— Ми намагаємося, Ніле. Повірте, ми робимо все, що тільки можемо.
Розділ тридцять четвертий
Я не можу покинути Білий дім, — оголосила Полін напередодні Дня подяки Піппі та Джеррі, що стояли з валізами біля піаніно в Центральній залі. — Вибачте.
Давній друг Джеррі, одногрупник з юридичного факультету, тримав у Вірджинії ранчо з кіньми. Усі втрьох планували провести День подяки з ним, його дружиною та донькою — ровесницею Піппи. Школу закривали на два дні, тож вони могли виїхати в середу ввечері й повернутися в суботу. Ранчо простяглося приблизно за сотню кілометрів від Білого дому, неподалік Міддлбурґа, й дорога туди забирала близько години, більшу частину якої доводиться стояти в заторах. Піппа була страшенно збуджена: як і багато дівчат її віку, вона просто марила кіньми.
— Не страшно, — сказав Джеррі до Полін. — Ми вже звикли.
Він здавався не надто засмученим. Полін додала:
— Якщо в Кореї все більш-менш заспокоїться, можливо, підскочу на вечерю в суботу.
— Було б добре. Набереш, щоб я попередив господарів підготувати додаткове місце за столом.
— Звісно. — Вона обернулася до Піппи: — Не застудишся, їздячи верхи цілий день?
— Кінь гріє, — відповіла Піппа. — Це як підігрів сидіння в машині.
— Але все одно вдягайся тепліше.
У Піппи раптом змінився настрій, як це буває у підлітків, і вона занепокоїлася:
— Мамо, а точно нормально, що ти проведеш День подяки сама?
— Я сумуватиму за вами, люба, але не хочу псувати тобі свята. Знаю, як давно ти хотіла поїхати туди. А я буду надто зайнята порятунком світу, щоб перейматися через самотність.
— Коли вже нас усіх розбомблять, я хочу, щоб ми були разом.
Піппа говорила невимушено, та Полін чітко бачила хвилювання доньки, що ховалося під маскою безтурботності.
Полін теж глибоко в душі боялася більше ніколи не побачити Піппи, але відповіла так само напівжартома:
— Це дуже мило з твого боку, але, думаю, до неділі бомби вдасться стримати.
По валізи прийшов портьє Білого дому, і Джеррі звернувся до нього:
— Секретна служба вже, мабуть, чекає.
— Так, сер.
Поцілувавши чоловіка й доньку на прощання, Полін провела їх поглядом.
Репліка Піппи зачепила її за живе. Бо ж насправді Полін приховувала страх: а що, як у наступні кілька днів на Вашингтон справді полетять бомби? Тому й раділа, що Піппа їде з міста. Шкода тільки, що не надто далеко.
Удар по Сінорі шокував Полін. Ніхто не очікував від президентки Но такого радикального кроку без консультацій зі США. І це неабияк розсердило президентку: вони ж бо мали бути союзниками й діяти спільно. Проте Но не шкодувала про скоєне. Полін боялася, що їхня співдружність слабне. Вона втрачала контроль над Південною Кореєю так само як Чень — над Північною. Події розвивалися стрімко й непередбачувано.
Зайшла в Овальний кабінет, де на неї вже чекав попрощатися Чесс. У плащі та кросівках, він готувався вилітати на Шрі-Ланку, в Коломбо.
— Політ довгий? — поцікавилась Полін.
— Двадцять годин разом із зупинкою на дозаправлення.
Чесс вирушав на мирну конференцію. Китай посилав Ву Бая — міністра закордонних справ, що за рангом дорівнювало державному секретареві США. Полін спитала:
— Ви бачили звіт від пекінської резидентури ЦРУ?
— Авжеж. Наш китайський контакт розповів усе напрочуд щиро.
— Чан Кай.
— Так. Не думаю, що раніше ми отримували настільки чесні повідомлення від китайської влади.
— Можливо, це не від влади. Мені здається, це особиста ініціатива Чан Кая. Він занепокоєний тим, що може утнути Верховний керівник, а дехто в китайському уряді не сприймає загрозу серйозно.
— Я збираюся зробити Верховному керівникові заманливу пропозицію.
— Сподіваймося, він теж її так оцінить.
Вони обговорили це питання трохи раніше на засіданні міністрів. Треба було щось запропонувати Канові, тому вирішили переглянути морський кордон між Північною та Південною Кореєю, який не давав йому спокою. На думку Полін, це варто було зробити вже давно. Межа, проведена 1953 року, після поразки Півночі, поки Китай був ще слабкий, виявилася на користь Сеулу, якому відійшли найкращі рибні місця в Жовтому морі. Коригування стало б справедливим рішенням, що допоможе Верховному керівнику зберегти обличчя. Президентка Но, звісно ж, обуриться, але зрештою буде змушена прийняти новий поділ.
— Час іти. Уже чекає літак із сімома дипломатами та військовими, яким ще треба ввести мене в курс справи. — Чесс підвівся, взяв валізу. — А коли вони втомляться, мушу перечитати купу документації про поточну ситуацію.
— Вдалої подорожі.
Чесс пішов.
Полін перейшла в Кабінет, замовила салат і, користуючись часом, поки її ніхто не смикатиме, сіла за стіл опрацювати документи. Коли подзвонила попросити кави, глянула на годинник і зауважила: дев’ята. Промайнула думка, що Чесс уже летить.
Пригадала, як ще минулого місяця їй вдалося з допомогою світових лідерів припинити воєнний конфлікт між Суданом та Чадом. Замислилася, чи спрацює дипломатія й цього разу. Боялася, що корейська криза виявиться набагато складнішим випадком.
Прийшов Ґас.
Вона усміхнулася, рада його бачити й побути з ним на самоті в Кабінеті. Докори сумління зразу притлумила, бо ж коли й зраджувала Джеррі, то хіба що в мріях.
Ґас був налаштований на роботу.
— Певно, Верховний керівник збирається щось утнути, — сказав він. — На цю думку нас наштовхують дві речі. Перша — інтенсивна комунікація на північнокорейських військових базах. Більшості повідомлень ми не можемо прочитати через шифр, але все вказує на підготовку до удару.
— Це його відплата. Який другий чинник?
— У південнокорейській військовій мережі активували вірус, який розсилає фальшиві накази. Поки систему відновлюють, усі сили мають ігнорувати електронні повідомлення і приймати розпорядження, віддані напряму телефоном.
— Це може бути прелюдією до справжньої атаки.
— Саме так, пані президентко. Луїс та Білл уже в Ситуаційній кімнаті.
— Ходімо до них. — Полін устала з-за столу.
Ситуаційна кімната потроху заповнювалась. Увійшла голова адміністрації Жаклін Броді, за нею — директорка національної розвідки Софія Маґліані з віцепрезидентом.
Увімкнулося декілька екранів із трансляцією, на перший погляд, з вуличної камери спостереження. Полін побачила центр міста, найімовірніше, Сеула. Здогадалася, що там лунають сирени, позаяк в обидва боки бігли люди. Спитала:
— Що відбувається?
Білл Шнайдер, слухаючи в навушнику повідомлення від Пентагону, відповів:
— Артилерійський обстріл.
Луїс пояснив:
— Сеул лише за двадцять п’ять кілометрів від кордону з Північною Кореєю — у межах досяжності старих ударних установок на кшталт «Коксану» — самохідної гармати стосімдесятиміліметрового калібру.
Полін запитала:
— Цілі?
Білл відповів:
— Ми думаємо, Сеул.
— Реакція?
— Південнокорейська артилерія б’є у відповідь. Американські сили чекають наказу.
— Не віддавайте нашим підрозділам команди атакувати без мого підтвердження. Поки що хай вживають лише оборонних заходів.
— Так, мем. Є перші влучання.
На відео із Сеула Полін побачила, як посеред дороги раптом утворилася вирва, обвалився будинок, перекинулась на бік машина. Серце її завмерло. Верховний керівник перетнув межу. Це не проста відплата, а глибоко символічний удар. Це війна.
Білл сказав:
— Супутникова розвідка запеленгувала ракети, що вилетіли з-за хмар над Північною Кореєю.
Полін запитала:
— Скільки?
— Шість, — відповів Білл. — Дев’ять. Десять. Кількість зростає. Усі — із західного краю Північної Кореї, яка під контролем режиму. Жодної з території повстанців.
Засвітився інший екран із зображенням з радара, накладеним на мапу Кореї. Ракет була така кількість, що Полін навіть не могла їх злічити.
— Скільки? — спитала вона.
— Двадцять чотири, — відказав Білл.
— Це повномасштабна атака.
Луїс поточнив:
— Пані президентко, це війна.
Вона похолола. То був її найбільший страх. Усе своє життя вона присвятила запобіганню війні, але не впоралася. Подумала: «Де я помилилася?» Це запитання мучитиме її до скону.
Прогнавши його з голови, сказала:
— У Південній Кореї дислокується двадцять вісім тисяч п’ятсот американських військових.
— Дехто — з дружинами та дітьми.
— І, природно, чоловіками.
— І чоловіками, — визнав Луїс.
— З’єднайте мене з президентом Ченем.
Викликалася голова адміністрації Жаклін Броді:
— Я подбаю про це. — Підняла слухавку.
Полін спитала:
— Чому Верховний керівник Кан це робить? Вирішив учинити самогубство?
— Ні, — відповів Ґас. — Він утратив надію, але це не самогубство. Кан програє в боротьбі з ультранаціоналістами й довго не протримається. Вони точно його стратять, тому Верховний керівник знає, що смерті не уникнути. Єдиний спосіб змінити ситуацію — здобути підтримку китайців, але ті не хочуть відряджати до нього свого війська. От він і вирішив примусити їх — і, ймовірно, вгадав. Від повстанців Китай його не рятуватиме, але втрутиться, щоб не дати Південній Кореї захопити країну.
Жаклін повідомила:
— Пані президентко, все готово. — Вочевидь китайці очікували на її дзвінок. Жаклін додала: — Можете говорити через гарнітуру перед вами, мем. Інші телефони передаватимуть розмову тільки в режимі ретрансляції.
Усі підійняли слухавки. Полін промовила у свій телефон:
— Говорить президентка.
Оператор на комутаторі сказав:
— З’єдную з очільником Китаю.
За мить пролунав голос Ченя:
— Радий вас чути, президентко Ґрін.
— Як можна здогадатися, я телефоную з приводу Кореї.
— Пані президентко, ви знаєте, що в Корейській Народно-Демократичній Республіці немає й ніколи не було китайських сил.
Технічно це була правда. Усі китайські вояки, що брали участь у Корейській війні на початку п’ятдесятих, формально вважалися добровольцями. Однак Полін збиралась обговорити інше.