і, напевне, щось бачив.
Хоча, на що там дивитися,
що там можна побачити, скажіть, люди.
Фіра зникла десь на два роки.
Напевно, хтось
з дітей, якщо тільки були діти,
але племінники вже, звичайно, були,
коротше, хтось узяв її на якийсь час.
Потім вона з’явилася знову.
Щось з нею сталося.
Сусід казав – атрофія мозку.
Німець, від якого всі без розуму.
пан Альцгеймер.
Кожен день вона кричала
висунувшись у вікно: Яша! Додому! Яша!
Іноді вона виходила його шукати,
але, зрозуміло, не знаходила,
не завжди знаходила і дорогу назад.
Борщ зовсім охолов.
Яша! Додому! Яша!
Зазвичай її приводили додому сусіди.
Але одного разу її не знайшли. Ні тоді, ні пізніше,
ні через рік, думаю, ні через століття
її не знайдуть. В маленьку квартиру
вселилася божевільна руда двірничка,
що до того мешкала в напівпідвалі
з нечесаним замурзаним хлопчиськом.
Прирослі мочки вух.
Розщеплення губи. Відома справа.
Одного разу, підмітаючи двір, уявляєте, це було
в ті часи, коли двори ще підмітали,
вона зупинилася посередині і озирнулась.
А потім сказала: Напевно, Фіра
таки знайшла свого Яшу.
Яша! Борщ холоне!
Швидше додому, Яша!
♦ ♦ ♦
зрештою зруйнована міська архітектура
відродиться сама собою і квартири будуть просторі
і високі вікна подвійні і в шафі валер’янки мікстура
і кохання буде в квартирах й надворі
зрештою золоті карети потиснуть автомобілі
і мир запанує і правда брехню переможе
зрештою всі одружаться на тих, кого полюбили
і будуть до смерті жити але смерті бути не може
♦ ♦ ♦
Знову це гудіння, – каже бабуся Рая, спираючись на спинку стільця, —
штовхаючи його вперед, вона ходила по кімнаті, – не діждати кінця —
Скоро? Вона дивиться на патефон як на страшну потвору.
Звичайно, я слухав орган Ризького Домського собору,
звичайно Бах, а хто ж ще, звичайно токата і фуга, а що же
ще, виконує Лісицина, а бабуся Рая каже – якесь гудіння!
І що тобі цей Бах, що за музика, тільки гудіння, Господи Боже,
знову цей стугін, знову цей стугін та гуркотіння!
Ось вона одягає опуклі окуляри в роговій оправі,
бере свій порошок, запиває водою зі стакану,
зникає, і ось тепер вона у своєму праві:
бабуся Рая заслужила раю, де немає ні Баха, ні Лісициної, ні органу.
Там голки нитки та ґудзики складені в пластмасову коробку,
а я тут посивів, розповнів, і хто тепер мені скаже хоч слово?
Я уставляю диск в апарат, натискаю кнопку —
знову це гудіння, цей стогін, чуєш, рідна, це гуркотіння знову…
♦ ♦ ♦
вони називають це готель для кохання
але бардак є бардак відкрий аромат бажання
номер без вікон ліжко клітка для гігієни
удаваний чуєш стогін з усіх боків без забобон
оргазм гуде як локомотив що прибува на перон
третього кола пекла або геєни
там за стіною осінь сумні крики ворон
що перед відправкою в подорож збилися в зграю
я мовчу й повільно спогадів книгу гортаю
думкою літаю крізь мережу спорожнілих крон
у блякле небо місцевого Вавилона
посеред якого мармурова майданна колона
з бронзовим янголом похоті що благословляє народ
який не бачить в зляганні проблем та перешкод
це будівля без вікон і струнка жіноча ніжка
замінює нам курячу прошу пана до ліжка
кожна сошка дрібна у Божому оці сучок то ж обійми
бідну грішну душу що продає тіло
це краще ніж тіло що продає свою душу вміло
що значить готель для кохання розуміємо ми.
♦ ♦ ♦
сиділи в комірці прикладалися до пляшки
і розуму було у нас менше ніж у комашки
сиділи в гуртожитку як предки в яру сиділи
і як в сивушній бразі було в нас багато сили
покриті шаром пилу сиділи в комірці і пили
і злиденну вітчизну кров’ю своєю кропили
щоб усе колосилося щоб йшла кукурудза до силоса
щоб вічно передчуття волі над нами носилося
♦ ♦ ♦
зірки блукають в небі на кшталт вогнів болотних
збираючись у фігурки людей і тварин безтурботних
визначають долю найдрібнішого громадянина
невеликої країни на ім’я україна
коли йому прокидатися коли робити зарядку
коли покарати малятко, привчаючи до порядку
коли лаяти боса коли побачитись з кумом
коли наодинці пити вдаючись сумним думам
про те що ми їмо а вони бенкетують суки
ми крадемо потрохи а вони все що йде їм в руки
я не скажу за тернопіль але ось одеса
не знайдеш в одесі негідника без мерседеса
а влітку море чорне зелені хвилі
у всьому винні зірки на небосхилі
кавова гуща карти таро паперові квіти
треба менше пити а з кумом частіше сидіти
♦ ♦ ♦
Місто прекрасне й нудотне, неначе кремовий торт,
стоїть над затокою. Суденце входить в порт.
Непорочне небо білу хмарку пасе,
Капітан стюардесу в каюті – півгодини на все.
По лінії горизонту з парасолькою йде
циркачка в марлевій пачці, а ліфчик – де?
ступає п’ятка до носочку, балансуючи, щоб не впасти —
такі бубнові клопоти й дама червової масті.
Кавова чашка. Гуща розтеклася на прозорому дні.
Ворожка обіцяє процвітання місту й країні в майбутні дні:
дві кімнати на п’ятому поверсі держава тобі дає,
пенсійне забезпечення, якщо стаж виробничий є,
столітник на підвіконні, раковину-тюльпан,
сантехніку, фінську плитку… Одягає штани капітан.
З труби вилітає гудок – загальний привіт
митниці і санінспекції. Пенсіонер замполіт
читає газету «Труд». По струнці Приморський бульвар —
від Воронцова до Пушкіна декілька юних пар
походжають під ручку, ніжності без серенад.
Два квитки в кіно, тридцять четвертий ряд.
♦ ♦ ♦
На Олімпі Зевс бенкетує, Посейдон – у Чорному морі.
Нектар і вода з вином – у широкому жбані.
В питаннях моралі боги не надмірно суворі,
в інших питаннях теж зовсім не бездоганні.
Їх марно просити: «припиніть воювати та жерти!»
Вони живуть відчайдушно і воюють сміливо.
Їх від людей відрізняє тільки відсутність смерті.
А це, якщо поміркувати, не так вже важливо.
♦ ♦ ♦
Приморське місто завжди – перевалочний пункт.
Спустошує трюми, повій морякам здає,
сує в широкі роти діткам тропічний фрукт,
відправляє товар у столицю – але щось прилипне до рук.
Тому у кожного щось у кишені є.
Тому – липкість рук (жодного обману) – то закон
роботи митної служби, прокурора і торгашів.
Просто перевантажують з трюму у товарний вагон,
проти богів торгівлі і прибутку не погрішив.
Тому – південний акцент і змішання мов,
тому навіть діти під вечір їдять банан чи ананас.
Тіла важкі, набряклі, у дітей. як у мами, немов —
худоба не порок, але худий не вхожий до нас.
Тому – пишні булочки, хали і кренделі.
Тому підчеревок, окіст, ще й на хліб трохи ікри.
Тому море з’їдає землю – морю бракує землі.
Тому по затоці ковзають білесенькі катери.
Тому, як у Пушкіна, гармати кожен вечір палять,
і шахісти сваряться, хоч рота їм кляпом закрий.
Тому повітряні змії легко над пляжем парять.
І лоток з морозивом котить вздовж бульвару старий.
♦ ♦ ♦
Бережу твій сон, тому що бажав завжди
бути героєм твоїх сновидінь, що прийшов туди,
залучений несвідомою силою твоєї уяви,
не підвладний законам логіки, тяжіння, слави,
безмозкий – дарма, що сивий, як всі діди.
Сама розсуди – навіщо тобі здався похмурий дід,
у перспективі – старець, інвалід, дармоїд,
той, що собі під ніс чиїсь рядки бурмоче,
проклинає молодість, покаятися в провинах не хоче,
забуває усе, що забувати не слід.
Краще бути примарою залученою в політ або біг,
чи двогорбим верблюдом, що у Ноїв ковчег проникнути ледве зміг,
або кентавром, що топче зелені лучки Еллади,
трагічною тінню на тлі світової клоунади,
пушкінським Чорномором, що юність Людмили беріг.
Бо в сновидіннях твоїх, здається, в мене ще є
деякі шанси, так літо останнє тепло віддає,