— Сальє, ви для мене перепишете третю «Пісню Мальдорора»[33],перевертаючи слова ззаду наперед і змінюючи орфографію.
— Так, учителю, — сказав Сальє, і втративши терпець, він додав: — Вам треба лише прийти й побачити.
Атанагор уважно на нього подивився й похитав головою.
— Ви невиправний. Я навіть не збільшуватиму вам покарання.
— Учителю, я вас благаю.
— Ну гаразд, піду подивлюся, — пробурчав Ата, переможений такою наполегливістю.
— Я впевнений, що це воно. Точно збігається з описом з підручника Вільяма Свиста.
— Мартене, ви збожеволіли. Так курсову лінію не знайти. Прощаю вам ваші пустощі, бо ви ідіот. Але намагайтеся тримати себе в руках. Ви ж уже не хлопчик.
— Але, в ім’я папки, це не байка...
Атанагор був вражений. Уперше з тих пір, як фактотум почав свій щоденний звіт, у нього з’явилося відчуття, що щось справді відбудеться.
— Ходімо подивимося, — сказав він. Підвівся і вийшов.
Тремтливі відблиски гасової лампи жваво освітлювали підлогу й стіни намету, вихоплюючи в глупій ночі конусоподібний об’єм. Атана-горова голова була в темряві, а решта тіла купалася в м’якому промінні розпеченої лампи. Мартен метушився коло нього, трусячи своїми короткими лапками й круглим задом. Вони опинилися в цілковитій темряві, лише Мартенів ліхтар вказував їм шлях до вузького й глибокого кратера колодязя, спуск у який вів до розкопок. Мартен поліз перший; він сопів, хапаючись за перекладини з червленого срібла, які Атанагор встановив для доступу у вибій, потураючи своїй витонченій нескромній естетській примсі, яку цілком можна йому пробачити.
Атанагор подивився на небо. Звично мерехтіла астролябія: три чорні спалахи, зелений, два червоні і дві паузи. Брезкла жовтава Велика Ведмедиця випромінювала світловий пульс слабкої потужності, а Оріон саме згас. Археолог знизав плечима й зістрибнув двома ногами вперед у колодязь. Він розраховував на шар сала свого фактотума як на майданчик для приземлення. Проте Мартен устиг відійти в горизонтальну ґалерею. Він повернувся, аби допомогти своєму патронові звільнитися з купи землі, в якій його сухоребре тіло проробило циліндрично-магматичну яму.
За одну міру ґалерея розгалужувалася, розкидаючи ходи в усіх напрямках, демонструючи масштаб вкладеної праці. Кожна гілка мала опорний номер, недбало накреслений на білій табличці. Під склепінням ґалерей вздовж сухого каміння безшумно бігли електричні дроти. Подекуди мерехтіли лампочки, віддаючи, поки не лопнуть, подвійну порцію світла. Було чутно хрипле дихання насосних станцій, що помпували стиснуте повітря, емульґуючи його до стану аерозолю. Ата-нагор видаляв із вибою суміш із піску, землі, каміння і перемелених пінпінаквангозів, які щодня діставали землерийні машини.
Чоловіки звернули в ґалерею під номером 7. Атанагор ледь встигав, аби не втратити з поля зору Мартена, що, збуджений до краю, стрімко просувався вперед. Ґалерея йшла прямою смугою, виритою за один прийом. У глибині тунелю стали вирізнятися тіні команди, що займалася складними потужними двигунами, за допомогою яких Атанагор збирав дивовижні знахідки, якими пишалася, лишаючись наодинці, уся Атина колекція.
Подолавши значну відстань, Ата відчув характерний запах, що відразу розвіяв будь-які сумніви. Помилки бути не могло: його помічники відкрили курсову лінію. Це був загадковий запах, що наповнював складну композицію висічених у скелі залів; сухий запах абсолютної порожнечі, якого набуває земля, поглинувши руїни зниклих пам’яток. Атанагор побіг. У кишенях дзеленчали різноманітні дрібниці, а молоток у шкіряному чохлі бив його по стегну. Світла поступово ставало більше. Досягнувши мети, Атанагор затамував подих в очікуванні. Перед ним працювала машина. Пронизливий свист турбіни, напівприглушений звукоізоляційною обшивкою, заповнював тісний закуток, а у величезній кільчастій трубі емульсора клекотіло повітря.
Мартен жадібно спостерігав за рухом круглих різців. Поруч з ним, голі по пояс, стояли два чоловіки й жінка і так само не зводили очей з машини. Час від часу один з трьох чітким упевненим жестом повертав важіль керування.
Атанагор розпізнав знахідку з першого погляду. Гострі зуби землерийних машин надкушували щільний шар, що загороджував прохід до гіпостайної зали — величезної, якщо судити за товщиною уже звільненої стіни. Команда вміло очистила дверний прохід, у якому шматочок за шматочком з’являлася ледь прикрита кількома міліметрами твердого суглинку стіна. Від неї подекуди відпадали шматки спресованої землі неправильної форми, коли камінь починав дихати.
Атанагор з зусиллям ковтнув і вимкнув апарат. Машина потроху зупинялася з ніжним звуком сирени, що затихала. Два чоловіки й жінка повернулися, помітили археолога й підійшли до нього. У закутку тепер запанувала наповнена тиша.
— Ви її знайшли, — сказав Атанагор.
Чоловіки протягнули до нього руки. Він їх по черзі потиснув і притягнув до себе молоду жінку.
— Бронзо, ти задоволена?
Вона усміхнулася замість відповіді. У неї були чорні очі й волосся, а шкіра цікавого темно-вохристого відтінку. Майже бузкові, гострі соски вивищувалися над двома пружними блискучими півкулями.
— Справу зроблено, — сказала вона. — Усе ж таки ми її відшукали.
— Тепер ви зможете кудись піти втрьох, — сказав Атанагор, пестячи її голу гарячу спину.
— Не може бути й мови, — відповів той, що стояв праворуч.
— Чому, Бертілю? — запитав Атанагор. — Може, твій брат хотів би розвіятися.
— Ні, — відповів Бріс. — Краще ми ще пориємо.
— Ви більше нічого не знайшли? — запитав Сальє.
— Там, у кутку, — відповіла Бронза. — Горщики, лампи й пернуклет.
— Пізніше поглянемо, — сказав Атанагор. — Ходімо вдвох? — додав він, звертаючись до Бронзи.
— Гаразд, цього разу з задоволенням, — відповіла вона.
— Дарма твої брати не йдуть. Їм би не завадило провітритися.
— Тут теж повітря вистачає, — відповів Бертіль. — Нам цікаво дізнатися, що там далі.
Його рука нишпорила по машині, шукаючи контактор. Він натиснув чорну кнопку. Машина стиха забурчала, спершу невпевнено, а потім утвердилася, набралася сили, і її ноти стали високими й пронизливими.
— Тільки не надривайтеся, — вигукнув Атанагор, перекрикуючи шум.
Зуби знову взялися вигризати з землі важкий пил, який відразу всмоктували абсорбенти.
Бріс і Бертіль кивали головами, усміхаючись.
— Все гаразд, — сказав Бріс.
— До зустрічі, — кинув на прощання археолог.
Він розвернувся й рушив геть. Бронза взяла Атанагора під руку й пішла з ним. Хода в неї була легка і пружна. Від електричних ламп її помаранчева шкіра блищала. За ними йшов Мартен Сальє, схвильований, незважаючи на свої схильності, вигинами стегон молодої жінки.
Мовчки вони дійшли до круглого майданчика, куди сходилися всі ґалереї. Бронза відпустила Атанагорову руку й підійшла до вирубаної в стіні ніші, звідки дістала свій одяг. Вона зняла свою коротку робочу спідничку й одягнула шовкову блузку й білі шорти. Атанагор і Мартен відвернулися: перший з поваги, а другий, аби навіть по-думки не зрадити Дюпонові, адже під спідничкою у Бронзи нічого не було. Та їй нічого й не було потрібно.
Щойно жінка була готова, усі швидко рушили у зворотному напрямку до вхідного колодязя. Мартен став підніматися першим, Атанагор замикав процесію.
Вибравшись на поверхню, Бронза потягнулася. Крізь тонкий шовк проглядалися темніші ділянки її торса, тож Атанагор попрохав Мартена спрямувати деінде промінь електричного ліхтаря.
— Гарна погода... — промуркотіла вона. — Назовні так спокійно.
Було чутно віддалені металічні удари, що резонували довгою луною поміж дюн.
— Що це? — запитала жінка.
— Дещо свіженьке, — відповів Атанагор. — Понаїхала купа нового народу. Вони зводитимуть залізницю.
Вони підійшли до намету.
— І які вони? — запитала Бронза.
— Серед них двоє чоловіків, — розповідав археолог. — Двоє чоловіків і жінка, а ще робітники з дітьми й Амадіс Дюдю.
— І який він?
— Брудний педераст, — відказав Атанагор.
Він затнувся, збагнувши, що забув про присутність Мартена. Проте той їх уже покинув, поспішаючи до Дюпона на кухню. Атанагор полегшено зітхнув.
— Розумієш, я не хотів би образити Мартена, — пояснив він.
— А інші двоє чоловіків?
— Один дуже хороший, — відповів Атанагор. — Другого любить та жінка. Але перший любить цю жінку. Його звуть Анжель. Він красивий.
— Він красивий... — повільно повторила Бронза.
— Так, — відповів археолог. — Натомість Амадіс...
Він здригнувся.
— Ходімо чогось вип’ємо. Інакше змерзнеш.
— Мені не холодно. — пробелькотіла Бронза. — Анжель. таке дивне ім’я.
— Так, — погодився археолог. — У них у всіх дивні імена.
На столі лампа сяяла з усієї сили свого світла; вхід до намету гостинно й затишно було трохи відкрито.
— Проходь, — сказав він Бронзі, підштовхуючи її вперед.
Бронза зайшла.
— Добрий день, — сказав абат, устаючи з-за столу, побачивши жінку.
X
— Скільки гарматних ядер потрібно, щоб зруйнувати місто Ліон? — продовжив абат, звертаючись до археологової духмяної краватки. Той слідом за Бронзою зайшов до намету.
— Одинадцять! — відповів Атанагор.
— От халепа, це занадто. Скажіть, що три.
— Три, — повторив Атанагор.
Абат схопив свою вервицю й тричі щось проказав скоромовкою. Після цього він випустив вервицю з рук. Бронза вмостилася на Ати-ному ліжку, поки той здивовано дивився на кюре.
— Що ви робите в моєму наметі?
— Я щойно приїхав, — пояснив абат. — Ви граєте в нісенітниці?
— О, шикарно! — вигукнула Бронза, плескаючи в долоні. — Ми гратимемо в нісенітниці!
— Я не мав би до вас говорити, — сказав абат, — адже ви істота непристойна, але у вас до дідька гарні груди.
— Дякую, — відповіла Бронза, — я знаю.
— Я шукаю Клода Леона, — сказав абат. — Він відлюдник. Він мав приїхати сюди десь п’ятнадцять днів тому. Я реґіональний інспектор. Зараз покажу вам посвідчення. У цьому краї чимало відлюдників, але доволі далеко звідси. Натомість Клод Ле