Революция 1917 года глазами современников. Том 2 (Июнь-сентябрь) — страница 62 из 171

Наш торговый и промышленный класс будет делать свое дело до конца, не ожидая себе ничего. Но в то же самое время он чувствует, что в настоящее время убедить кого-нибудь или повлиять на руководящих лиц он не может.

Поэтому наша задача является крайне трудной. Мы должны ждать, мы знаем, что естественное развитие жизни пойдет своим чередом и, к сожалению, оно жестоко покарает тех, которые нарушают экономические законы. Но плохо, когда приходится жертвовать государственными интересами, чтобы убедить какую-то небольшую группу лиц. Это является непростительным. Это равно тем жертвам, какие мы понесли на фронте. Нужно было, чтобы было разбито несколько армий, чтобы наше доблестное офицерство пострадало до крайности для того, чтобы Советы рабочих депутатов переменили на время

свои убеждения. Поэтому, господа, мы поневоле вынуждены ждать. Эта катастрофа, этот финансово-экономический провал будет для России неизбежен, если мы уже не находимся перед катастрофой, и тогда уже, когда она для всех станет очевидной, тогда только почувствуют, что шли по неверному пути, и к этому времени мы должны деятельно готовиться, чтобы наши организации были на высоте положения.

Мы чувствуем, что то, о чем я говорю, является неизбежным. Но, к сожалению, нужна костлявая рука голода и народной нищеты, чтобы она схватила за горло лжедрузей народа, членов различных комитетов и советов, чтобы они опомнились. Стонет русская земля от их товарищеских объятий. Народ в настоящее время еще не понимает, но он скоро их поймет и скажет: «Прочь, обманщики народа». (Бурные аплодисменты.) У нас большинство тех, которые кричали, что они защитники свободы, сами же уничтожают истинную свободу, утверждают, что они стоят за народ, - сами же губят народ и позорят чистое дело революции. Мы, люди торговые, понимаем, что наше положение трудное. Каждый из нас в душе мучается, потому что он не может во всей полноте исполнить своего гражданского долга перед государством в силу сложившегося положения. Невольно хочешь воскликнуть:

- Великое русское государство, ты одиноко, где твои защитники?

Все светлое и чистое поругано, все культурные люди отброшены, царствуют взаимная злоба и ненависть, не чувствуется народной ответственности даже за свое бытие, честь и единство. Когда же восстанет не вчерашний раб, а свободный русский гражданин? Пусть он спешит скорей. Его ждет Россия. Кругом лишь слышится сатанинское гоготание тех, которые стыдятся произнести слово «родина». В этот трудный момент, когда надвигается новое смутное время, все живые культурные силы страны должны образовать одну дружную семью. Пусть проявится стойкая натура купеческая. Люди торговые, надо спасать землю русскую.

Второй Всероссийский торгово-промышленный съезд в Москве 3-5 августа 1917 г. Стенографический отчет о первом пленарном заседании съезда 3 августа. М., 1917. С. 3-8.

Ефремов С.А. НА ПОВОРОТЦІ

I

Той кризис власті, що пережила недавно російська держава, знов ставить перед нами, мешканцями й громадянами тієї держави, тривожні запитання. Аж цілих три тижні точився згаданий кризис. Люди, що стояли на чолі власті, робили надлюдські зусилля, щоб одкотити державний віз од краю безодні, яка вже зіпала своєю неміряною глибиною. Знесилившись і зневірившись, одходили вони на бік, бо не видко було порятунку. Бували моменти, коли блідий жах покривав усі свідомі лиця, коли подув смерті виразно проносився [в] повітрі. Тяжко, з величезними муками народжувалося щось нове, ще невідоме, й загадкою стояло перед людьми, яким мимоволі приходило на згадку:

Сбились мы. Что делать нам?

В поле бес нас водит, видно,

Да кружит по сторонам...

Заблукані люди не знали, що почати, й справді почали були всю вину валити на того чи іншого «біса», навіть у думках не покладаючи, що й власної вини тут не бракує...

Отже, ще раз вискочили. Дорогу начебто знайдено... Яку ж саме і чи надовго?

Три події надзвичайно загострили кризис. То були - дезертирство кадетів од власті через порозуміння українців з правительством, повстання в Петербурзі, викликане безглуздою агітацією за негайне встановлення соціалістичного ладу і, нарешті, ганьба й жах, оргії анархії та розбишацтва, поєднані з тяжкою невдачею на фронті. З цих подій навіть кожна поодинці могла б справити тяжкий кризис. Легко уявити, що вони посіяли, склавшись докупи.

Отже, коли кризис нібито минув, то не зітхнення з полегкості, що одійшла біда, пронеслося по державі. Навпаки, тривога не перестає і знов стоїть те ж саме непевне запитання - «что день грядущий нам готовит?». Бо вийшли ми з кризису вже не такими, якими стояли напередодні його, бо дорогою по темних, покручених лабіринтах отих важких трьох тижнів багато дечого розгубили, бо не донесли ми до цього моменту навіть того, що найдужче кріпить і сили додає - не донесли віри в те, що йдемо правним шляхом, і надії, що ним дійдемо безпечно до поставленої мети.

Поновлення кари на горло... Обмеження волі слова і зібраннів... Новий тон у заступників власті - новий, власне, у цих заступників, а дуже старий і знайомий по суті... Одверті розмови серед нічних птахів, що враз набрались сміливості й на світ божий повилазили... Ще більш одверта агітація проти українства, довершена вже й чинним способом, що кільканадцять живих людей трупом положив...

І втома, апатія, бажання, аби: як здихатись громадського діла, підмінивши його особистими справами... Ось що стріли ми, вийшовши з кризиса. Не диво, що мало не скрізь зникли бадьорі голоси медового місяця революції, й так багато пугачів пугукає тепер на стріхах спустілої оселі надій, і така сила чорного гайвороння кружляє в повітрі, вичуваючи добру собі здобич... Ми виразно вийшли на поворотку, за якою почнеться, певне, і новий напрям... Реакція прилетіла й дошкульно вичепила нас холодним своїм крилом, - щонайгірше реакція в настроях, яка уторовує путь і справжній, непідробній реакції у вчинках.

Це не важко було наперед угадати. «Величезна небезпека, - писав я три місяці тому, ще по першому міністерському кризисі, - була вже в самий оцій анархії думки, що зросла ще більше, коли почалась анархія вчинків. На вагу покладено самі здобутки революції, долю всієї держави. І страшні тут не ті контрреволюційні елементи, якими так лякають неофіти революції. Далеко страшніші оці самі неофіти, що за старого ладу смирненько корились перед участком, а тепер не знають упину своїм домаганням; ще страшніша ота обивательська маса, що кінець-кінцем рішає долю всяких народних рухів. Контрреволюційні елементи самі по собі не мають сили повернути колесо історії до осоружного ладу, - і вони це розуміють, тому-то й зникли вони так усі одразу з поверху життя. Але допомогти їм можуть самі ж революційні елементи, скоро не здужають серед самих себе побороти анархічних інстинктів і зв’язати самих себе найміцнішими узами громадської повинності. Коли цього не станеться, коли анархія далі поступатиме, то реакція і контрреволюція прийдуть самі собою, навіть без реакціонерів та контрреволюціонерів. Коли не стане ніякого ладу, коли не буде забезпечено елементарних вимог порядку - край революції. Обивательська маса, перелякана анархією, вхопиться за яку хочете соломку, піде за першим-ліпшим капралом, аби тільки він обіцяв їй святий спокій - і матимемо диктатора, Наполеона, нового деспота - кого хочете на вибір» («Нова Рада», ч. 33).

Багато з того, що тут тільки на здогад писано, вже справдилося. Неофіти революції вже показують спину, а обережніші і п’ятами накивали; обивательська маса вже «одчинила фронт» перед реакцією, і в зроблений пролом вже вливається, пре лавою реакція, що враз підвела голову й набрала духу та зважливості. Другий акт російської революції одійшов у минуле, й ми стали дійсно на поворотці, на початку нового акта.

Особливо - ми, українці...

II

Місяць тому сталося порозуміння між заступництвом організованого українства, Центральною Радою та Тимчасовим правительством. Порозуміння досить несподіване, бо всі обставини, од першої делегації до Петербурга та першого ж універсалу Центральної Ради, віщували, навпаки, затяжну боротьбу, а не спокій та злагоду. Централізм державний, як видко було по тих подіях, не збирався так хутко скласти свою зброю, і можна було сподіватись, що він усі сили свої збере й напружить, щоб устояти на старих позиціях. І раптом - склалося порозуміння. Міністри, що не звертали увагу на українську делегацію, як вона була в Петербурзі, самі приїхали до Києва й запропонували згоду і власть. І власне, це, на мою думку, було початком занепаду, спускання з апогею, того високого шпиля, на який піднялось було українство під час опублікування першого Універсалу. Нехай це бринить парадоксально, але саме тінь власті, що промайнула перед органами української національної думки, позбавила її тієї справжньої, хоч і неформальної власті, яку, безперечно, здобула собі вже була й посідала Центральна Рада. Той розпад, що слідом і невідступно йде тепер за властю, позначився зараз же на органах організованого українства.

Бо власть тепер, під час революційного процесу, хоч до неї і тягнуться по інерції деякі жадібні руки, втратила прикмети організованої основи життя і вступила в якийсь хронічний кризис. Бо власть тепер стає безпорадно саме там, де вільно ширяє приватна ініціатива, над якою не тяжить необмежена відповідальність і є змога сміливого почину, чого якраз бракує власті. Бо власть тепер зовсім не творча сила, а скручено її умовами моменту так тісно, що вона мало чим може себе виявити. Бо власть тепер - це не жодний привілей, а тяжкий хрест не на всякі плечі. Взяти її легко, бо вона, як справжня res nullius, лежить просто на дорозі й аж проситься, щоб її взяти - з тим, щоб враз лукаво випорснути з рук, що на неї спокусились, тим-то, щоб удержати її, треба мало не надлюдської сили. Максималізм права й надзвичайно побільшені вимоги до власті та мінімалізм обов’язків, що переходять у вульгарне неслухнянство, в зв’язку з надзвичайно скрутним становищем фінансовим - усе це зробило теперішню власть мало не тінню без жадної реальної ваги. І коли українство наблизилося тільки до такої власті, зараз же на цій дорозі спіткали його ті вовчі ями, яких так густо покопано на кожній стежечці до правопорядку.