«В епоху цілодобового висвітлення подій ця річ уже нікому не потрібна», — подумала Полін.
— Цей телефон дзвонить лише на один номер: Центр управління військовими силами в Пентагоні. Звідти ваші інструкції передадуть ракетним базам, ядерним субмаринам, аеродромам з бомбардувальниками й польовим командирам.
— Дякую, майоре, — мовила вона.
Від посту Полін повернулася нагору. Нарешті можна поспати. Роздяглася й радісно заскочила в постіль. Лежала із заплющеними очима, та з голови їй не йшла та валіза в шкіряному кейсі. Бо справжнім її вмістом був кінець світу.
За кілька секунд Полін заснула.
Розділ тридцять п’ятий
Більшого міста, ніж Триполі, що вдвічі переважало Нджамену, Кія ще не бачила. У центрі височіли хмарочоси з краєвидом на пляж, проте на решті території було людно і брудно. Всюди стояли поруйновані бомбардуваннями будинки. Якщо деякі чоловіки ще інколи носили європейський одяг, то всі жінки ходили в довгих сукнях і хустках.
Абдул привів їх із Наджі в готель —дешевий, але чистий, —де серед працівників і гостей не було жодного білого і ніхто не розмовляв іншою мовою, крім арабської. Попервах Кія побоювалась готелів: коли працівники ставилися до неї з повагою, вона думала, буцімто з неї насміхаються. Якось запитала в Абдула, що робити, і він відповів:
— Будь привітна і не соромся просити, як тобі щось треба. Коли ж питатимуть, звідки ти й таке інше, просто всміхайся і кажи, що занадто зайнята.
Порада виявилася дієва.
Прокинувшись там першого ж ранку, Кія замислилася про майбутнє. Досі вона ніяк не могла повірити остаточному порятунку з табору. Усю дорогу на північ, навіть коли траси потроху ставали кращими й на ніч можна було залишатися в комфортних місцях, вона потайки боялася, що джихадисти впіймають їх і заберуть назад у неволю. Сильні й безжальні, ті люди звикли чинити так, як хочуть вони. Кія не знала нікого, крім Абдула, хто міг би їм протистояти.
Хвала Господу, жахіття скінчилося, але що далі? Які плани в Абдула? І чи є в них місце для неї?
Вирішила поцікавитися навпрямки. Відповів він запитанням:
— А чого хотіла б ти?
— Сам знаєш, — мовила вона. — Я хочу жити у Франції, де мій син буде ситим і навчатиметься в школі. Але я вже витратила всі гроші, а ще й з Африки не виїхала.
— Я зможу тобі допомогти. Не впевнений, чи таки вдасться, але спробую.
— Як?
— Поки що не можу сказати. Але прошу, повір мені.
Звісно, вона йому вірила. Її життя було в Абдулових руках. Проте в ньому нуртувала зачаєна напруга, яку Кіїне запитання тільки оголило. Його щось гризло. І це були не джихадисти. Схоже, він більше не боявся, що ті можуть гнатися за ними. Авжеж, часом ще озирався й оглядав інші машини, але вряди-годи й мимохідь. Тоді що його гнітить? Невже він думає про їхнє спільне майбутнє? Чи нарізне?
Це її лякало. Від самого їхнього знайомства він справляв враження людини, в якої все під контролем, яка готова до викликів і нічого не боїться. Тепер же він сам визнавав, що не певен, чи зможе допомогти їй завершити подорож. Що робити, якщо він її підведе? Як повертатися на озеро Чад?
Прибравши невимушеного тону, Абдул сказав:
— Усім нам потрібен новий одяг. Гайда на шопінг.
Кія ніколи не ходила на той «шопінг», але саме слово чула і знала. Шопінг — це коли багаті жінки гуляють крамницями, обираючи речі на зайві гроші. Вона навіть уявити не могла, що колись сама це спробує. Такі, як вона, витрачалися лише за необхідності.
Абдул викликав таксі й повіз їх у середмістя, де в затінках аркад тулилися крамниці, половину товару з яких продавали на вулиці.
Абдул сказав:
— Французькі араби часто носять традиційне, але в європейському живеться легше.
Знайшли магазин дитячого одягу. Наджі страшенно сподобалося обирати вдяганки за кольором та розміром. Він міряв футболки й оглядав себе в дзеркалі. Абдула це потішило.
— Такий малий, а вже джиґун! — усміхнувся він.
— Як його батько, — прохопилась Кія, бо Салім і справді любив інколи подженджуритися.
Сполохано зиркнула на Абдула: чи не образила його згадкою про покійного чоловіка?
Ніхто не любить нагадувань, що його жінка була з іншим. Та Абдул досі всміхався, а Наджі нічого й не помітив.
Малому купили двоє шортів, чотири футболки, дві пари черевичків, спіднє й картуза, якого він одразу захотів натягнути.
У сусідньому магазині Абдул зник у приміряльні, звідки виринув у темно-синьому костюмі та білій сорочці з вузькою краваткою. Кія навіть не пригадувала, щоб колись бачила чоловіка в краватці наживо, а не в телевізорі.
— Викапаний американець! — вигукнула вона.
— Quel horreur, — відповів Абдул французькою, — який жах.
Але сказав це з усмішкою.
Раптом Кії подумалося, що він і справді може бути американцем. Це пояснило б, звідки в нього гроші. Вирішила, що запитає. Але не зараз, трохи згодом.
Повернувшись у приміряльню, він вийшов у своєму звичайному сірому халаті та з торбиною нового одягу в руках.
Нарешті зайшли в жіночу крамницю.
— Я не хочу, щоб ти витрачав на мене гроші, — сказала Кія Абдулові.
— Пропоную так, — мовив він, — обираєш два комплекти, один — зі спідницею, інший зі штанами, до них — білизну й взуття. За ціну не хвилюйся, тут недорого.
Кія не вважала, що тут недорого, та оскільки раніше ніколи не купувала одягу—тільки тканину, з якої шила його сама, — цін знати не могла.
— І не поспішай, — додав Абдул. — У нас багато часу.
Кії було дуже дивно не перейматися цінами. Приємно, але й бентежно: їй було страшно уявити, що може дозволити собі кожнісіньку річ у крамниці! Приміряла картату спідницю й бузкову блузу. Соромилася навіть вийти показатися Абдулові. Відтак узяла ще сині джинси й футболку. Продавчиня запропонувала чорну мереживну білизну. Сказала:
— Йому сподобається.
Але Кія не могла примусити себе купити спіднє, як у шльондри, тому наполягла на білому бавовняному.
Їй було досі соромно за свою витівку в машині в першу ніч після втечі. Вони заснули разом, щоб не мерзнути, та на світанку вона вирішила поцілувати його сонне обличчя, а як почала — вже не могла спинитися. Цілувала йому руки, шию та щоки, поки він не прокинувся, після чого, авжеж, вони покохалися. Вона його звабила. Ганьба. Та чомусь про це зовсім не шкодувала, адже кохала й сподівалася, що і в нього зароджуються почуття до неї. Та попри те, відчувала сором, бо повелася, як шльондра.
Склавши все в пакет, вона сказала Абдулові, що покаже обновки в готелі. Він усміхнувся й відповів, що не може дочекатися.
Виходячи з магазину, мрійливо задумалася, чи доведеться їй поносити цей одяг у Франції.
— Залишилася ще одна справа, — сказав Абдул. — Поки ти вибирала одяг, я спитав, де тут можна зазнімкуватися. На сусідній вулиці є туристична агенція з фотобудкою.
Кія ніколи не чула про туристичні агенції та фотобудки, але змовчала. Абдул часто розповідав про невідомі їй речі, та замість того, щоб доймати його запитаннями, вона терпляче чекала, поки все з’ясується саме.
Через кілька поворотів вони увійшли в крамницю, прикрашену зображеннями літаків і заморських краєвидів. За столом сиділа ділова жінка, вбрана в спідницю та блузу, схожі на ті, що купила Кія.
Збоку стояла будка зі шторкою. Жінка розміняла Абдулові банкноти на дріб’язок, і він пояснив Кії, як працює апарат. Ніби все просто, але результат був дивовижний: кілька секунд — і зі щілини вистромилася паперова смужка, наче дитина язика показала, і Кія побачила кольорові знімки власного обличчя. Угледівши світлини, Наджі й собі захотів таке, і це було добре, бо Абдул сказав, що малого теж слід сфотографувати.
Як і будь-яке дворічне дитя, Наджі не розумів, чому має сидіти спокійно, тому гарне фото вийшло аж із третьої спроби.
Жінка за столом сказала:
— Міжнародний аеропорт Триполі не працює, але з Мітиґи є рейси в Туніс. Звідти вже можна летіти куди завгодно.
Подякувавши їй, вони вийшли. На вулиці Кія спитала:
— Навіщо нам знімки?
— Для документів.
Документів у Кії зроду не було. Вона не планувала проходити паспортний контроль на кордоні. Схоже, Абдул вважав, що до Франції можна дістатись легально. Та наскільки розуміла вона, це було неможливо. Інакше б не платила контрабандистам.
Абдул сказав:
— Скажи мені дати народження: свою та Наджі.
Назвала, і він наморщив лоба. «Запам’ятовує обидві дати», — здогадалась вона.
Однак тривога не полишала. Кія спитала:
— А ти чому не сфотографувався?
— Бо в мене є документи.
Але вона хотіла дізнатися інше.
— Коли ми з Наджі дістанемося до Франції...
— Так?
— Куди поїдеш далі ти?
Його погляд знову став напруженим.
— Не знаю.
Цього разу Кія вирішила натиснути. Відчула, що мусить почути конкретну відповідь. Не могла більше терпіти невизначеності.
— Ти поїдеш із нами?
Проте відповідь її не втішила.
— Іншалла, — мовив він. — На все воля Божа.
* * *
Пообідали в кафе. Замовили бегрир — марокканські млинці з манної крупи з медом і пряженим маслом. Наджі вони сподобалися.
За цим простим обідом Абдул відчув дещо дивне. Ніби тепло сонячного проміння, хміль від щойно випитого келиха доброго вина й трішки — музики Моцарта. Можливо, це і є воно, щастя?
За кавою Кія запитала:
— Ти американець?
Вона була дуже кмітлива.
— Чому ти так вирішила? — поцікавився він.
— Маєш багато грошей.
Хотілося розповісти їй правду, але поки що це було занадто небезпечно. Треба дочекатися завершення місії. Тому відповів:
— Мені треба пояснити тобі багато чого. Можеш почекати ще трохи?
— Авжеж.
Абдул досі не знав, чого очікувати в майбутньому, та сподівався, що до кінця дня зможе вирішити.
Повернувшись у готель, вони вклали Наджі спати, і Кія показала Абдулові куплені речі. Щойно вдягнула білі бюстгальтер і трусики, як обоє відчули, що мусять негайно покохатися.