Півострів схожий на вим’я. Корово, дай молока.
У тебе – просторі роги – всім вистачить на віка.
У тебе – широкі плечі і висота удою.
З трьох сторін півострів оточений кров’ю, а не водою.
Півострів приваблює всіх нетямів. Все починається з «напів»,
наприклад, півмісяць. У школу ведуть кацапів
напівграмотних разом ведуть дати уроки.
Знай свій припічок – уроки бувають жорстокі.
Знай свій півострів, як на правиці всі п’ять перстів.
Знай кількість танків, гармат, бетеерів та блокпостів.
Півострів немов сосок. Чи схожий на фалос він?
Витирає загарбниця губи, піднімаючися з колін.
Все, що видається в море, проситься в пащу бандиту.
Все, що легко захопити, вже готове до руського світу.
Говори своєю мовою чи ворожою – не спасе!
Перешийок, що горло – легко перерізати: раз і все!
Півострів схожий на язик. Всі ми – зайві роти.
На півострові виноградники – чудові сорти.
Там мечеть на мечеті, і християнський храм,
збудований генуезцями біля татарських брам.
Якось ти підбереш на пляжі монетку влітку
Пантикапеї, Босфору. Тут у залізну клітку
вік посадять, як звіра – так писав Мандельштам.
Вік мій, звір, ти витривалий і ти приживешся там.
Півострів схожий на дулю, що виставив материк.
У центрі його – болото. В центрі болота – кулик.
Він хвалить своє болото, не помічаючи тих солдатів,
які йдуть під командою клишоногих приматів.
♦ ♦ ♦
Влада, як та амеба, ділиться на два, але не до кінця.
Статура різна, але є схожість в рисах лиця,
неможливо її приховати —
хіба що в землю зарити, де ви, лопати?
Хто ховає владу – володарює: їм крематорій – рай.
Знають володарі: скільки ти не вмирай,
панування і рабство безсмертні. Їх шлюб не розірвати ніяк.
Він звершився на небесах: арешт – вирок – барак.
А ці – крізь стрій охорони кадилак-броньовик-молодець,
який котить, в нікуди не звертаючи, навпростець.
Чим густіша темрява, тим яскравіше фари сліплять
злодійські очі хороших, чесних хлопців – очі болять.
Пам’ятаєте пісню про зустрічного? Але ж зустрічних як таких
не сталося, по вищій мірі, не залишилося проміж живих.
♦ ♦ ♦
дитячі малюнки сонечко травичка і деревце
творіння Божого начерки чорновики
ось на фото дитяче мисляче немислиме лице
хлопчик в матросці прозорий як усі малюки
притискає до грудей іграшку ведмедика або коня
реальний світ нестерпний й жорстокий насамперед
добре коли мама згори дивиться на дитину зрання
коли кінь дерев’яний та триколісний велосипед
Волошин в Криму
В балахоні-хітоні він стоїть на балконі,
перераховуючи химерні хмари славетної Кіммерії.
Кілька птахів щебечуть у вічнозеленій кроні
хвалу Ісусу і приснодіві Марії,
хвалу більшовизму, пролетарям і чекістам,
хвалу страждальцям, розстріляним під гарячу руку,
Кримський пейзаж неохайний, майже розхристаний,
поезія в ньому жива, приречена на муку.
Молитися за усіх літати над смертельною сутичкою,
нагадуючи валькірію в чоловічому тілі навколо,
але молитва виходить якоюсь жалюгідною і хиткою,
спотикається думка, у кожному слові – крамола,
і політ виходить безкрилий, важкий, обірватись готовий,
і вниз дивитися важко, а вгору – не маєш права.
У більшовиків підхід кривавий, зате науковий,
і народу щастя, й катам – забава.
Але стільки самозабуття в пташиних трелях,
і скала – точний профіль піїта, і море звучно, як ліра піїту,
і хмар прекрасних більше у його акварелях,
ніж в небі за всю історію стародавнього світу.
На тлі російської трагедії татари малопомітні,
але подекуди трапляються, є ще караїми,
греки і кримчаки – але всі вони безмовні, літні,
всі вони безмовні, а краще б були незримі.
Коли б вони зникли, православним було б зручніше
ненавидіти, при нагоді – і вбивати у полі й у храмі.
Громадянські війни були б чистіше, траплялися частіше.
І крові хвиля була б висока і пружна як твоє цунамі.
І, молячись за тих і інших, поетові було б спокійніше
дивитися з балкона в хітоні на Кіммерію, зливаючись з нею,
на те, що здавалося сутичкою, а виявилося бійнею, й інше —
те, що здавалося правдою, а виявилося – маячнею.
Одеса з одним «с»
♦ ♦ ♦
хто не з нами, звісно, – той проти нас.
подивіться, люди, – увесь реакційний світ.
але ж на вулиці літо. продають хлібний квас.
господи, як же пахне духмяний липовий цвіт!
які дівчата йдуть дивитись вечірнє кіно
про мужність якогось радянського розвідника.
на коротких хвилях радіо – інформаційне лайно.
підкидає ядерну зброю американська рука.
але ж продають морозиво, до речі, дуже смачне.
ленінградське у шоколаді, молочне, або пломбір.
жебрак на розі співає щось тяжке і сумне.
мабуть на ідиш, ймовірно – про боротьбу за мир
про мертвий світ, в якому він був молодим,
міг працювати й залицятися до дівчат.
коли сонце одеське гріло й сяяло над ним,
відбиваючись від води мов від старих свічад.
спираючись на милицю, тягне акордеон
болить плече й німіє права рука.
а за спиною жебрацькою мармуровий Лаокоон
з відбитим фалосом – доля в нього така.
♦ ♦ ♦
навіщо я жив у південному місті
де ніч мов та річка текла
навіщо любив я дівчину в намисті
з богемського синього скла
навіщо як дурень стояв під балконом
дивився у темне вікно
молився Пречистій святим та іконам
нехай засвітиться воно
навіщо ходив по бульвару підлітком
як іншої справи не мав
навіщо ступав по базальтовим плиткам
каштани з землі підіймав
навіщо ходив кривим провулком
де друг мене зрадивши жив
я в рідному місті не маю притулку
здається що не заслужив
здається що я пережив всі бажання
і серце втомилось моє
та дякую Богу що дав мі кохання
нехай він всім людям дає
♦ ♦ ♦
містом розноситься вибухівка у пластикових пакетах
у господарських сумках і в невеличких валізах
гарячі чомусь асфальт і бруківка є щось у їхніх секретах
після вибухів це всього лиш уточнення даних тому що криза
скільки вибито вікон та скільки балконів упало
скільки вбитих і покалічених може всі живі та здорові
лиш налякані тим, що життя мирного раптом не стало
трапилася війна а закони війни суворі з печаттю крові
а може законів просто нема так і входять вибухи в звичку
не встаємо з-за столу лиш здригнемося дивлячись хмуро вперто
підбирає зброю наш ворог десь як злодій підбирає відмичку
ну а двері вони відчинені якщо казати відверто
♦ ♦ ♦
Яша! Швидше додому, Яша!
Так звуть дитину,
яка загралася у дворі.
Пора обідати.
В цьому випадку мова йде
не про дитину, про старого.
Старе як мале.
Яша, додому, Яша!
Вони грають в доміно
в дальньому кутку двору.
Нервова, з тремтінням тінь старої акації
перекриває дощатий стіл.
Четверо людей похилого віку,
схожих один на одного,
як рідні брати.
Власне, вони брати.
крім одного – Яші.
Яша, додому, Яша!
Яша зазвичай не йде.
Фірі доводиться виходити у двір,
і, як вона каже,
тягти його за вуха.
Борщ холоне,
борщ холоне, ти чуєш?
Душно, неймовірно душно,
схоже, збирається дощ.
А куди він збирається?
Але іноді вона не знаходить Яшу у дворі.
І тоді вона йде уздовж всього кварталу,
ніколи не переходячи дорогу,
заглядаючи в кожен двір.
Де-небудь він сидить і грає.
Якщо і тут вона його не знаходить,
значить, він поїхав
на вісімнадцятому трамваї,
у відкритому жовто-червоному вагоні
на дванадцяту станцію
Великого Фонтану.
Він сидів на одній і тій же лавці,
над самим обривом
і дивився на море.
Ой, чого там дивитися,
що він там бачить, скажіть, люди?
Його і знайшли на цій лавці.
Він сидів, закинувши голову,
втупившись в саме небо,