Цілу ніч він пролежав без сну. Ще в юності намагався з’ясувати, кому ж по-справжньому належить влада: президентові, головнокомандувачу, членам Політбюро? Чи американцям: голові Білого дому, ЗМІ та мільярдерам? Із часом збагнув, що всі вони мали власні обмеження. Американський президент залежить від громадської думки, китайський — від Компартії. Мільярдерам потрібно заробляти, а генералам — перемагати. Влада не зосереджувалася в одному центрі, а ширилася владною мережею, групою провідних людей та установ, яких не об’єднувала жодна спільна мета, тому всі гнули своєї.
І він був ланкою цієї системи. Хоч що станеться, він також буде винним.
Лежачи в ліжку й слухаючи шурхіт шин на шосе, Кай міркував, що може вдіяти в цій ситуації, як не дати корейській кризі перерости в глобальну катастрофу. Він мусив зробити все, щоб Тін, її мати, його власні батьки не загинули від бомб, уламків, завалів і вбивчої радіації.
Ця думка не давала йому заснути.
Нині ж, зачиняючи дверцята машини й натягуючи на голову капюшон, він побачив двох людей, що спинами до нього стояли біля води, споглядаючи холодне сіре озеро. Упізнав фігуру батька, Чан Дзяньдзюня: загорнувшись у чорне пальто, він стояв непорушно, ніби пам’ятник, тільки димів сигаретою. Його компаньйоном був, либонь, генерал Хван, який, попри холод, мерз у військовому плащі, занадто суворий, щоб замотувати шарф. «Отже, стара гвардія вже тут», — подумав Кай.
Підійшов до них, але вони не зауважили його кроків, імовірно, через вітер, і він устиг почути Хвана:
— Хочуть американці війни — буде їм війна.
— Найбільше мистецтво війни — здолати ворога без бою, — відповів Кай. — Так писав Сунь-цзи.
Хван розсердився:
— Не треба мені уроків філософії Сунь-цзи від жовторотого.
Під’їхало ще одне авто, з якого вийшов молодий міністр національної оборони, Кон Джао. Кай зрадів, побачивши союзника. Кон дістав із багажника й накинув на себе червону лижну куртку. Уздрівши їхню трійцю біля озера, спитав:
— Чому не заходимо?
Відповів Дзяньдзюнь:
— Президент хоче прогулятися. Каже, йому треба більше рухатися.
У тоні Дзяньдзюня вчувалася зневага. Багато хто зі старої гвардії вояків вважав ці розмови про фізичну активність вигадками молоді.
Президент Чень вийшов із палацу тепло вдягнений, у рукавицях і плетеній шапці, в супроводі асистента й охоронця. Увесь гурт приєднався до них, Дзяньдзюнь викинув сигарету. Разом вони рушили вздовж озера.
Президент почав із формальностей.
— Чан Дзяньдзюню, яка ваша оцінка війни в Кореї як заступника голови Комісії з національної безпеки?
— Південь перемагає, — не вагаючись сказав Дзяньдзюнь. — У них більше зброї та ракети точніші.
Говорив він коротко, як на військовій нараді: самі лише факти — перше, друге, третє, без води. Чень запитав:
— Як довго може протриматися Північна Корея?
— У кращому разі ракет у них на кілька днів.
— Але ми постачаємо їм нові.
— Так швидко, як тільки можемо. Не сумніваюся, що Америка так само постачає ракети Півдню. Проте ані ми, ані вони не зможуть робити це вічно.
— І що ж буде далі?
— Південь почне окупацію.
Президент обернувся до Кая:
— Америка їм допомагатиме?
Кай відповів:
— Білий дім не відряджатиме американського війська на Північ. Та й не потрібно. Армія Півдня впорається і без них.
Дзяньдзюнь промовив:
— І тоді всією Кореєю заправлятиме сеульський режим, тобто Америка.
Кай не був упевнений щодо останнього, але вирішив поки що не сперечатися.
Чень спитав:
— Які будуть рекомендації?
Дзяньдзюнь відповів швидко:
— Треба втрутитися. Це єдиний спосіб не дати зробити з Кореї американську колонію в нас на порозі.
Найбільше Кай боявся інтервенції. Та не встиг заперечити, як слово узяв Кон Джао.
— Я не згоден, — сказав він, не чекаючи, поки президент запитає його думки.
Дзяньдзюневі не сподобалося, що йому суперечать.
— Коне, продовжуйте, — мовив Чень.—Аргументуйте свою позицію.
Кон провів рукою по скуйовдженому волоссю.
— Якщо ми втрутимося, це дасть американцям право вчинити так само. — Говорив він спокійно, немовби під час філософської дискусії, що було повною протилежністю різким, наче постріли, аргументам Дзяньдзюня. — Зараз найголовніше завдання — не врятувати Північну Корею, а запобігти війні зі США.
Генерал Хван заперечно похитав головою.
— Американці хочуть воювати з нами не більш, ніж ми — з ними, — запевнив він. — Якщо наші сили не перетинатимуть кордону з Півднем, вони не втручатимуться.
— Ми в цьому не переконані, — знизав плечима Кон. — Ніхто не знає напевно, як поведуться США. Чи готові ми ризикнути розв’язати війну між двома військовими суперсилами — ось у чому моє питання.
— Усе життя — ризик, — буркнув Хван.
— А політика полягає в уникненні ризиків, — заперечив Кон.
Кай вирішив, що настав момент втрутитись і йому.
— Дозволите висловити свою думку?
— Аякже, — відповів Чень. Усміхнувся до Дзяньдзюня: — Нерідко пропозиції вашого сина виявляються дуже слушними.
Дзяньдзюнь вважав інакше, та все одно схилив голову на знак згоди, хоч і промовчав. Кай повів:
— Можна спробувати дещо, перш ніж посилати китайське військо в Північну Корею. А саме — запропонувати перемир’я між Пхеньяном і ультранаціоналістами з Йонджодону.
Чень кивнув.
— Якщо вдасться помирити режим і повстанців, можна буде залучити другу половину північнокорейської армії.
Дзяньдзюнь замислився.
— І ядерні сили.
Це вже біда. Кай поспішив додати:
— Але застосовувати їх у жодному разі не можна. Самого лише факту, що Пхеньян відновив над ними контроль, має бути достатньо, аби посадити Південну Корею за стіл переговорів.
Чень згадав ще одну перепону на шляху до цього:
— Складно уявити, щоб Верховний керівник ділив владу з кимось, особливо — з тими, котрі хочуть його скинути.
— Та змушений обирати між цим і капітуляцією...
Чень замислився. Після хвилини-двох глибоких роздумів нарешті промовив:
— Варто спробувати.
Кай спитав:
— Ви подзвоните Верховному керівникові?
— Негайно.
Кай був задоволений.
На відміну від генерала Хвана. Розмови про компроміси йому геть не подобалися, бо це виставляло Китай слабким. Він був розчарований президентом. Уся стара гвардія сприяла приходу до влади Ченя, вірячи, що той віддає перевагу канонічному комунізму, та на посаді протеже не виявляв такої жорсткості, якої вони очікували.
Однак Хван умів приймати поразку, поки шкода ще мінімальна, тому й сказав:
— Треба поспішати. Товаришу президенте, якщо Кан погодиться, варто наполягти, щоб він вийшов на повстанців із цією пропозицією вже сьогодні.
— Слушна думка, — розважив Чень.
Хван пом’якшився.
Група обійшла озеро і майже повернулася до палацу. Скориставшись моментом, коли їх ніхто не чув, Дзяньдзюнь тихо запитав у Кая:
— Ти говорив зі своїм другом Нілом?
— Авжеж. Я розмовляю з ним щонайменше раз на тиждень. Він — цінне джерело внутрішньої інформації з Білого дому.
— Гм.
— А чому ви питаєте?
— Будь обережний, — застеріг Дзяньдзюнь.
Зайшовши в приміщення, вся група попрямувала сходами нагору.
Чень звернувся до асистента:
— З’єднайте мене з Каном.
Вони познімали куртки й узялися розтирати холодні руки. Урядникам принесли чаю, щоб зігрілися.
Кай замислився над батьковими словами. Прозвучали вони лиховісно. Невже комусь відомо про те, що вони з Нілом розповідають один одному? Цілком імовірно. Хай би яких заходів безпеки вживали, їх однаково могли підслухати. Вони з Нілом регулярно повідомляли керівництву про свої розмови, і звіти могли злити. Чи наговорив Кай чогось неприпустимого? Так: розповідав Нілові про слабкість Північної Кореї. Такі слова можна вважати зрадою.
Каєві зробилося мулько на душі.
Задзвонив телефон, і Чень підняв слухавку.
Усі завмерли, доки президент окреслював обговорені раніше питання. Кай звернув увагу на тон Ченя.
Суто теоретично, президенти були рівні за статусом, але насправді Північна Корея залежала від Китаю, і це позначалося на риториці Ченя. Розмова нагадувала бесіду батька з дорослим сином, який може скоритися, а може, й ні.
Далі запала довга пауза — Чень слухав. Урешті вимовив одне слово:
— Сьогодні.
Кай збадьорився. Це було добре.
Чень наполіг:
— Це необхідно зробити сьогодні. — Знову пауза. — Дякую, товаришу Верховний керівнику. — Чень поклав слухавку й оголосив: — Він погодився.
* * *
Щойно повернувшись у Ґвоаньбу, Кай зателефонував Нілові Девідсону. Здогадався, що той був на нараді щодо Кореї. Увімкнув південно-корейські теленовини, які часом повідомляли про події першими. Північ ніби ослабла ще більше й випускала дедалі менше ракет, тоді як південні корейці енергійно прибирали завали й лагодили пошкоджені вибухами будинки. Нічого нового.
Ополудні подзвонив генерал Хам.
Говорив тихо, майже точно тримаючи телефон біля самих губ, ніби боявся, що його підслухають.
— Верховний керівник виправдав усі мої очікування, — сказав він.
Звучало як похвала, але Кай знав, що ці слова означають цілком протилежне.
Хам провадив:
— Він тільки утвердив мене в рішенні, якому вже багато років. — Хам мав на увазі шпигунство на користь Китаю. — Одначе й здивував спробою укласти мир.
Кай, звичайно, знав про це, але промовчав.
— Коли це трапилося?
— Уранці Кан дзвонив на Йонджодон.
«Одразу після розмови з президентом Ченем», — подумав Кай. Швидко.
— Кан у глухому куті, — мовив він.
— Ще не остаточно, — відказав Хам. — Повстанцям він не пообіцяв нічого, крім амністії. Вони не вірять, що він дотримає слова, та й однієї амністії замало.
— Які в них іще вимоги?
— Ватажок повстанців, Пак Чеджін, хоче посаду міністра оборони й призначення офіційним спадкоємцем Верховного керівника.