідерки до Верховного керівника.
Сінорі зрівняли із землею, і президентка Но тріумфально заявила, що більше з тієї бази ракети не полетять. Говорила вона так, ніби виграла війну, але де там.
Верховний керівник мав обмежені ресурси для помсти, і це певною мірою тільки ускладнювало справу. Одна половина північнокорейської армії перебувала під контролем заколотників, другу значно послабило знищення Сінорі. Ще два-три такі удари, і Верховний керівник буквально залишиться беззахисним перед Південною Кореєю. Він подзвонив президентові Ченеві з вимогою відрядити до нього китайське військо, але Чень порадив тому відвідати мирну конференцію президентки Ґрін. Кан впав у розпач, а це штовхає людей на необдумані вчинки.
Світові лідери сполохалися. Росія та Велика Британія, які зазвичай були по різні боки, на Раді безпеки ООН спільно закликали до припинення вогню. Їхню позицію підтримала Франція.
Хоч і примарний, але шанс на те, що Верховний керівник пристане на пропозицію президентки Ґрін, стримає свої сили та відвідає мирну конференцію, все ж був, однак Кай мав на це песимістичний погляд. Тиранові складно іти на деескалацію. Це виставить його слабким.
Думаючи про повномасштабну війну, Кай найбільше боявся за Тін. Він був відповідальний за мільярд і чотириста мільйонів китайців, та найбільше переймався долею однієї жінки. Сказав:
— Китай та США втратили контроль над розвитком подій.
Тін спитала:
— І куди мені їхати?
— У Сямень. Звідси туди понад тисячу кілометрів. Так ти матимеш бодай шанс вижити. — Подивившись на Аньні, додав: — Ви маєте поїхати разом.
Тін заперечила:
— Це неможливо. Сам знаєш. У мене робота, кар’єра.
Він очікував, що Тін не погодиться.
— Відпросися, — мовив Кай. — Їдь додому, збирай речі. Завтра вранці виїжджай машиною. Зупинися на ніч у якомусь готелі. Сприймай це наче відпустку.
— Я не можу відпроситися. Ти знаєш, як воно в нашій галузі. Шоу-бізнес нещадний. Якщо зникнеш, тобі знайдуть заміну.
— Але ж ти зірка!
— Це не важить так багато, як ти думаєш. Якщо не з’являтимуся на екрані, довго зіркою мені не бути.
— Краще вже так, ніж загинути.
— Добре, — погодилась Тін.
Кай здивувався. Не очікував, що вона здасться так швидко.
Одначе Тін просто грала роль. Промовила:
— Я поїду, але тільки з тобою.
— Ти їдь, а я приєднаюсь до тебе, щойно зможу.
— Ні. Ми вирушаємо разом.
Цього нізащо не буде, і вона сама це розуміла. Кай сказав:
— Не можу.
— Можеш. Звільнися з роботи. Грошей у нас досить, щоб у достатку прожити рік і навіть більше — значно більше, якщо економити. А в Пекін повернемося, коли ти вважатимеш, що тут безпечно.
— Я мушу спробувати запобігти війні. Якщо вдасться, це буде найкращий спосіб захистити свою родину й країну. Це більш ніж робота, це — моє життя. І щоб виконувати цю місію, я повинен бути тут.
— А я повинна залишитися, бо кохаю тебе.
— Але ж небезпека...
— Якщо нам судилося загинути у війні, то разом.