«більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся й північну лісову смугу Волині…» В то же время ОУН-бандеровцев была обеспокоена ростом и усилением польского партизанского движения на Волыни, которое в силу обстоятельств консолидировалось с советскими партизанскими отрядами и подпольем. Активизация действий наших и польских партизан была, бесспорно, связана с разгромом гитлеровских войск под Сталинградом в начале 1943 года.
Сегодняшние «украиноцентричные» историки пытаются нас убедить, что в западных областях Украины не было местного партизанского движения, за исключением «украинской партизанки», то есть оуновских боёвок; будто бы оно было привнесено с востока, организовано «московскими парашютистами». Но на Волыни хорошо известно, что организаторами первых подпольных организаций и партизанских групп стали местные жители О. Ф. Филюк, Г. П. Конищук, П. Х. Самчук и многие другие. Именно они образовали разветвленное антифашистское подполье в городах и селах Волыни и стали командирами первых партизанских отрядов, которые уже осенью 1941 — зимой 1942 начали вооруженную борьбу против оккупантов.
Подтверждение этому находим в письме одного из известных деятелей ОУН, В. Макара. В письме к своему брату в мае 1943 года он описывал ситуацию и настроения на Волыни: «Заобсервую…, що назріва антагонізм між «москалями» (так галичане називали волынян — М. Б.) та «австріяками» (так на Волини называли галичан — М. Б.), і це може прибрати поважні розміри, якщо відповідною політикою не усунеться цієї загрози. Як із одної, так із другої сторони взаємні обвинувачення і нарікання. І це від долу аж до гори. Приміром, таке: волиняки нарікають (на галичан — М. Б.), мовляв, не то що сидять собі тихо, нічого не роблять, а ще й говорять: «О, москалі, холера б їх забрала! Ти сі подиви, стріляють наших (выделено автором) німців. Понабирали гандгранатів і машингеверів та й б’ють наших німців».
Далее автор так объясняет причины создания УПА на Волыни: «Повстанчу акцію на північно-західних і частично східних теренах ми мусіли почати… З одної сторони — почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони — червона партизанка почала заливати терен… Друге: ще тоді, коли чи не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села… Всіх людей вистрілювала, а забудування палили. У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабіжі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т. п. Отже ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. Оце дві засадничі причини нашої повстанської акції».
О поддержке на Волыни советских партизан 28 мая 1943 года говорил с главой Украинской автокефальной православной церкви, архиепископом Поликарпом (Сикорским), гебитскомисар Волыни и Подолья Шене. Он заявил, что бомбардировка населенных пунктов весной 1943 года осуществлялась из-за поддержки населением большевиков, и пригрозил: «Если население не прекратит помощь советским партизанским отрядам, бомбардировке будут подвергнуты и другие села».
В связи с этими событиями состоялась третья конференция ОУН-б. 21 февраля 1943 года она решила создать «осередки організованої сили» под названием УВА (Українська визвольна армія). Сразу же после Рождества 1943 года командующий карательными охранными войсками СС обергруппенфюрер СС фон дем Бах-Зелевски «розв’язав» (то есть отпустил домой) шуцманшафт-батальон, сформированный из специаль-батальонов абвера «Нахтигаль» и «Роланд», а затем брошенный в Белоруссии против партизан и мирных жителей под командой Побигущего и Шухевича.
Часть карателей во главе с майором Е. Побигущим в апреле 1943 года влилась в формировавшуюся дивизию СС «Галичина». А с 15 марта по 10 апреля того же года «з наказу головного командування УПА», как отмечено в документе, происходил «масовий перехід усіх українців-шуцманів і поліцистів на цілій Волині й Поліссі зі зброєю в руках… в ряди УПА». Безусловно, это была тщательным образом продуманная и организованная акция.
Сначала УПА по команде Лебедя устроила резню своим собратьям по националистическому лагерю — «Украинской народной революционной армии» (УНРА) Тараса Бульбы-Боровца. После серии переговоров и попыток поставить эту «армию» под контроль ОУН-б бандеровцы совершили нападение на штаб и части УНРА и «присоединили» их, вырезав часть руководства. В следующем месяце они то же самое сделали и с ОУН-м.
Бульба-Боровец пишет в своей книге «Армія без держави»: «Був підступно зорганізований органами СБ напад на наш штаб вночі 19. 8. 1943 року, що був розташований в лісі та по різних законспірованих квартирах. Пограбовано військове та приватне майно. Вбито багато людей на місцях… Люди були терором примушені деякий час працювати в новому війську, а потім були поголовне ліквідовані, як свідки масових злочинів. Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі таємниці її чоловіка, а головним чином — де поховані магазини зброї та наші друкарні. Ця людина нічого не зрадила і була замучена на смерть. 15 листопада 1943 року партія Лебедя подала до відома що: «СБ устійнила, що Анна Боровець, як полька по національності (вона була чешка), була польським шпигуном серед українців і тому її засуджено ревтрибуналом на кару смерти та вирок виконано».
«За що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію?» — риторически вопрошал лидеров ОУН-б в своем открытом письме Бульба-Боровец.
После того, как ОУН-б, уже в виде боевок УПА, «разобралась» со своими конкурентами по националистическому лагерю, она начала геноцид польских «займанців» и «ненастоящих» украинцев. Еще в апреле 1942 года постановлением второй конференции ОУН-б было предусмотрено «вести боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та (їх) апетитів щодо Західніх Українських Земель».
Даниил Шумук, свидетель тех событий, объехавший во второй половине 1943 года всю Волынь, указывает на факты поголовного истребления поляков в своей книге «За східним обрієм» (Париж, 1974 г.). Другие националистические авторы также описывают геноцид польского населения: «Урядуючий провідник Максим Рубан (Микола Лебедь — М. Б.) вимагав від Головної Команди УПА… очистити всю повстанську територію від польського населення».
«Хто відхилявся від їх (ОУН-б — М. Б.) зарядженя про мобілізацію, того розстрілювали разом з родиною і палили хату… СБ почала масову чистку серед населення і в відділах УПА. За найменшу провину, навіть за особисті порахунки, видавалося на населення кару смерті. По відділах в більшості терпіли східняки… Взагалі СБ і її діяльність — це була найчорніша сторінка історії тих років… Служба безпеки була зорганізована на німецький зразок. Більшість командирів СБ — це були колишні курсанти німецької поліції в Закопаному (з років 1939—40). Ними були переважно галичани», — пишет о тех днях Максим Скорупский.
Другой автор, Александр Шуляк, свидетельствует: «Прийшов наказ знищити весь непевний елемент, отже почалася гонитва за всіми, хто здавався тому або іншому станичному підозрілим. Прокурорами були бандерівські станичні, а не хто інший. Отже, ліквідація «ворогів» провадилася виключно за партійним ключем… Станичний зладжував список «підозрілих» і передавав СБ… Позначені хрестиками — мусять бути зліквідовані… Та найжахливіша трагедія розігралась із полоненими з Червоної Армії, яких тисячі жили й працювали по селах Волині… Видумали бандерівці таку методу. Приходили вночі до хати, брали полоненого, виводили надвір і заявляли, що вони совєтські партизани (выделено автором) й жадали, щоб ішов з ними… Таких нищено».
Виктор Полищук, исследователь преступлений ОУН-УПА из Канады, в книге «Гірка правда. Сповідь українця» пишет: «Читая материалы, присланные свидетелями убийств, можно засомневаться в христианской вере, в том, что человека создал Бог.
В украинском национализме нет места таким христианским добродетелям, как добро, милосердие, любовь к ближнему, благородство, уважение человеческого достоинства, жалость. Зато доминируют ненависть, кровожадность, пренебрежение человеческой жизнью.
Больно мне, украинцу, писать о методах убийств, используемых ОУН-УПА. Но промолчать об этом невозможно. Для предостережения последующим поколениям».
В этой книге он собрал свидетельства геноцида польского населения Волыни. Читать это тяжко. Но умалчивать об этом — нельзя!
«Ф. К. из Великобритании: «Забрали с дочкой на сборный пункт около церкви. Там уже стояли около 15 человек — женщины и дети. Сотник Головачук с братом начали вязать руки и ноги колючей проволокой. Сестра начала вслух молиться, сотник Головачук начал бить ее по лицу и топтать ногами».
Ф. Б. из Канады: «На наш двор пришли бандеровцы, поймали нашего отца и топором отрубили ему голову, нашу сестру прокололи штыком. Мать, видя все это, умерла от разрыва сердца».
Ю. В. из Великобритании: «Жена брата была украинкой и за то, что она вышла замуж за поляка, 18 бандеровцев ее изнасиловали. От этого шока она никогда не вылечилась, брат ее не жалел, и она утопилась в Днестре».
Т. Р. из Польши: «Село Осьмиговичи. 11.07.43 г., во время службы Божьей, напали бандеровцы, поубивали молящихся, через неделю после этого напали на наше село. Маленьких детей побросали в колодец, а тех, кто побольше, закрыли в подвале и завалили его. Один бандеровец, держа грудного ребенка за ножки, ударил его головой о стену. Мать этого ребенка закричала, ее прибили штыком».
Отдельным, весьма важным разделом в истории доказательств массового уничтожения поляков, проведенного ОУН-УПА на Волыни, является книга Ю. Туровского и В. Семашко «Злодеяния украинских националистов, совершенные против польского населения Волыни. 1939–1945». Эту книгу не должны читать люди со слабыми нервами. В ней на 166 страницах мелким шрифтом перечисляются и описываются методы массовых убийств мужчин, женщин, детей. Вот только некоторые фрагменты из этой книги.