Потому він убрався в новий костюм. Настав час повертатися в реальний світ. У Триполі не було штабу ЦРУ, зате ГДЗБ тут мав свій відділ, і Абдул призначив зустріч.
— Мені треба з деким зустрітися, — сказав він Кії.
Вона стривожилася, але прийняла його слова без нарікань. Абдул запитав:
— Зможеш побути тут сама?
— Звісно.
— Раптом що — дзвони мені.
Позавчора він купив Кії телефон і поповнив рахунок. Та ще жодного разу вона ним не скористалася.
— Я впораюся, не хвилюйся.
Умови в готелі були прості, та на стійці в холі Абдул помітив підставку з візитівками, на яких арабською зазначалася адреса, тож, виходячи, узяв кілька штук.
У центр викликав таксі. Було так добре знову вдягнутися по-американському. Костюм хоч і такий собі, але ніхто тут про це не здогадувався, до того ж він ніби нагадував, що Абдул — громадянин наймогутні-шої держави у світі.
Авто зупинилося біля непоказної офісної будівлі. На стіні коло входу висіли потьмянілі латунні таблички, на кожній — дзвінок, динамік і назва установи. Обравши «Ентреметьє і Ко», він натиснув на кнопку. Ніхто не озвався, але двері відчинилися, й Абдул зайшов.
Він покладав великі надії на цю зустріч, хоч і не був упевнений, що здобуде бажане. Абдул умів досягати свого на вулиці та в пустелі, але не з бюрократами. Утім, він вважав, що шанси отримати те, чого попросить, вищі за п’ятдесят відсотків. Та якщо вони впруться, він не зможе нічого вдіяти.
Наблизився до дверей на третьому поверсі. Постукав і зайшов. Там уже чекали Тамара й Таб.
Він не бачив їх кілька місяців, через це навіть трохи розчулився. Здивувався, що і вони теж.
Зі сльозами на очах Таб потиснув Абдулові руку, а Тамара міцно обійняла.
— Ви дуже хоробрий! — сказала вона.
Крім них, у кабінеті був ще один чоловік у темно-брунатному костюмі. Він стримано привітався французькою та поручкався, сказавши, що звуть його Жан-П’єр Мальман. Абдул припустив, що це старший офіцер розвідки в Лівії.
Коли сіли за стіл, Таб сказав:
— Щоб ви знали, Абдуле, викриття Гуфри стало найбільшим успіхом кампанії проти ІДВС.
Тамара додала:
— Крім того, що знищили Гуфру, ми отримали напрочуд багато цінної інформації щодо ІДВС: імена, адреси, місця зустрічі, знімки. А ще дізналися про роль Північної Кореї в підтримці тероризму на континенті. Це найграндіозніше досягнення розвідки в історії операцій у Північній Африці.
Увійшла елегантно вбрана секретарка з пляшкою шампанського і чотирма келихами на таці. Таб сказав:
— Відсвяткуймо це по-французькому.
Він відкоркував пляшку і налив усім.
— За нашого героя, — промовила Тамара, і всі випили.
Абдул відчув, що від останньої їхньої зустрічі на озері Чад стосунки між Тамарою і Табом змінилися. Якщо вгадав, і тепер вони — пара, треба негайно це обговорити. Тоді агенти м’якше відреагують на його прохання. Усміхнувшись, він сказав:
— То ви тепер разом?
Тамара відповіла:
— Так.
Обоє видавалися щасливими.
Абдул повів далі:
— Але ж працівникам розвідок різних країн...
Таб урвав його:
— Я звільнився. Допрацьовую останні дні. Далі повертаюсь у Францію та беруся до сімейної справи.
Тамара продовжила:
— А я переводжуся в паризький штаб ЦРУ. Філ Дойл схвалив мою заяву.
Таб додав:
— А мій бос, Марсель Лавеню, рекомендував Тамару тамтешньому керівнику ЦРУ, з яким міцно дружить.
— Бажаю вам усього найкращого, — мовив Абдул. — Ви чудова пара, певен, у вас будуть дуже гарні діти.
Вони знітилися, і Тамара промовила:
— Я не казала, що ми одружуємось.
Тепер уже настала Абдулова черга ніяковіти:
— Щось я занадто старомодний, вибачте.
— Не треба перепрошувати, — запевнив Таб. — Просто до цього ще не дійшло.
Тамара швидко змінила тему:
— А зараз, якщо ви готові, ми повернемо вас у Нджамену. — Абдул не відповів, і вона додала: — Певно, вас розпитуватимуть дуже прискіпливо, кілька днів. Потому дадуть довгу відпустку.
«Ось воно», — подумав Абдул.
— Я тільки радий надати всю наявну в мене інформацію, — почав він. Це була неправда, але доводилося вдавати. — Так само не можу дочекатись відпустки. Проте моя місія ще не завершена.
— Не завершена?
— Я хочу знайти слід. Партія наркотиків не в Триполі — я перевірив трекером. Отже, я майже переконаний, що вона перетнула Середземне море.
Тамара сказала:
— Абдуле, нам вистачить і того, що є.
Втрутився Таб:
— Та й вантаж може бути де завгодно в Південній Європі: від Гібралтару до Афін. Це тисячі кілометрів.
— Але деякі місця імовірніші за інші, — заперечив Абдул. — Ось, приміром, південь Франції має непогано розвинену інфраструктуру для імпорту й поширення наркотиків.
— Однаково завелика площа.
— Не зовсім. Якщо їхати трасою, що тягнеться уздовж узбережжя — коли не помиляюся, вона називається корніш, — можна впіймати сигнал. Так ми дізнаємося, хто очолює кокаїнові транші по той бік. Не можна втрачати такої нагоди.
Озвався Жан-П’єр Мальман:
— Ми тут не для того, щоб ловити наркоторгівців. Наша ціль — терористи.
Але ж гроші йдуть із Європи, — наполягав Абдул. — Усю цю операцію фінансує молодь, що купує наркотики в клубах. Будь-яка шкода, яку ми завдамо їм у Франції, вплине на всі операції ІДВС, вартість яких навіть вища, ніж золотої копальні в Гуфрі.
Мальман сказав недбало:
— Такі рішення має ухвалювати керівництво.
Абдул похитав головою:
— Не можна зволікати. Вони знайдуть передавач, коли почнуть відкривати мішки з кокаїном. Можливо, це вже сталося, та коли ні й нам пощастило, це однаково лише питання часу. Я хочу завтра ж вирушити у Францію.
— Я не можу дати дозволу на таке.
— А я і не прошу. Мій наказ це передбачає. Якщо ж помиляюся, мене відкличуть із Франції. Але я туди поїду.
Мальман тільки знизав плечима, здаючись. Тамара спитала:
— Абдуле, ми можемо якось допомогти вам?
— Так.
Перейшли до делікатної частини, проте він заздалегідь обміркував, як саме висловить своє прохання.
Поплескав по кишенях у пошуках ручки, аж тут згадав, що вже давно не носить її із собою.
— Можна мені, будь ласка, аркуш паперу й олівець? — Поки Мальман шукав, Абдул продовжив: — Разом зі мною з Гуфри втекло двоє інших бранців: мати з дитиною — нелегальні мігранти. Я використовував їх для прикриття, видаючи за свою сім’ю. Це чудова легенда, тож я б хотів і далі скористатися нею.
— Ідея справді непогана, — погодилась Тамара.
Мальман приніс олівець і папір. Абдул записав: «Кія Хаддад, Наджі Хаддад» і додав дати народження. Відтак промовив:
— Мені потрібні справжні французькі паспорти для них.
Як і в кожній секретній службі світу, в ГДЗБ могли зробити паспорт будь-кому.
Глянувши на написане, Тамара запитала:
— У них ваше прізвище?
— Ми вдаємо сім’ю, — нагадав їй Абдул.
— А, так, звісно, — промовила Тамара, та Абдул бачив, що вона про все здогадалася.
Мальман, якому Абдулів план вочевидь не подобався, сказав:
— Мені потрібні фотографії.
З кишені піджака Абдул видобув дві смужки зі знімками, зробленими в туристичній агенції, й поклав на стіл.
Тамара вигукнула:
— О! Це ж та жінка з озера Чад! А я ще думаю: таке знайоме ім’я. — Пояснила Мальману: — Ми познайомилися з нею в Чаді. Вона розпитувала про життя в Європі, і я ще радила їй не довіряти контрабандистам.
Абдул додав:
— То була слушна порада. Бо вони забрали в неї гроші й завезли у табір для рабів у Лівії.
Дещо глузливо Мальман запитав:
— Ви з нею зблизилися?
Абдул промовчав.
Тамара роздивлялася знімки.
— Така вродлива. Пригадую, як одразу зауважила це.
Звичайно, всі вони одразу запідозрили роман між ним та Кією. Абдул навіть не намагався нічого пояснити. Хай собі думають, що хочуть.
Тамара стала на його бік. Обернувшись до Мальмана, сказала:
— Скільки часу знадобиться вам на отримання паспортів, приблизно година?
Мальман завагався. Він вважав, що спочатку Абдул має повернутися в Нджамену і все розповісти. Та після всього, що той зробив, було важко йому відмовити. На це, власне, й розраховував Абдул.
Урешті здавшись, Мальман знизав плечима і відповів:
— Дві години.
Абдул приховав радість. Твердо, неначе саме цього він і очікував, Абдул передав Мальману одну з візитівок готелю.
— Прошу занести їх мені.
— Звісно.
За кілька хвилин Абдул вийшов із будівлі. Зупинив таксі й дав водієві адресу туристичної агенції, в якій був раніше. Дорогою думав про те, що зробив. Тепер він зобов’язаний доправити Кію та Наджі у Францію. Її мрія здійсниться. А як же він? Які його плани? Очевидно, про те саме думає й вона. Він усіляко відтягував мить, коли доведеться визначатися: заспокоював себе тим, що спершу треба дізнатися реакцію ЦРУ та ГДЗБ. Тепер же він отримав їхнє добро, тому причин уникати відповіді не залишилося.
Коли вони добудуться до Франції та Кія з Наджі влаштуються там, він попрощається з ними, повернеться додому, в США, і більше ніколи їх не побачить? Але ця думка чомусь гнітила. Пригадав, як вони обідали всі разом і як добре йому було. Коли востаннє він почувався потрібним, задоволеним тим, що робить? Напевно, тільки тепер.
Таксі зупинилося, й Абдул зайшов в агенцію. За столом сиділа та сама жінка в діловому одязі, яка запам’ятала його ще зранку. Спершу глянула на нього роздратовано, може, подумала, що коли він заявився сюди без дружини, то буде чіплятися. Та він заспокійливо їй усміхнувся.
— Мені потрібно в Ніццу, — сказав. — Три квитки в один бік, будь ласка.
Розділ тридцять шостий
О сьомій ранку понад круглим озером урядового комплексу Джон-наньхай дув колючий вітер. Чан Кай вийшов із машини й защеб-нув пальто, рятуючись від холоду.
На нього чекала зустріч із президентом, але в думках була Тін. Минулого вечора вона запитала про війну, і він відповів, що головні держави не допустять ескалації. Втім, сам не зовсім вірив сказаному, і вона це відчула. Коли лягли, міцно тримали одне одного в обіймах. Урешті покохалися з гірким відчуттям, що це може бути востаннє.