але бачиш шпиталь палату ліжко та докторів
й дякуєш Богові що ти недовго хворів
що Бог по силам дає страждання легкі вони
тож лежи та чекай якщо можеш мовчи не стогни
♦ ♦ ♦
Коли пишуть «як сказано вище»,
мають на увазі «як сказано раніше».
Те, що було раніше, завжди вище.
Вершина старовини сяє
у гірському ланцюзі часу.
Час тече з минулого
у майбутнє під уклон.
Іноді – скидається в прірву.
Краща частина мого життя
припала на епоху,
коли нерухомий час
нагадував ставок,
що затягнувся зеленою ряскою.
По його поверхні бігали водоміри.
Жук плавунець, темно-коричневий,
з кремовою облямівкою по краю
щільного обтічного тіла,
відштовхуючи воду, просувався вперед.
Раптом з’являлася верхня губа коропа.
Велика риба ковтала повітря
і пірнала углиб, випускаючи тремтячі
перлинні пухирі.
Мені одного разу довелося
побачити на цій темній поверхні часу
квітучі водяні лілії.
Ви, зрозуміло, не повірите.
Але мені пощастило:
я дійсно це бачив.
♦ ♦ ♦
Очікуючи пацієнта, слухаю Мехелію Джексон.
Звучить спірічуел «Де ви були, коли вони розпинали мого Господа?»
Скорботна мелодія, повільна, жорсткі акорди рояля.
«Де ви були, коли вони розпинали?
Це змушує мене тремтіти:
де ви були, коли вони розпинали мого Господа?»
Думаю, як добре співати цю пісню.
Співаючий не винен.
Винні ви (де ви були?) і вони (розпинали мого Господа)
Мого Господа.
Мого.
Не вашого, не їхнього Господа.
Мого.
♦ ♦ ♦
Крутиться-вертиться Біллі
Голідей на сімдесят вісім,
не на тридцять три з половиною
довбаних обороту.
Епоха сповзає лавиною.
Можна ящик переключити,
але там крутять «Дев’яту роту».
Краще такий, антикварний,
куплений за копійки,
у багатодітній, базарній,
що від’їхала до німців сімейки,
з попліном та ще й з кремпліном…
Як їм там, під Берліном?
Ходимо вдвох в крамницю,
відходи в кульках виносимо
на куток, туди, де пара
огидних, темно-синіх
пластикових контейнерів
на маленьких чорних колесах.
Безліч голених потилиць. Якось
не видно, як у сімдесятих —
з довгим рудим волоссям
Змінилися барви заходу.
Менше кров’ю, більше малиною
віддає. На сімдесят вісім,
не на тридцять три з половиною,
крутиться-вертиться Біллі,
починає з затакта.
У кіоску юрбиться бидло й мурло.
Навіть небо нижче, ніж раніш було.
Так ото, мила, так ото.
Крутиться Біллі щосили.
Краще б вони нас вбили.
♦ ♦ ♦
Тане сніг. Валяться шматки штукатурки,
оголюючи блоки вапняку.
У вікні сусідів порцелянові фігурки —
дівчисько квіти несе моряку.
Поруч кілька кактусів і ліана.
Фіранка з тюлю. Там, в глибині
світиться чорно-білий квадрат екрану.
Що сталося в країні – цікаво мені,
бо її не існує. Не існує будинку,
вірніше, флігеля. Зрубаний волоський горіх.
Навіть подвірня кішка мені не цілком знайома.
Само собою зрозуміло, що не існує тих,
хто витріщався в екран. Якщо не смерть, то кома.
Дихання, травлення, смертний гріх.
На грубому дощаному столі,
покритому потертою клейонкою,
пляшка з зеленою етикеткою,
яких не знайти тепер.
Ось воно, напівминуле,
під напівпрозорою, тонкою
плівкою відрази —
назад у СРСР.
Блюз
він повільно йде до мікрофону
в котелку з портфелем
спираючись на парасольку, як на тростину
лупатий високий чорний
з беззубим ротом і мефістофельською борідкою
він знову ж таки не поспішаючи
складає все зайве
котелок портфель і парасольку
на підлозі у начищених туфель
і виймає з кишені губну гармошку
він грає, як не грає ніхто
його гармошка рухається подібно зубній щітці
не забудемо, що чистити в цьому величезному роті
практично нема чого
а іноді він засовує її в рот
як дитина морозиво або сосиску
це король губної гармошки бебі це король гармошки
це блюз, бебі це блюз звикай потрохи
і юна леді з правильними рисами обличчя
і бездоганною зачіскою
з повним набором перлинних зубів у м’якому теплому роті
трусить головою в такт музиці
і діамантові сережки розгойдуються в такт музиці
сережки які коштують більше ніж все його життя
♦ ♦ ♦
В напівпідвалі живе людина стара.
Зріст невеликий, погляд жвавий, але
вже декілька років не виходить зі свого двора:
грає у іграшки, бо, звісно, старе – як мале.
Виходить дихнути повітря, сіда на стілець,
дивиться на дівчат, що хлопців до ліжка ведуть.
Дівчата це відчувають – хай йому грець! —
дівчата це знають, але до голови не беруть.
Жінка померла давно, а дітей не було.
Бреше, що має сестру, що від’їхала в інші краї.
Віконце на рівні асфальту, напівпрозоре скло.
І де ж та сестра? Ніхто не бачив її.
І скільки живе – а чорт його не бере.
Ніхто не знає ні віку, ні фаху, щось сиве таке і худе.
Він народився старим й ніколи вже не помре.
Двір засинає, і вітер у трубах гуде.
З тієї пори вони не бачилися
Він весь затрусився і почервонів
і, збиваючись на крик, сказав:
ніколи, ти чуєш, ніколи
не забувай, хто я, а хто ти.
За чашкою чаю він сказав:
ти ж знаєш,
що я ніколи тебе не любив,
але все ж
ти дорога мені, як пам’ять
про моє життя в Санкт-Петербурзі.
Якщо ти хочеш побачити мене, —
говорив він у трубку голосом автовідповідача, —
ти повинна зустріти мене
у моєї контори в годину закінчення мого робочого дня
і проводити мене до метро,
іншого часу у мене для тебе немає.
біля труни спільної подруги він говорив:
я не серджуся на тебе,
я не дзвоню тобі, тому що
ти мені стала нецікава.
Якщо хочеш, давай зустрінемося
за чашкою кави,
і я поясню тобі це детальніше.
Ти можеш зрозуміти,
що любов пройшла, зовсім пройшла,
але продовжувати жити зі мною,
тому що так зручніше нам обом? —
сказала вона.
Або ти не здатний зрозуміти навіть це?
Та пішов ти на хер! – закричала вона
і запустила в нього
японською фарфоровою чашкою
кінця дев’ятнадцятого століття
з чудовим розписом…
♦ ♦ ♦
Ноги, громадяни, ноги побережіть!
Йде, нахилившись, штовхає перед собою
візок-платформу. Кремезний, короткий, як всі
у цьому місці. Брудний цератовий фартух,
набряклі червоні руки. Дивиться вниз і вперед
і бачить томати в ящиках, рожеві, воскові,
не по сезону. Котить свій візок
уздовж рядів приреченого ринку,
під хмарами з просинню, серед людей,
які зроду не береглися і нікого
вберегти не змогли.
Ноги, громадяни, ноги!
♦ ♦ ♦
прожитий в старості день
схожий на напівпрозорий обкатаний хвилею камінчик
знайдений в дитинстві на пляжі
біля самої води
він красивий поки вологий
через хвилину він висихає і вже нічим
не відрізняється
від купи таких самих камінчиків знайдених раніше
чи не все одно ніхто тобі не дозволить
унести ці камінчики з собою додому
Третя ідея
♦ ♦ ♦
Федір Михайлович шукає третю ідею, але є тільки дві —
російська й жидівська. Для третьої місця мало в його голові.
Дві влади людям дані, щоб їм підкорялись вони:
влада Христова або влада ворога-сатани.
Тільки дві влади, а треба обрати одну.
Бог вибрав євреїв, євреї вибрали сатану.
Ось хто їхній володар! Піонер-слідопит
на стежках єврейської долі бачить сліди копит.
Нехай благородний Гольдштейн за слов’ян на Балканах помре,
але жидівська ідея на Балканах владу бере.
Жахливе єврейське царство. Європа казна-чому
зігнула спину і люди підкорилися царству тому.
Усі обирають зло, бо настала така доба.
Тільки студент Розкольників ставить питання руба.
Тому що явка з повинною очищає душу людей
від жидівської і російської – і немає інших ідей.