— Ви розбили Північну Корею, — сказала вона. — Чого вам ще треба?
— Верховний керівник розв’язав цю війну, — відповіла Но, — але я її закінчу.
«О боже, — подумала Полін. — Вона хоче беззастережної капітуляції». Уголос же сказала:
— Припинення вогню — перший крок до завершення війни.
— Це унікальна нагода звільнити від кривавої тиранії співвітчизників із Півночі.
Серце Полін впало в п’яти. Верховний керівник і справді був кривавим тираном, але в президентки Но не стане потужностей скинути його всупереч бажанню Китаю.
— Який у вас план?
— Повне знищення північнокорейської армії та новий, неагресивний режим у Пхеньяні.
— Ми говоримо про окупацію Північної Кореї?
— За необхідності.
Полін навіть не допускала такої думки.
— США не виступатиме на вашому боці.
Відповідь Но приголомшила:
— А нам цього й не потрібно.
Корейські лідери не дозволяли собі таких випадів аж із п’ятдесятих. Якщо внаслідок цієї війни Північ та Південь об’єднаються, Сеулу доведеться мати справу з різким напливом двадцяти п’яти мільйонів голодних людей, незвиклих жити в капіталістичній економіці. Обіцянка возз’єднання принесла Но перемогу на виборах, а її гасло «До моєї смерті», окрім «не ніколи», могло означати й «не тепер». Утім, найбільшою проблемою були не економічні негаразди, а Китай.
Немов прочитавши її думки, Но сказала:
— Якщо ви не втручатиметеся, ми припускаємо, що Китай теж триматиметься осторонь. Скажемо, що розв’язання проблем Кореї — справа її народу, без залучення інших держав.
— Пекін не дасть вам установити в Пхеньяні проамериканський уряд.
— Знаю. Ясна річ, що спільне майбутнє Півночі та Півдня ми будемо обговорювати з союзниками та сусідами. Проте, на нашу думку, настав час Кореї об’єднатися й не бути пішаком у чужій грі.
Полін не вважала це здійсненним. Навіть ціна самої спроби буде занадто висока. Глибоко вдихнула.
— Пані президентко, я поділяю ваші почуття, але боюся, що така пропозиція небезпечна як для самої Кореї, так і світу.
— Я обіцяла возз’єднати країну. Такої нагоди не буде ще найближчі пів століття. Я не увійду в історію як президентка, що змарнувала свій шанс.
«Он воно що», — подумала Полін. Окрім помсти за коханого й дотримання передвиборчої обіцянки, вона переймалася тим, що залишить по собі. Їй уже шістдесят п’ять, тож замислилася про своє місце в історії. Вважає об’єднання Кореї своїм призначенням.
Полін більше не мала чого додати, тож сказала коротко:
— Дякую, пані президентко.
І поклала слухавку.
Оглянула присутніх. Вони всі чули розмову. Промовила:
— Наша стратегія врегулювання корейської кризи провалилася. Північ напала на Південь і зазнала поразки. Тепер Південь готує вторгнення. Моя мирна конференція померла, не встигнувши народитися. Президентка Но запланувала великий поворот у світовій політиці. — Полін замовкла, щоб усі повною мірою усвідомили серйозність її слів. Відтак повернулася до практичних дій: — Білле, вранці проведете прес-конференцію в Білому домі.
Шнайдер не вельми зрадів, але їй потрібно було, щоб це зробила людина у формі.
— Сандіп Чакраборті вам допоможе. — Мало не додала «і триматиме вас за руку, щоб ви не наплели дурниць», але стрималася. — Скажіть, що до нападу ми були готові й відбили його з мінімальними втратами. Дайте більше військових подробиць: кількість випущених ракет, збитих ворожих літаків, загиблих військових і цивільних. Можете повідомити, що цілу ніч я була на зв’язку з президентами Китаю та Південної Кореї. На політичні запитання не відповідайте, кажіть просто, що ситуація ще не до кінця зрозуміла, а ви — людина військова.
— Буде зроблено, мем.
— Якщо пощастить, маємо кілька годин на аналіз. Усі, будь ласка, викличте своїх заступників, а самі відпочиньте, поки Східна Азія спить. Я в душ. Зустрінемося тут увечері, коли в Кореї світатиме.
Полін підвелася, й усі за нею.
Перехопила погляд Ґаса і зрозуміла, що він хоче провести її. Подумала, що недобре давати йому аж такий очевидний привілей, тож просто відвернулася і вийшла.
Повернувшись у Резиденцію, прийняла душ. Хоч і освіжилася, але втоми не зняла. Їй конче треба було поспати, але спершу вона сіла на край ліжка, загорнута в рушник, і подзвонила Піппі спитати, як минають вихідні.
— У заторах ми їхали аж дві години! — мовила Піппа.
— Оце так, — відповіла Полін.
— Зате потім повечеряли й було весело. Уранці ми з Джозефіною їздили верхи.
— Який кінь був у тебе?
— Невеличкий поні Петрушка. Дуже жвавий, але слухняний.
— Пречудово.
— А тоді тато відвіз нас у Міддлбурґ по гарбузові пироги, і вгадай, кого ми там зустріли? Міз Джудд!
Полін відчула холодок у шлунку. Джеррі влаштував побачення з коханкою на День подяки. Отже, Бостон був не одноразовою інтрижкою.
— Отакої, — промовила вона, намагаючись говорити бадьоро, але не стрималася й додала: — Оце так збіг!
Сподівалася, Піппа сарказму не вловить. Донька, схоже, нічого не зрозуміла.
— Виявилося, вона приїхала на канікули до друга, власника винокурні неподалік Міддлбурґа. Тато пішов з нею на каву, а ми з Джо купили пироги. Зараз повертаємося додому, будемо разом із Джо допомагати її мамі начиняти індика.
— Так добре, що вам там весело.
Полін зрозуміла, що промовила це зовсім нерадісно.
Піппа була хоч і юна, але з добре розвинутою жіночою інтуїцією, тому пригнічений тон Полін нагадав їй, що мама аж ніяк не відпочиває. Запитала:
— А що там у Кореї робиться?
— Намагаюся зупинити війну.
— Ого. То вже є чого переживати?
— Залиште турботи мені. Я попереживаю за всіх.
— Хочеш побалакати з татом?
— Якщо він за кермом, не треба.
— Так, за кермом.
— Переказуй йому вітання.
— Обов’язково.
— Бувай, люба.
— Бувай, мамо.
Закінчуючи розмову, Полін відчула гіркий присмак у роті.
Джеррі й Амелія Джудд спланували це. У вихідні Джеррі знайде привід вирватися на побачення. Він зраджував Полін — тоді як вона щосили опиралася спокусі.
Де вона помилилася? Невже Джеррі помітив, що Ґас їй небайдужий? Контролювати почуття неможливо, вважала вона, та й не надто переймалася тим, що Джеррі симпатизує міз Джудд. А ось власні дії контролювати можна. Джеррі зрадив, а Полін — ні. У цьому вся різниця.
Була восьма — ранковий прайм-тайм. На одному з каналів точно буде інтерв’ю Джеймса Мура про ситуацію в Кореї. «Наче він щось тямить, — сердито подумала Полін. — Либонь і на карті тієї Кореї не знайде». Увімкнула телевізор і взялася клацати канали, поки не знайшла його на популістському ранковому шоу.
Мур був у замшевому піджаку з торочками. Це вже щось новеньке: він навіть не намагається пристосовуватися. Невже народові справді потрібен президент, схожий на слідопита з Дикого Заходу?
Розмову з ним вели Мія та Ітан. На початку Ітан сказав:
— Ви бували в Східній Азії, тому маєте розуміння тамтешньої ситуації.
Полін засміялася. Мур їздив у десятиденний тур Східною Азією і в Кореї був аж один день, більшу частину якого провів у п’ятизірковому готелі в Сеулі.
Мур відповів:
— Не корчитиму із себе експерта, Ітане, бо вже точно не вимовлю всіх тих чудернацьких назв... — Він витримав паузу, даючи ведучим посміятися: — Але вважаю, що без здорового глузду в цій ситуації ніяк. Північна Корея напала на наших союзників, тому відповідь повинна бути рішуча.
Полін промовила:
— Джиме, ти хотів сказати «ескалація»?
Він провадив:
— Будь-що інше тільки заохочує ворога.
Мія схрестила ноги. Як і всі жінки на цьому каналі, вона носила спідниці вище коліна. Сказала:
— Джиме, можете пояснити по-простому, що ви маєте на увазі?
— Я кажу про те, що Північну Корею можна знищити одним ядерним ударом хоч сьогодні.
— Звучить радикально.
Полін знову не стримала сміху.
— Радикально? — звернулась вона до екрана. — По-ідіотськи, ось як воно звучить.
Мур сказав:
— Це не лише швидко розв’яже нашу проблему, але й слугуватиме сигналом для решти. Так ми чітко покажемо: посунете на Америку — каюк вам.
Полін чудово уявляла, в якому екстазі зараз біснуються його прихильники. Але вона врятує від ядерного винищення навіть їх, хочуть вони того чи ні.
Вимкнула телевізор.
Нарешті була готова спати, але перед цим треба було зробити ще одну річ.
Вдягнула спортивний костюм і спустилася на поверх нижче. Там на посту Секретної служби знайшла молодого майора армії з атомною валізкою.
Це був брендовий дипломат Zero Halliburton, виготовлений з алюмінію і схований у шкіряний кейс. Нагадував звичайнісіньку валізу, окрім хіба що антенки, яка стирчала біля ручки. Привітавшись із чоловіком, Полін запитала в нього ім’я.
— Рейвон Робертс, пані президентко.
— Майоре Робертсе, я хотіла б оглянути вміст валізи, нагадати собі, так би мовити. Відімкніть її, будь ласка.
— Слухаюсь, мем.
Робертс швидко зняв кейс, поклав металеву валізу на підлогу, клацнув трьома замками й підняв кришку.
Усередині було три предмети й телефон без кнопок. Робертс спитав:
— Мем, бажаєте, щоб я нагадав вам про призначення кожного з предметів?
— Так, будь ласка.
— Це — Чорна книга.
На вигляд то була звичайна офісна тека для документів. Полін узяла її та погортала сторінки, списані чорним і червоним шрифтами. Робертс промовив:
— Тут наведено список варіантів удару.
— Усі способи, якими я можу розпочати ядерну війну.
— Так.
— Не думала, що їх аж стільки. Що далі?
Робертс узяв схожу книжечку.
— Тут список таємних об’єктів у всій країні, якими ви можете скористатися для укриття в разі необхідності.
Наступним предметом була тека з десятком аркушів, скріплених степлером.
— Тут описано принцип дії Системи термінового сповіщення, завдяки якій ви зможете звернутися до народу з усіх телеканалів і радіостанцій у разі загрози.