Час, коли вийшов перший Універсал, треба вважати апогеєм, до якого дійшов стихійний розмах українського національного руху. «Самочинне», мовляв, українське національне заступництво, сконцентроване в Центральній Раді, стало великою і творчою, організованою і організаційною силою. Це не було українське правительство, як намагались поставити Центральну Раду деякі українські круги, що не розуміли природи її авторитету та впливу. Це було щось, коли хочете, більше од правительства, бо вплив та авторитет Центральної Ради виникали не з примусу, не з того одіуму кожної власті, а з її моральної сили, з абсолютного признання її авторитету, з власної волі, з добровільного обмеження, що наложило на себе само українське громадянство. Це також власть, але така, якої жодне в світі правительство не має і мати не може, хоча мати хоче. Центральна Рада, таким чином, займала надзвичайно вигідне становище - з усіма прерогативами справжньої власті, але без її тернових колючок. Власть ця не була повна вшир, бо підлягав їй тільки той, хто сам того бажав, але була глибока, бо коли вже хто підлягав, то не тільки за страх, але за совість.
Але разом з тим, як ця неформальна власть ширилась і зміцнилась, підступала спокуса й формальної, заснованої на примусі власті. Вперше це виявилось, коли установлено Генеральний секретаріат, а ще більше - з його декларації перед Центральною Радою, і тому-то я вважаю ці події за початок того пониження, того нахилу до спадання, який виразно помічається, поруч загальної реакції, і в українському рухові. Перед Генеральним секретаріатом дві стелилося дороги. Перша була - стати виконавчим органом тієї творчої, організаторської сили, якою була доти Центральна Рада, і тільки внести певний план, певну систему й порядок у той рух, що відбувався до того часу більш стихійно; надати організації й свідомості тому, що йшло від українства просто через те, що нікуди йти було - одно слово, творити ту велику організаційну роботу, через яку сильна зробилася Центральна Рада, тільки розложивши ту роботу на ряд паралельних течій, кожна під орудою відповідного генерального секретаря. Друга, занедбавши цю творчу роботу, побігти за блудним огником державної власті, сісти на коня високої політики й боротьбі за ту власть віддати свої сили. Серед Генерального секретаріату обидва позначались напрями, і, на жаль, переважив останній. Спокуса власті показалась дужчою од веління політичного розуму. Вже відома декларація секретаріату перед Центральною Радою, констатувавши, що українство стоїть на порозі публічної власті, ступила на цю небезпечну і хитку стежку боротьби за непотрібну власть. Центральна Рада пішла за цим закликом, - і боротьба розпочалась.
Здавалося, з одного ж разу українство здобуло тут велику, несподівану перемогу. Порозуміння з правительством 29-30 червня давало заступницьким органам українства, Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, формальну власть, робило публічний початок тому фактичному творенню автономії, який досі мав неофіціальну природу й провадився приватними методами й особистою енергією, і готуючись до того, щоб перебрати ту власть на себе, органи українства одійшли од організаційної роботи, випустили з рук ті можливості, які дала їм попередня хвиля. І поки йшла ця перестройка, поки органи нової власті несміливо і недосвідно брались до нових обов’язків, життя круто звернуло з свого шляху. В найбільш відповідальний і тяжкий момент революції, коли не можна було й на хвилину сходити з варти, увагу вартових було одкинуто в інший бік. Спроби переймання власті, умови з правительством, дожидання й хвилювання з приводу подій високої політики - і живчик життя утрачено, а разом і вплив, маліє авторитет. Органи українства випускають потроху керування з своїх рук.
Ось що принесла з собою та «воля до власті», за мінливим огником якої пішло українство. Але були й інші наслідки, які теж дають себе тепер узнаки.
Посідаючи великий авторитет і власть моральної природи, Центральна Рада не мала того одіуму кожної власті, що у її відповідальності, зареволюційних часів занадто тяжкої, бо часто або й здебільшого непосильної органам власті. Тепер же прийшла й відповідальність, хоч сили та впливу не прибуло, - отже, відповідальність за те, що, по суті речей, од Центральної Ради не залежало. Те безсилля, той параліч власті, яким недугувало російське Тимчасове правительство - заразило й Генеральний секретаріат. А тим часом становище його погіршилося й ще з одного боку. Український рух, як відомо, поставив собі за мету українізацію всього життя на Україні. Поки українізація засновувалась на добрій волі громадянства, поки органи українства впливали самою моральною силою, доти на протести й обурення проти українізації можна було не зважати: моральна сила, воля народу ясно була на стороні цього руху, що не мав і тіні офіціальної, ані зерна примусу. І інше стало, коли українство почало звертати на офіціальний шлях, коли почав йому на допомогу ставати такий спільник непевний і зрадливий, як примус. Тепер українізація багатьом почала нагадувати недавню русифікацію, викликаючи у кого щире, у кого й зовсім нещире, але помазане миром права - обурення та протести. Хоч би як ми дивились на джерело тих протестів проти «насильственной украинизации», яких повно стало по чорносотенних і нечорносотенних органах, але вони творять заколот, несуть розбрат і порухи, виховують і організовують наших українських ольстерців і, кінець-кінцем, провадять до тих трагічних подій, що кінчаються вже кров’ю і трупами. Шістнадцятеро богданівців лягли першими жертвами того заколоту, що сіє те доморосле ольстерство на Україні... Це, кажу, перші жертви, але чи останні?
Реакція перекинулась і до нас. Україна теж стала на поворотці свого життя. Куди та поворотка провадить і як на новому шляху позбутися небезпеки - про це іншим разом поговоримо.
III
Не тільки казковим героям, а й народам трапляється іноді прибитись до фатального стовпа з зловісним написом: підеш праворуч - кінь пропаде, підеш ліворуч - сам згинеш, а просто підеш - і сам згинеш, і кінь пропаде... Але таке ворожіння, що, здавалося б, лишає всякого виходу, може справдитись тільки за певних умов. Вихід завжди єсть. І вже на дотепність та догадливість героя, на його вміння викрутитися із скрутного становища й знайти той вихід треба покладатись, щоб не пропасти й самому, і зберегти вірного товариша в пригодах. Пошукавши справжньої дороги, можна знайти її хоч і на роздоріжжі.
Може бути, що народ український саме стоїть на такому роздоріжжі, на тій небезпечній поворотці, яка може справді в невдалі нетрі та пущі занести. Праворуч - темна реакція, ліворуч - розперезана анархія, а просто - просто може бути і реакція, й анархія, якщо не подбати про справжню дорогу, якщо кинутись наосліп, не забезпечивши себе од можливих пригод, і вся сила в тому, як найти те, що від таких пригод справді може забезпечити і вивести на правдиву путь до невпинного та широкого розвитку на всіх тих ділянках людського життя, якого ми бажаємо й своєму народові серед вільних народів усього світу.
Тому правдиву путь наша національна думка давно вже, в перших своїх зародках визначила, й останні часи тільки виразніше ту дорогу накреслили. Це -автономія України в федеративній республіці російській. Чому автономія, а не самостійність, чому федерація, а не сепаратизм - говорити зараз не буду, беручи саме ці форми державного життя, як такі, що на них погодилась величезна більшість організованої і свідомої громади української, і ці форми, за які нам, очевидно, доведеться ще велику боротьбу видержати, нам і треба захистити від ударів і з правої, й з лівої руки, знайшовши для того найбільш відповідні та доцільні і найменш тяжкі способи.
Способів, на мою думку, три маємо. Можна брати своє право захватним методом, силоміць видираючи, скориставшись з хвилевого знесилення тих, хто проти того повстає. Можна, далі, здобувати його переговорами та умовами і можна, нарешті, йти органічним шляхом, шляхом натурального дозрівання тих форм у загальній свідомості та їх популярності серед широких мас людності. Перший і другий способи рішають справу одразу, третій буває довгий і забарний - але він єдино певний та єдино безпечний: рано чи пізно, кінець-кінцем, доводить він до поставленої мети. Бо щодо першого, то хвилеве знесилення потроху минає, і здобуте силоміць силоміццю ж і втрачається. Умови ж... тільки теперішня війна показала, що кожна умова - то тільки аркуш паперу, який так легко дереться: маємо у власній історії одного дотепного князька, що на докори - як наважився він хресне цілування зламати, - весело й безтурботно відповів: «А що мені якийсь там маленький хрестик»... В історії боротьби України за свою волю й вольності найбільш стріваємо якраз приклади обох цих методів, і вся боротьба нанівець пішла, уся вона розсипалась або перед силою, або перед лукавством. І сталось це саме через те, що на третій шлях не зверталося жодної уваги. Політичні ватажки українські покладались або на саму оружну силу, або на свою дипломатичну зручність - і лишали без уваги той єдино міцний і твердий ґрунт усяких політичних комбінацій, що залежить од свідомості мас, од їхньої піддержки й допомоги. І через те незаінтересовані маси в критичні хвилини кидали своїх ватажків на божу волю, і вони гинули, а з ними й результати їхніх діл та праці. Висновок з цього один може бути: тільки демократичним шляхом будуючи автономію, тільки зв’язавши її з інтересами і потребами трудових мас, тільки прищепивши їм цю ідею як єдиний спосіб порятунку од злиднів, поставимо ми справу на такий твердий грунт, що вже ніяким ольстерцям його не схитнути.
Отже, насамперед треба злізти з кону високої політики, занехаяти і химерну гонитву за властю, і фантастичні мрії про захватні способи, і всякі дипломатичні комбінації та обернутись до органічної й організаційної праці серед народних мас. Напр., добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну відпору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами. Автономія свідомого національно й освіченого народу сама прийде - так само натурально, як падає з дерева достиглий плід. Це може помалу робиться, але зате міцно, бо навіки. І для цього в рамцях вільної держави досить морального впливу і авторитету, коли не можна впливати через формальну власть.