Він поривався сказати щось, але не знайшов слів. Вона мала рацію. Якщо буде війна, вони зустрінуть її разом. Спитав:
— Ще чаю?
* * *
Повернувшись на роботу, Кай побачив на екрані свого комп’ютера лист від боса, міністра державної безпеки Фу Чую, з повідомленням про відставку. Він звільнявся за місяць.
Кай не міг зрозуміти чому. Фу було за шістдесят, проте в такому віці високопосадовці китайського уряду на пенсію не виходили. Пішов запитати у Явень, своєї секретарки.
— Ви бачили лист від міністра?
— Він розіслав його всім, — кивнула помічниця.
Це вкололо Кая, позаяк він як один із двох заступників Фу мав би отримати його першим. Натомість його повідомили разом із секретарками. Кай спитав:
— Цікаво, чому він іде?
— Його секретарка розповіла мені, — відказала Явень. — У нього рак.
— А-а...
Кай подумав про попільничку Фу, зроблену з гільзи від снаряда, та його улюблені сигарети, «Подвійне задоволення».
— Уже давно говорили, що в нього рак простати, але міністр відмовлявся лікуватися й мало кому розповідав. Тепер метастази дісталися легень, і він лягає в лікарню.
Це багато чого пояснювало. Зокрема кампанію з очорнення Тін, а через неї — самого Кая. Іншого претендента на посаду Ву повідомили про його відставку заздалегідь, і він спробував позбутися головного конкурента. Найімовірніше, це справа рук керівника внутрішньої розвідки, віцеміністра Лі Дзянькана.
Кай подумав, що Фу — типовий старий комуніст, який навіть перед смертю плете інтриги. Він хоче, щоб наступник був теж консерватором. Такі люди не зупиняться, поки не впадуть.
Наскільки серйозна загроза нависла особисто над Каєм? Утім, коли Корея була на порозі великої війни, ці питання здавалися дріб’язковими. «Як можу я думати про таке лайно, — міркував Кай, — коли мій батько — віцеголова Комісії з національної безпеки?»
Задзвонив його особистий телефон. Явень вийшла, і він відповів. Це був генерал Хам з Північної Кореї.
— Верховний керівник бореться за своє політичне життя, — сказав він.
Кай подумав, що, крім того, Кан, либонь, бореться за життя в прямому сенсі. Якщо його не вб’є Південна Корея, це зроблять заколотники. Проте вголос промовив:
— Чому ви так вважаєте?
— Він не здатен придушити заколот. Йому вдалося збити темпи наступу, але зброя закінчується і перевага на іншому боці. Єдина причина, чому повстанці ще не добили залишків провладних сил — вважають, що Південна Корея зробить це за них.
— Верховному керівникові про це відомо?
— Гадаю, так.
— Тоді чому він провокує війну з Південною Кореєю? Це ж самогубство.
— Він вважає, що Китай не дасть йому програти і врятує. Кан на цьому зациклений. Гадає, ви будете змушені кинути підкріплення, бо не матимете вибору.
— Ми не можемо відрядити китайські сили в Північну Корею. Це втягне нас у війну зі США.
— Але й не можете дозволити Південній Кореї загарбати Північну.
— Теж правда.
— Кан певен, що тут є лише один вихід: ви допоможете йому стримати Південну Корею та перемогти ультранаціоналістів. Що більше шкоди буде йому, то сильніше він тиснутиме на Китай вимогами про допомогу. Тому він і не вважає, що діє нерозсудливо.
Кан Невразливий. Проголосивши себе Верховним керівником, дуже легко піддатися цій ілюзії. Хам сказав:
— Він не божевільний і діє логічно. Йому не до снаги вести довгу війну: забракне ресурсів. Може дозволити собі лише той удар, який принесе перемогу або поразку. У разі поразки ви будете змушені прийти йому на порятунок, і так він знову виграє.
Це також була правда. Кай запитав:
— Після удару по Сінорі в нього залишилися ракети?
— Більше ніж ви думаєте. Усі вони запускаються з машин. Після удару по Чеджу він забрав установки з баз і заховав їх.
— Де можна заховати такі машини? Найменші з них дванадцять метрів завдовжки.
— По всій країні. Їх сховали так, щоб не було видно з повітря — у тунелях та під мостами.
— Розумно. Так вони майже невразливі.
Хам сказав:
— Вибачте, маю йти.
— Бережіть себе, — мовив Кай, хоч Хам уже й не чув.
Похмуро обмірковуючи розмову, Кай виокремив основні моменти. Хам усе розповів як по нотах. Єдиний спосіб уникнути війни: Китай стримує Північну Корею, а США — Південну. Проте легше сказати, ніж зробити.
Після кількох хвилин роздумів Кай вигадав, як навести на цю ідею американців.
Спершу вирішив перевірити план на члені старої комуністичної гвардії. Набрав батька. Почне розмову із чогось іншого, а тоді непомітно переведе її на цю тему.
— Ви дружите з Фу Чую, — промовив, коли батько відповів. — Вам було відомо, що він помирає?
Старий зам’явся, і це, власне, й була відповідь. Нарешті Дзяньдзюнь озвався:
— Так, тиждень тому дізнався.
— Чому ж мені не сказали?
Дзяньдзюневі стало вочевидь ніяково, що не поділився такою важливою новиною, проте він тримався.
— Це була таємниця, — буркнув він. — Та й чи не байдуже?
— Проти вашої невістки затіяли брудну кампанію, намагаючись зашкодити мені. Тепер я розумію навіщо. Це боротьба за посаду Фу.
— Уперше чую.
— Я думаю, Фу змовився з віцеміністром Лі.
— У мене... — Дзяньдзюнь закашлявся як типовий курець. — У мене немає такої інформації.
«Сподіваюся, сигарети не вб’ють і тебе також», — подумав Кай, а вголос мовив:
— Ставлю на Лі, але він може бути одним із пів десятка інших претендентів.
— У цьому й біда. Забагато кандидатів.
— До речі, про біду: що думаєте про корейську кризу?
Дзяньдзюнь зрадів, що розмова перескочила з незручної теми.
— Що думаю? Рано чи пізно ми будемо змушені діяти рішуче.
Такою була його відповідь на все.
Кай вирішив, що настав час випробувати свою ідею.
— Я щойно говорив з нашим найкращим агентом у Північній Кореї. Каже, Верховного керівника притиснули до стінки. У нього закінчується зброя, і він може вдатися до необдуманих кроків. Його необхідно тримати в шорах.
— Аби ж ми тільки могли.
— Або ж Америка має зупинити Південну Корею, переконавши президентку Но не відповідати на Канові вибрики.
— На це ми можемо хіба що сподіватися.
Вдавано невимушеним тоном Кай сказав:
— Або ж як варіант вийти на Білий дім і застерегти президентку Ґрін, що Верховний керівник ослаблений і втратив надію.
— Про це не може бути й мови, — уперся Дзяньдзюнь. — Розповідати американцям, наскільки слабкий наш союзник?
— У такій ситуації потрібні виняткові заходи.
— Тільки не пряма зрада.
«Що ж, — подумав Кай, — ось і відповідь: стара гвардія навіть думати про це не хоче». Він вдав, ніби батькові слова його переконали:
— Думаю, ваша правда. — Швидко змінивши тему: — Я ж правильно думаю, що мати не збирається виїжджати з міста кудись, де безпечніше? Де не буде бомбардувань.
Запала пауза, по якій Дзяньдзюнь твердо промовив:
— Твоя мати комуністка.
Кай не зрозумів, що він має на увазі.
— По-вашому, я цього не знаю?
— Комунізм — це не просто теорія, яку ми приймаємо, наче таблицю Менделєєва, бо докази переконливі.
— Ви про що?
— Комунізм — це священна місія. Вона стоїть понад усім, навіть родиною та особистою безпекою.
Кай не вірив власним вухам.
— То для вас комунізм важливіший за матір?
— Абсолютно. І вона скаже те саме про мене.
До такого повороту Кай був не готовий. Це його ошелешило.
«Тут головне не налажати», — подумав він і сказав:
— Але дзвонив я поговорити не про комунізм. Повідомте, як дізнаєтеся щось про ці ігри проти мене.
— Звісно.
— Коли прознаю, хто копає під мене через дружину — відріжу яйця іржавим ножем.
Кай поклав слухавку.
Він недарма побоювався, що Дзяньдзюнь виступить проти самої ідеї взаємодії з американцями. Старого виховували вбачати в капіталістах-імперіалістах одвічних ворогів. Китай змінився — весь світ змінився, — а старі й далі жили минулим.
Утім, це зовсім не означало, що батько мислить неправильно.
Просто діяти треба вкрай обережно.
Кай набрав інший номер. На дзвінок відповіли негайно.
— Говорить Ніл.
— Це Кай. Скажіть, чи давали ви президентці Но попереднє схвалення удару по Сінорі. — Ніл завагався, і Кай повів далі: — Маємо бути чесні один з одним. Ситуація занадто небезпечна.
— Окей, — відказав Ніл. — Але якщо ви посилатиметеся на мої слова, я все заперечуватиму.
— Справедливо.
— Ні, ми не знали, що вони готують атаку. А навіть коли б і знали, то нізащо не схвалили б цього.
— Дякую.
— Моя черга. Ви мали дані, що Верховний керівник Кан збирається вдарити по Ченджу?
— Ні. В нас та сама ситуація. Ніхто не попереджав, щоб ми не спробували запобігти цьому.
— Що на думці у Верховного керівника?
— Про це я й хотів поговорити. Усе серйозніше, ніж ви гадаєте.
— Господи, — прохопився Ніл. — Це складно навіть уявити.
— Повірте.
— Кажіть.
— Найбільша проблема — слабкість північнокорейського режиму.
— Слабкість?
— Так. Слухайте уважно. Половина армії перебуває під контролем повстанців. Другу частково знищили в Сінорі. Верховний керівник розкидав по всій країні мобільні ракетні установки...
— Де?
— Мости й тунелі.
— Бляха.
— Якби не це, залишки північнокорейської армії можна було б добити двома-трьома ракетними ударами з півдня.
— Отже, Кан у гівні по самі вуха.
— І це може штовхнути його на крайнощі.
— Що він зробить?
— Щось страшне.
— Ми можемо його зупинити?
— Зробіть усе, щоб президентка Но не відповідала.
— Але Верховний керівник може її спровокувати.
— Так і буде, Ніле, навіть не сумнівайтеся. Йому необхідно помсти-тися за Сінорі. Президентка Ґрін повинна докласти всіх зусиль, щоб зупинити ескалацію та не дати Но вдарити у відповідь.
— Усе залежить від того, наскільки потужною буде помста Кана. Тримати його в шорах можете тільки ви, китайці.