♦ ♦ ♦
Світ гине, й краса не поспішає на допомогу йому,
світ відкриває стошаблезубу пащу,
Не вистачає повітря. Держави й царі по одному
постануть перед Суддею. Судилося всім пропасти.
Охайній Німеччині в мереживній хустці й двічі —
бундючній, недоумкуватій Польщі-Литві,
розпусній Франції з печаткою сифілісу на обличчі,
набряклій Австрії, готовій розділитися на дві
частини – щонайменше. Європа холодних музеїв,
могильних каменів та величезних споруд,
гральних будинків і борделів знає, що буде з нею,
дев’ятнадцяте століття – останнє. Двадцяте – суд.
Не шкода олов’яних солдатиків, офіцерів у погонах,
картонних костелів, ошатної публіки, що вечорами
п’є цілющі води, катається на конях,
фліртує, розходиться парами за номерами.
Як кажуть пророки, як співає псалтир —
горе тобі, Вавилон, розбещений світ,
що обітницю зрадив, зробив, що робити не слід!
Мандрівник з Росії заходить в задушливий темний трактир,
сідає до столу, замовляє обід.
♦ ♦ ♦
назад, в лихоліття, в минуле,
пусте, нерухоме, поснуле,
де мати у черзі стоїть,
де час зупинився на мить.
згадаю портрети на стінах,
дітей на своїх уродинах…
трамвай за віконцем гримить.
дивлюсь у вікно – і не бачу.
сумую, але ж я не плачу,
бо сором хлопчиську сльоза.
повзе виноградна лоза,
повзе догори по будинку,
не маючи відпочинку,
і небо – мов та бірюза.
назад в лихоліття дитяче —
хто плакати хоче – не плаче,
веселий – утримує сміх,
бо сміх як і сльози є гріх,
працюй над собою, ледаче,
тут все – аби як, чи «неначе»,
тут вистачить лиха на всіх.
назад, у образи і мрії,
живі ще бабусі старії,
що дбали про мене тоді,
в акваріумі у воді
живуть кольорові істоти,
не знаючи туги, скорботи,
і Маркса в його бороді.
Ходасевич
що пищить що стогне в чавунній трубі в стіні
немовби то не вода а епоха тече в глибині
немовби світло предвічне стогне у тьмі
немовби думка сумна застрягла і плаче в умі
немовби в пляшку вина налиті ідеали чи сплін
готується до тиранії наводить порядок берлін
літня пара йде на вокзал старий життя у валізу поклавши
Бог залишив нас хоч би слово сказавши
Набоков
вітчизні необхідні великі державні борги
прапор агенти зовнішні й внутрішні вороги
зарослий черемхою глибокий розстрільний яр
прагнення до перемоги поразки важкий тягар
голос з вишки стояти голос з неба зник взагалі
і старий письменник далеко від рідної землі
якому сниться вночі як його вбивати вели
♦ ♦ ♦
Працюють всі станції. Повідомлення ТАРС.
В маленькій сільській церкві ожив іконостас.
Всі святі в комплекті, всі ангели, всією юрбою
вивалили з церкви, всі – красиві собою.
Їх зустрічають з честю. Голова промовляє спіч.
Мікрофони тісняться, як глядачі в кіно.
Церква перейменована в дискотеку «Різдвяна ніч».
Сьогодні в програмі співа Піфагор-золоте стегно.
♦ ♦ ♦
Село приліпилося до схилу. Сходить димок з труб.
На садибу схожий з колонами білими клуб
добротна споруда часів Сосо Джугашвілі.
На східцях клубу чоловіки числом двадцять п’ять
в папахах, і бурках, стискаючи кинджали, стоять,
вічно співають, чекають, щоб зупинили.
Як зазвичай – ущелина. На дні – потік.
Холодний, як лід, а вирує, наче окріп.
Горбатий місток, кажуть, часів Тамари-цариці.
Пейзаж підносить, але також збиває чвань.
Ніколи вже більше не буду тут стояти в таку рань.
Так і цей день, схоже, не повториться.
Скіфи
«Злягання у них відбувається відкрито, ї…ш, де стоїш» —
писав Геродот. Плюс – у побуті класний гашиш:
зберуться, бувало, у лазню, пісні співають
на коминок – коноплі і дурня валяють.
Завоювали півсвіту, у власних коморах – шиш.
Кращі роки вони проводять верхи, під совком.
Всі питання у них вирішує центрревком,
Сидять три хмиря за столом, кумачем накритим,
Бурчать під ніс, що свинюка твоя над коритом,
на привітання грека відповідають плювком.
Звіриний стиль панує в житті і литті.
Повна чаша хмільна, потім – лежиш в забутті.
У ці години їх відвідують жахливі видіння,
часто – коні, але і кажани, й у пекло падіння.
Продер очі і знову шукай себе у питті.
Так, варвари – ми. Сила краще, ніж божа душа…
Вмираємо ми за гріш, а іноді – за півгроша.
Так, скіфи ми. Так, розкосі ми азіати.
Але з нас виходять непогані солдати.
І сторожі надійні – була б в’язниця та ґрати…
♦ ♦ ♦
Тітка Блаженна, тобто, тітка Беата,
до старості висохла, була сутула, потім – горбата,
потім – легка і прозора, як осінній листок і злива,
листопадова у водостік її, бідолашну, змила.
Тітка Ведмедиця, тобто, тітка Урсула,
в дитинстві впала, й тому теж була сутула.
А дядько Благословенний, Беня, а повністю – Бенедикт,
був малорухомий і виглядав, як релікт.
Дядько Беня сидів на стільці біля хати,
проживши життя, у Бога просив щось додати,
як товстий хлопчик – ще цукерку або пиріг,
і щедрій Бог католицький додавав йому, скільки міг.
♦ ♦ ♦
вони кажуть кримнаш це військовий пароль
поїхав до ялти з москви відчувай себе як король
скеля твоя море чорне твоє пливи
пливи але пам’ятай риба гниє з голови
з лисої голови ніс що качиний дзьоб
пливи й повторюй російською матьтвоюйоб
бо це великі слова це золоті слова
стирчить з води гнила риб’яча голова
якщо можеш дістати з ялти аж до кремля
де звісно всього кругліша та крутіша земля
де виставка продаж великих військових примар
де пушка цар і навіть колокол-цар
тож руку тягни руки довгі у людської брехні
пароль кримнаш а відгук короткий ні
пароль військовий ганебний й ганебні твої війська
розбиває імперську скелю зелена хвиля морська
Лекція про історичний матеріалізм
Матерія ще не зникла. Зникли правда та й суд.
Світ ходив у тренажерний зал і, нарешті, схуд,
кістки вкриті м’язами, та де там колишній жир?
Світогляд – він може бути вузьким, був би світові мир.
Бажання можуть бути низькі, були б помисли високі.
Хто забув – революцію роблять саме босяки.
Вони відроджують хаос, який панував до того,
як Господь створив Словом Всесвіт: щось з нічого.
Бог – шприц для народу. Релігія – опіум для собак.
Народ – це сміття Історії. Історія – сміттєвий бак.
Щоранку до баку виходить господиня з відром.
А там – п’ять століть з Павлом, Катериною та Петром,
Єлизаветою, Анною, на дні – Борис Годунов зголоднів.
Серед усієї цієї розкоші не знайдеш нижніх чинів.
І ось відро перекинуто, світ повернувся дном догори.
Господиня в халаті позіхає і йде вивчати правила гри.
Спочатку буває війна. Потім – військовий парад.
Спочатку каса. Потім – касовий апарат.
Спочатку класи. Потім – класова боротьба.
Спочатку гармата. Потім – вселенська журба.
Спочатку святий. Потім вже – міф про святого.
Ідеї немов чаїнки блідного чаю спитого.
Спочатку – требник. Потім з’являється пан читець.
Спочатку – підручник. Потім настає кінець.
Європа мертва. Там стільки гробівців у кожній ніші,
що навіть місячні ночі безмісячних ночей темніші.
Але міста порожніють задовго до темряви.
Юда цілує Христа. Вони перейшли на «Ви».
Червоноармійці сміються – вони перейшли Перекоп.
Росія побачила Крим і, як муху долонькою – хлоп.
І з усіх сторін збираються військові чужі кораблі
замість галер, на яких, як відомо, раби гребли.
Раб Божий не знає Господаря. Але здогадується про те,
чим все закінчиться, що буде потім – місце пусте,
коли знову щось повернеться у ніщо, і знов
збереться Всесвіт в точку, і ця точка зветься – любов.
Любов не величається, не шукає ні чужого, ані свого.
Оскільки пошуки скінчені. І в світі нема нічого.
І тільки Старий-археолог, якщо є вільна годинка,
виходить з дитячим совком – перебирати піщинки.
Лекція з географії
Острови – щоб відпочити. Півострів – щоб захопити.
Запитай будь-якого підлітка, відповідь знають і діти,
й солдат, що з ранця не викинув маршальського жезла,
котрий лежить там з часів Імперії Зла.