Народные русские сказки. Том 1 — страница 34 из 97

«Пущай тебя задние во'зьмуть». Ивашко опять ждет; летит третье стадо, он просит:

Гуси мои, лебедята,

Возьмите меня на крылята,

Понесите меня до батиньки, до матиньки;

У батиньки, у матиньки

Пити-ести, хорошо ходити!

Гуси-лебеди подхватили его и понесли домой, прилетели к хате и посадили Ивашку на чердак.

Рано поутру баба собралась печь блины, печет, а сама вспоминает сынка: «Где-то мой Ивашечко? Хоть бы во сне его увидать!» А дед говорит: «Мне снилось, будто гуси-лебеди принесли нашего Ивашку на своих крыльях». Напекла баба блинов и говорит: «Ну, старик, давай делить блины: это — тебе, дед, это — мне; это — тебе, дед, это — мне…» — «А мне нема!» — отзывается Ивашко. «Это — тебе, дед, это — мне…» — «А мне нема!» — «А ну, старик, — говорит баба, — посмотри, щось там таке'?» Дед полез на чердак и достал оттуда Ивашку. Дед и баба обрадовались, расспросили сына обо всем, обо всем и стали вместе жить да поживать да добра наживать.

* * *

Быв сабе дед да баба, да у их не было детей. Во баба и ка'жа деду: «Иди, деду, у лес, да вырубай тельпушок3 , да зраби калисочку4 , я буду таго тельпушка калыхать5 , чи не будя чаго?»

Дед зрабив так, як казала баба. Во баба калыша тельпушок да й припевая:

Люли, люли, тельпешику.

Зварю тебе кулешику —

И ячнага, и смачнага,

Явсянага, прасянага.

Глядить баба, аж у тельпушка ноги ёсть; баба зрадовалась да давай изнова петь, и спева' до тых пор, покуль из таго тельпушка зрабилось дитя. Рады были баба и дед, што дав им бог радасть на старасть, и не знали, што рабить свайму дитяти.

Расте той сын да расте; уже начав рыбку лавить и памагать батьку. Во и кажа: «Тату6 ! Зраби мини серебный чавнок да залате веселе'чко». Батько зрабив; сын начав лавить рыбу и як паедя, так целый день ловя. Во матка принясе яму абедать або вечерять7 да и кличе:

Иванька-сынок,

Серебный чавнок,

Залате веселечко,

Едь ко мне, мое сердечко!

Пачувши маткин голас, сын приезжая к берягу, бяре яду'8 , аддае матке рыбу, а сам изнова едя.

Ти9 мала, ти багата10 ета так было — ведьма, што жила в саседнем селе и знакома была с Иванькиными радитилями, пазавидавала и задумала загубить бабинага сына: пригатовила абедать ти вечерять да и пашла на ряку и давай гукать11 так, як Иванькина матка гукала яго. Иванька, пачувши яе голас, бо быв грубый, а у матки яго тоненький, да и кажа: «Ета не матка мяне заве, а ведьма!» Ведьма рассярдилась, пашла да каваля да и загадала зрабить такий язычек, як у Иванькиной матки; приходя знова на ряку да и давай звать яго. Ён думав, што то матка, приплыв к берягу. Яна яго ухватила да и панясла дамов; а ён не разглядав, як падъезжав, бо было тёмна.

Ведьма принясла Иваньку дамов да и кажа сваей дацце'12 Алёнце: «Дачушечка мая! Вазьми сяго хлопчика, абмый да, вытапивши печь, укинь, и як ён зжарицца, пареж и пастав на стале, а я пайду да пазаву ку'мачек сваих; придем да и будем гулять». Иванька ета все чув. Ведьма пашла. Дачка' зраби, як казала матка, да, взятши лапату, што хлеб сажають, и кажа: «Ивашка, ляж на лапату, я тябе пакалышу13 ». Иванька лег, да паперёк; Алёнка хатела укинуть яго у печ, да, бача, што ён лег не так, кажа: «Сядь удовж14 !» Ён кажа: «Пакажи мне, я не знаю, як треба15 лечь». Алёнка здура да и лягла, а Ивашка бурхеть16 яе у печь! Во яна там и апреглась17 . Ивашка, выняв яе, зрабив так, як матка вялела зрабить з им, а сам пашов за горад, да и сев на явар, да и сядить. Ведьма, сабравши сваих ку'мак, пришла да и давай пить да гулять да тым мясам закусывать. Яна и не думала, штоб ета была Алёнина; яна думала, што дачка' пригатовила кушания да пашла гулять да падружак.

Паеда'вши харашенька таго мяса и правадивши ку'мачек сваих, ведьма пашла на тоя места, где стаяв явар, што сядев Иванька, да давай качацца да пригаваривать: «Пакачуся, павалюся, Иванькинага мяса наевшись!» А ён и кажа: «А трясцы18 — Алёнкинага!» Яна, як пабачила яго, дагадалась, пабегла дамов, взяла тапор, да, прибегши, давай рубать явар; тапор переламився. Во яна пабегла да каваля да и приказала зрабить два возы тапаров; ён зрабив. Яна привезла их туда да давай рубить явар; рубая да рубая, а тапары все ламаюцца, бо явар быв грубый; аднак явар начав шатацца на корне и як19 не упаде. Глядить Иванька, аж лятить ста'да гусей; во ён и начав прасить их:

Гуси, гуси, лебедята!

Вазьмить мяне на крылята,

Панесить мяне к аццу, к матке;

Будя вам ести и пити

И харашо хадити!

Во тые гуси и гаворют: «Нехай20 тябе другии во'зьмут!» Лятять другии, ён начав прасить; яны сказали, штоб яго третьи взяли. Лятять и третьи; тые сказали, што яго гусак узяв, што лятить адзаду21 . Лятить той гусак, ён начав прасить; той гусак ухватив и панес яго. Явар упав, а ведьма ад злосци, што не папала в сваи руки Иваньку, стала рвацца, метацца, плакать, да асталась с та'ким. А гусак панес Иваньку в тоя сяло, где радитили; принесши, сев з им на крышу. Во Иванька и став прислухацца у комен22 , што у хати делаецца. В ета время Ивашкины радитили абедали и плакали по ём; во ён и кажа: «Не плачьте, батюшка и матушка! Я тут». Яны, пачувши голас яго, выбягли на двор, зняли с крыши и вельми были рады, што нашли сына свайго. Ён разказав им все, што было. Гусака таго яны стали харашо кармить и паить; стали жить да паживать да добры мысли мать. Ти мала, ти багата паживши, радитили Иванькины памерли, а он и тяперь живе да хлеб жуе, рыбку ловя да добрых людей кормя; и гусак тей з ним. Я сам у Ивашки — надовесь23 ён свадьбу гуляв — а на той свадьбе скакав, мед-вино пив, в роте не было, а па бараде тякло.

* * *

Як був собі дід да баба, а у їх мале'нький синок Івашко. Довго просив Івашко батька, щоб він зробив йому човничок да пустив плавать по озеру; да все Івашко був малий, його боялись пустить одного. А як Івашко підріс, уже минув йому десятий год, тоді батько зробив човничок, а мати пішла з Івашком до озера, опустила його на воду і обіщалась навідувать всякий тиждень24 . Бувало, як наступить п’ятінка25 , мати прийде к берегу і заспіває: «Івашечку, Івашечку! Приплинь, приплинь до бережка; бо я тобі принесла їсти-пити і сороченьку біле'нькую». Івашко скаже човничку: «Пливи, пливи, човничку, до бережка; це моя мати!» Човничок припливе, мати дасть синку їсти-пити, надіне на його біле'ньку сорочку і оп’ять одпустить човничок в воду.

Так вона навіщала Івашка, а відьма усе чула, ховавшись у кустах біля того міста, куди припливав човничок. Відьма хотіла з’їсти Івашка, і на другу п’ятницю прийшла раньше матери Івашкиної і заспівала: «Івашечку, Івашечку! Приплинь, приплинь до бережка; бо я тобі принесла їсти-пити і сороченьку біле'нькую». Да заспівала грубим голосом, так що Івашко узнав не материнський голос і каже човничку: «Пливи, пливи од бережка, бо це прийшла не моя мати». Човничок одплив. Тоді відьма побігла до коваля і просить його: «Ковалю, ковалю! Зроби мені такий голос, як у Івашкиної матери». Коваль зробив їй такий голос, і вона на другу п’ятницю оп’ять пішла раненько до бережка і заспівала тоне'ньким голоском: «Івашечку, Івашечку! Приплинь, приплинь до бережка; бо я тобі принесла їсти-пити і сороченьку біле'нькую».

Івашко не узнав уже, що це була не його мати, і сказав човничку, щоб він приплив до бережка. Відьма схапала його і потащила до себе, приказала Марусі, дочці, зжарить Івашка, а сама побігла скликать гостей. Маруся узяла лопату, що в пічку хліб сажають, і каже: «Сядь, Івашку, на лопату». Івашко сів, да не так, як вона хоче. Маруся толкує, як треба сісти, а він усе як будто не понімає і просить Марусю: «Сядь сама, — каже, — покажи мені». Маруся сіла, а він її в пічку, — вона і зжарилась. Сам вибіг із хати, взліз на дерево да й сидить.

Прийшла відьма з гостями, стукає в двері і кричить: «Марусю, Марусю! Одчини двері». А Маруся не чує. «Видно, суча дочка пішла на досвітки26 — гулять з дівчатами да з парубками, ілі до подруг пішла — косу у ленти заплітать». Стукала-стукала і у двері і у окна да й виладила27 окно, пролізла в хату, одчинила двері і ввела гостей. Дивиться — в печі жарена Маруся, подала на стол гостям і просить їсти. От і гості і сама відьма, наївшись того м’ясця, вийшли із хати на траву покататься, легли і кричать: «Покатимся, повалимся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко з дерева: «Покатитесь, повалитесь, Марусиного м’ясця наївшись!» Відьма чує голос, да не бачить — відкіль він? Оп’ять: «Покатимся, повалимся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко: «Покатитесь, повалитесь, Марусиного м’ясця наївшись!»