чистой пользы, получаемой на стоимость товара, с тем, чтобы весь излишек возвращался стране в форме пополнения — или общей государственной кассы, или в особый фонд по развитию тех же промышленных сил страны — устройством профессиональных школ, постройкой дорог, каналов и т. п. Все эти вопросы являются частностями, сравнительно легко поддающимися разработке. Важно, чтобы промышленник знал, что на товар при себестоимости в 4 руб. он более (примерно) 30 коп. пользы взять не может. Возможно, что он, дабы не рисковать недобором пользы, будет назначать цену с пользою в 40–50 коп., мирясь таким образом с возвратом казне 10–20 коп. на аршин, — но едва ли будет основание добиваться пользы в 75 к. — 1 р., в результате для него бесполезной, а вместе с тем ставящей его в худшие условия по сбыту своего товара на рынке сравнительно с конкурентом, более тщательно калькулирующим свой товар. Все эти положения носят, конечно, схематический характер; важно осуществить принцип, который, охраняя материальные интересы массы, несомненно, создаст возможность более спокойного и главное сознательного ее отношения к причинам переживаемой невзгоды; но для того чтобы эта мера не потеряла и своей моральной ценности, нужно, чтобы инициатива ее исходила из промышленной среды. Это один из поводов появления этой заметки.
Утро России. 1917, 24 марта. № 79.
Грушевский М.С. ВЕЛИКА ХВИЛЯ
Велика хвиля настала! Впали з України кайдани, в які прибрала її лукава політика Московського царства, коли визволений великими зусиллями український народ передав у свою опіку свою новоздобуту свободу!
Як тільки виявилася дійсна основа московської політики — її заміри трактувати українців не як вільних спільників, а простих підданих московського царя, власність московського царства, — українське громадянство, його політичні провідники голосно й рішуче запротестували проти цього. Вже через чотири роки після підданства цареві маніфестом 1658 року вони проголосили своє підданство недійсним, свій зв’язок з Москвою розірваним. Але царський уряд, як раз узяв під свою руку український народ, так уже не хотів вертати йому волі — права рішати про себе. Використовуючи кожну внутрішню незгоду в українськім громадянстві, клясові і всякі інші суперечності, що розбивали одностайність української політики, царський уряд нитку за ниткою сплітав міцні ретязі на український народ і нарешті привів його до того поневолення, до тієї безрадности і занепаду, в якому він опинився через сто років пізніше.
Всі героїчні зусилля, всі жертви і заходи кращих синів України в пізніші десятиліття зоставались без успіху. Російський спрут цупко тримав свою здобич, і тільки російська революція визволила нас, розтявши нервовий центр його. Ми знову стали з підданих громадянами, вільними і повноправними і можемо знову рішати про себе, становити право для себе і будувати долю свого народу, своєї землі. У вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само, як не може бути невільних людей!
Цю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї зробити відповідні висновки. Минули ті обставини, коли ми мусіли виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до вживання в урядових установах і в суді. Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодатні органи до того, щоб вони звели українську справу в Росії з мертвої точки, визнавши такі елементарні домагання: припинення репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, запровадження української мови в школі і в урядуванні. Ні уряд, що ще вірив тоді в можливість повного винищення українства в виняткових обставинах війни, ні російські парламентарні кола, ні поступове російське громадянство тоді не послухали нашого голосу. Українство зосталося на мертвій точці репресій аж до останньої хвилини. Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей — дійшла до свого вершка, небувалого від ганебного указу 1876 року, саме напередодні революції, що переставила українську справу в зовсім інші обставини, на зовсім інший ґрунт.
Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново урядові як наші домагання в даний момент. Не може бути більшого непорозуміння в теперішній момент, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб у теперішності і сповненням їх думати задовольнити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми домагалися п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою, і дійсно могло б мати своє значення, було б добром для нашого народу, охоронило б його від переживання тяжких останніх літ, полегшило б йому дальший культурний похід. Воно розуміється, потрібне й тепер, мусить бути уділене негайно, щедрою рукою, в розмірах найширших, вільних від усяких обмежень і застережень. Але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, «розв’язанням українського питання» для даного моменту. Це треба з усією рішучістю сказати про останню заяву тимчасового уряду про його співчуття до «культурно-національного, самоозначення народностей Росії». Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи.
Великі події, пережиті нами, зняли гальми з скритої енергії нашого народу. Як здавлена пружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих — і своїх.
Потреби і домагання України розгортаються у всій широті. Найбільше нещастя в цей час і для уряду, і для провідників громадянства — це не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту.
Царський уряд, кінець кінцем, засудив себе на смерть тим, що не міг іти з походом життя і дурив себе думкою, що може його спинити або притримати, відкласти задоволення навіть тих уміркованих вимог, які йому ставилися, на безконечні часи. Так можуть себе потопити і його наступники і всі, хто беруться керувати народним життям, чи нашим, чи загально-російським, коли будуть діяти старими споминами, задовольняючи ті мінімальні жадання, які ставилися в самих умовах життя, в тім черепашім поступі, яким воно поступало.
Остерігаємо їх від цього! Ми ж у кожнім разі цих помилок не можемо робити! Мусимо тримати руку на пульсі народного життя і йти в ритм його биття. Воно тільки нам закон, йому ми мусимо коритись, його проголошувати всім, без огляду, чи воно буде їм приємне, чи ні.
Домагання, які висуває нинішня хвиля, можуть бути прикрою несподіванкою для багатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можності, і тактовно, скільки є змоги, — але рішуче, рішуче, рішуче! — як говорить старе прислів’я: твердо щодо самої речі, м’яко щодо форми.
Перед вагою моменту і відповідальністю, яку він кладе на всіх нас, мусять відступити на другий плян усякі інші огляди і рахунки.
Воля нашого народу мусить бути здійснена.
Новая Рада. 1917,25 марта. № 1.
26 МАРТА 1917 г. РЕДАКЦИОННАЯ СТАТЬЯ («ГРОЗА»)
Из Высочайшего Его Величества Манифеста 2 марта 1917 года видно, что Государь Император Николай II начавшиеся в Петрограде с 23 февраля народные волнения признал опасными для доведения войны с немцами до победы над ними. Ввиду же зависимости от этой победы всей судьбы России, чести ее воинства и блага народа, Царь Николай II, узнав, что Он якобы лично является препятствием скорейшей победы над врагами Отечества, из горячей любви Своей к России, решил устранить Себя как препятствие к победе и в этих видах отречься от Престола, сложив с Себя Верховную Власть ради лишь скорейшего одоления врага путем сплочения всех сил народных и тесного их объединения. Не желая, однако, расстаться с возлюбленным Своим Сыном и ввиду сознаваемой трудности для царя угодить всем подданным, Государь не пожелал ставить Сына Своего в тягостное положение, и потому престолонаследие передал брату Своему Великому Князю Михаилу Александровичу, завещав всему народу русскому повиноваться Царю и помочь Ему вывести Государство на путь победы, благоденствия и славы и призвав Бога на помощь России.
Великий Князь Михаил Александрович, узнав, что не все желают видеть его царем, согласился принять престол лишь после выраженного на то согласия всего народа.
Таким образом, внезапно, с 2 марта 1917 года, Россия осталась без Царя, без Верховной Власти и правительства, так как царские министры были перед тем заговорщиками арестованы. Власть же над Россией попала к людям, в руках которых оказалась сила, чтобы заставить признать себя властью.
Коснемся подробностей в дальнейшем, а пока скажем, что причиною народных волнений явились крайне плохие начальники, обратившие Самодержавие царское в самодержавие сановников: на Руси от сего водворился возмутительный произвол, в суды проникла кривда, в приказы лихоимство, а в церковь — инквизиция. В течение 8 лет мы боролись с этою неправдою черною, указывали на нее как на причину развивавшегося общего народного недовольства, и за это «Гроза» испытала неслыханные беззаконнейшие притеснения. Ни одна левая газета не подвергалась таким огромным и частым штрафам и тюремным заключениям по постановлениям властей и по суду, как «Гроза», поставившая на знамени своем Царское Самодержавие! И все эти бичи хлопали по ней за то, что газета, ради сохранения тою же Самодержавия и очищения его от грязи, осмеливалась указывать на нарушения сановниками законов и на их злоупотребления во исполнение законных своих обязанностей и даже личных указаний Царя. Несмотря на это, наши верноподданнейшие жалобы на злоупотреблявших министров, по их же докладам, неизменно оставлялись без последствий: такова горечь разочарования для нас — идеологов Самодержавия! Но мы не последуем примеру Илиодора, смешавшего Православную Церковь с митрополитом Владимиром и от Нее из-за преследований этого иезуита отрекшегося, и менее всего сваливаем вину в злоупотреблениях на Самодержавие. Царь сделал все, что Ему надлежало: для устранения кривды собрал Думу из выборных от народа лучших людей, и уже не Его вина, если произвол министров Думою от Него скрывался: с одной стороны, из-за неж