— Кан відмовив.
— Безперечно, — підтвердив Хам. — Призначити своїм спадкоємцем повстанця — власноруч підписати собі смертний вирок.
— Кан міг запропонувати компромісний варіант.
— Але ж не запропонував.
Кай зітхнув:
— Отже, миру не буде.
— Ні.
Кай зажурився, хоч і не надто здивувався. Повстанці не хотіли миру. Було ясно: вони збиралися терпляче чекати краху пхеньянського режиму, щоб потім заповнити вакуум влади. Звісно, це було б занадто просто, але вони того ще не розуміли. І все ж, чому Верховний керівник не постарався? Кай запитав у Хама:
— Чого хоче Кан на цьому етапі?
— Слави або смерті, — відповів Хам.
Кай був приголомшений. Мова йшла вже про судний день. Спитав:
— Що він має на увазі?
— Не знаю, — зізнався Хам, — але раджу пильніше стежити за радарами. — Він поклав слухавку.
Кай боявся, що Верховний керівник набрався рішучості. Хоч і неохоче, він виконав доручення Ченя, запропонувавши повстанцям угоду, але їхню відмову міг сприйняти як виправдання агресії. Цілком імовірно, пропозиція мирного врегулювання, яку Кай висунув зранку, тільки погіршила становище.
«Буває так, — думав він, — що не можеш перемогти, і грець».
Написав коротеньку записку, вказавши, що повстанці відкинули пропозицію Верховного керівника, і відправив її президенту Ченеві з копіями для всіх старших урядовців. За правилами, такий документ мав би бути надісланий від імені його боса Фу Чую, але Кай уже навіть не вдавав, що підпорядкований йому. Фу копав під нього, і про це знали всі, хто хоч трохи був у курсі справ. Настав час нагадати китайському керівництву, що головні розвід дані постачає Кай, а не Фу.
Кай викликав голову корейського відділу Чін Чінхву. Чінові не завадило би постригтися, зауважив Кай, бо чуб уже спадав на очі. І навіть збирався сказати про це, коли згадав, що бачив інших юнаків зі схожими зачісками: напевно, така нині мода, тому вирішив промовчати. Натомість запитав:
— Ми можемо спостерігати за Північною Кореєю через радар?
— Аякже, — відповів той. — Доступ до нього є в нашої армії, або ж можемо зламати радар південнокорейської, який, напевно, має кращий фокус.
— Починайте стеження. Може трапитися дещо. І виведіть зображення сюди, будь ласка.
— Буде зроблено. Прошу, налаштуйте на п’ятий канал.
Кай виконав інструкцію. За хвилину з’явилося зображення з радара, накладене на карту. Після днів повітряних боїв небо над Північною Кореєю видавалося спокійним.
Ніл передзвонив аж пообіді.
— Був на нараді, — протягнув він по-техаському. — Мій бос патякає довше, ніж баптистський пастор. Що у вас новенького?
Кай сказав:
— Чи міг хтось дізнатися, про що ми розмовляли останнього разу?
Повагавшись, Ніл зронив:
— Бляха.
— Що таке?
— Ви ж зараз на захищеній лінії?
— Найвищий ступінь.
— Допіру ми звільнили одну людину.
— Кого?
— Комп’ютерного інженера. Був у штаті посольства, не ЦРУ, але мав доступ до наших файлів. Ми прознали все досить швидко, але він, певне, встиг побачити мій звіт із нашої зустрічі. У вас неприємності?
— Дещо з того, що я вам сказав, могли розтлумачити хибно — особливо вороги.
— Мені шкода.
— Але, очевидно, що працював він не на мене.
— Ми припускаємо, що він звітував Народно-визвольній армії.
Отже, генералові Хвану. Від нього Каїв батько й довідався про розмову.
— Ніле, дякую за чесну відповідь.
— У такий час без цього — ніяк.
— Ваша правда. До зв’язку.
Вони завершили розмову.
Кай замислився. Проти нього розгорнули кампанію. Тепер це вже були не просто чутки про Тін. Його намагалися обмовити й виставити зрадником. Треба кидати все й зустрітися з недругом. Можна порушити питання вірності віцеміністра Лі, пустити чутки про серйозну гральну залежність генерала Хвана й розіслати наказ із забороною обговорювати психічні проблеми Фу Чую. Але все це дурниці, на які він не мав часу.
Раптом радар ожив. Верхній лівий кут екрана заполонили стрілочки, їх було стільки, що Кай не міг порахувати.
Зателефонував Чін Чінхва, сказав:
— Ракетна атака.
— Бачу. Скільки ракет?
— Багато. Двадцять п’ять — тридцять.
— Не знав, що в Північної Кореї лишилося стільки.
— Це можуть бути останні запаси.
— Прикінцеве слово Верховного керівника.
— Пильнуйте за нижньою частиною екрана, щоби побачити відповідь Південної Кореї.
Однак перед цим сталося дещо. З’явилася інша група стрілочок, також із північнокорейського боку, тільки вже ближче до кордону. Кай здивувався:
— Що за чортівня?
— Мабуть, дрони, — сказав Чін. — Можливо, це мені лише здається, але вони рухаються повільніше.
«Ракети й дрони, — подумав Кай. — Далі підуть бомбардувальники».
Увімкнув південнокорейські новини. Там лунала повітряна тривога, яку переривали кадри з трансляції: люди бігли в підземні гаражі та до сеульського метро, що мало понад сімсот станцій. Гучне завивання сирени заглушало шум машин. Кай знав, що навчальну тривогу там оголошують раз на рік, завжди о третій дня, а оскільки зараз був уже вечір, люди розуміли: це не тренування.
Північнокорейське телебачення ще не розпочало мовлення, але він знайшов активну радіостанцію. Там транслювали музику.
На екрані з радаром ракети почали заходити в зону ураження ППО. Ця картинка була позбавлена всякого драматизму: дві стрілочки — одна нападала, інша захищалася — зустрічалися й тихо зникали, без жодного звуку чи натяку на те, що ось розлетілася на шматки військова техніка вартістю кілька мільйонів доларів.
Однак Кай розумів: протиракетна оборона не ідеальна, і це стосується будь-якої подібної атаки. Йому здалося, ніби оборону подолала щонайменше половина північнокорейських ракет і дронів. Незабаром вони вдарять по великих містах. Тож він увімкнув південнокорейське телебачення.
Побачив місто-привид. Між повідомленнями про повітряну тривогу на екрані з’являлися кадри вулиць. Машин майже не було. Автомобілі, автобуси, вантажівки та мотоцикли стояли там, де їх покинули налякані водії. Світлофори на порожніх перехрестях і далі перемикалися із жовтого на зелений і червоний. Вряди-годи десь з’являлися люди. Всі вони бігли, ніхто не йшов спокійним кроком. На вулицю, готуючись до займань, викотила червона пожежна машина, за нею жовто-біла «швидка». «Хоробрі люди», — подумав Кай, а тоді замислився, хто знімає ці кадри. Вирішив, що камерами, либонь, керують дистанційно.
Почали падати бомби, і Кай пережив ще один шок.
Шкода від вибухів була мінімальна. Здавалося, заряду в боєголовках зовсім мало. Частина ракет розірвалася ще в повітрі, за п’ятнадцять-двадцять метрів від землі. Жодна будівля не завалилася, жодна автівка не вибухнула. Медики повискакували з машин, почали розгортати шланги пожежники, але всі завмерли, зачудовано спостерігаючи за снарядами, які із шипінням сипалися з повітря.
Аж ось усі на вулиці почали кашляти й чхати. Кай не стримався:
— Ні, ні, ні!
Люди задихалися. Одні падали на землю, інші, котрі ще могли рухатися, побігли до машин по кисневі маски.
Кай сказав уголос:
— Виродки, хімічну зброю застосували.
Слова пролунали в порожньому кабінеті.
Ще одна камера вела трансляцію з корейського військового табору. Тут, схоже, скинули іншу речовину. Солдати гарячково натягали протихімічний захист, але обличчя їхні вже червоніли, дехто блював, інші не знали, куди бігти, а хто отримав найбільшу дозу, корчився в судомах на землі. Кай промовив:
— Синильна кислота.
На стоянці супермаркету люди вискакували з машин, поспішаючи в магазин, дехто — з дітьми на руках. Здебільшого вони не встигали добігти до дверей і валилися на асфальт із криками, яких, проте, Кай не чув, а гірчичний газ палив їм шкіру, виїдав очі й знищував легені.
Та найгірше діялося на американській військовій базі. Туди скинули нервово-паралітичний газ. Більшість солдатів завчасно вдягнули захисні костюми й відчайдушно намагалися допомогти тим, хто ще цього не зробив, зокрема й цивільним. Напівсліпі, уражені чоловіки та жінки обливалися потом, блювали й сіпалися. Кай подумав, що це, мабуть, VX — винахід англійців, улюблене знаряддя вбивства північнокорей-ського режиму. Агонія швидко переходила в параліч та смерть від задухи.
Задзвонив телефон, і Кай відповів, не відриваючи очей від екрана.
То був міністр оборони Кон Джао. Він запитав:
— Ви це бачите?
— Вони застосували хімічну зброю, — мовив Кай. — Певно, ще й біологічну, але вона діє повільніше, тому зараз сказати важко.
— І як ми відповімо?
— Це не так важливо, — сказав Кай. — Найголовніше зараз — як поведуться американці.
DEFCON 2
За крок від ядерної війни. Збройні сили готові до розгортання менш як за шість годин.
(Єдиний раз цей рівень загрози оголошували під час Кубинської кризи 1962 року)
Розділ тридцять сьомий
Кілька миттєвостей Полін сиділа паралізована страхом.
Вона увімкнула телевізор, поки вдягалася, й так і залишилася стояти перед екраном у самому спідньому, не здатна відвести очей. CNN безперестанку транслював кадри з Південної Кореї — переважно відео з телефонів, викладені в соцмережі, та записи з південнокорейського телебачення. На тих кадрах розгортався жах, який не змогли б уявити собі навіть середньовічні художники, що зображували Судний день.
То були тортури небаченого масштабу. Отруйні гази вражали людей без винятку: чоловіків, жінок, дітей, корейців, американців — усіх. Найбільше тих, кого атака застала надворі, проте магазини й установи мали вентиляційні системи, що втягували хімікати. Отруєне повітря потрапляло і в будинки та квартири, тихенько просочуючись у шпарини вікон і дверей. Воно проникало навіть на підземні стоянки, де ховалися люди, спричиняючи страшну паніку та істерію. І навіть протигази не захищали повністю, оскільки — як зауважували диктори — деякі речовини всотуються у кров крізь шкіру.