й думок сумних броунівська штовханина
душу мутить, чорний кіт сидить біля тину,
й тремтить у грудях втомлене серце моє.
♦ ♦ ♦
тупі болі зранку то є вікова норма
місто приморське розширилося й спорожніло
круки злітаються на залишки котячого корму
добре що не на твоє бездиханне тіло
осінні троянди ніби не радіють цвітінню
природа чекає не дочекається зливи та похолодання
лягають спогади на життя прозорою тінню
і радість минула прихована під маскою болю й страждання
♦ ♦ ♦
У місті, оточеному стінами, потім ворогами,
потім – архангелами з крилами, потім – чортами з рогами,
у міському саду, де ротонда з мазуркою духовою,
де фонтан – не фонтан, але вважають музичним,
де собака радіє з власником флегматичним,
де, здається, бронзовий лев киває вам головою,
так от, у цьому місті мерці-вітці на цвинтарі (лихо!)
поводять себе, як діти у яслах, тихо,
чекають нащадків в гості або на ПМЖ,
але живі, аж надто жваві і сміхом здоровим
вони подібні вільним дітям дворовим,
перед якими мами ходять голими і в негліже.
Так, безсоромність у нас крові, а також у дурі природній,
ми зовсім не сіль землі в щіпці Господній,
так і місто наше не стоїть на вершині гори,
і світильник наш не на столі, а під спудом,
він нікому не світить, і повсякденним блудом
ми не засмучуємо один одного, але тішимо до пори.
Я народився після війни, але бачив живцем руїни,
жартував про підводний човен в степах України,
про арії Ленського «Чи впаду, продертий дрючком».
На допитах в органах мовчав або брехав, червоніючи.
Знав товариш майор, що брешу погано, не вміючи,
він ловив мене, як капусницю ловлять сачком.
Він ловив мене, але не спіймав, так, філософ Григорій?
Всякому городу нрав, права і купа історій,
от тільки був вітер замість розуму у нас в головах.
Гарний і свіжий вітер з йодистим запахом моря,
і, своєю присутністю місто не ганьблячи, не знаючи горя,
я дивився на прекрасні будинки, що руйнувалися на очах.
♦ ♦ ♦
Іноді мене займає, якої масті
були коні, колись прив’язані біля воріт
будинку, де я живу, які злидні – напасті
переслідували власника, собаки яких порід
гавкали при звуці кроків не чоловіка, бодай,
як жінка, задихаючись, шепотіла: «Швидше, давай!
Він може повернутися в будь-яку хвилину!» Але ж він
затримався на роботі і не почув стогін
з подружньої спальні. Тепер їм байдуже – кури, дивись у вікно.
І мені все одне, немовби сиджу у кіно,
банальний сюжет, кіт їсть ковбаси шматок.
І раптом усе перериває телефонний дзвінок.
Іноді мене займає, що міркували
про майбутнє ті, хто в минулому. Що бачилося їм
у напівдитячих мріях, які далекі далі
відкривалися і закривалися. Казочки братів Грімм
ніщо перед текстами, які навесні
підсвідоме шепоче на вухо нам у непробудному сні.
Іноді мене забавляють думки про тих, чиї тіла
лежали на наших старовинних ліжках, чи благали душі тепла,
чи була хоч дещиця ніжності в дотику губ чи руки,
чи були його кроки важкі, а її – легкі.
Іноді мене займає, як потрапила
турецька кавомолка в єврейський дім,
звідки в колишній двірницькій меблі з парадного залу,
коли господиня померла і що з нею сталося потім,
мене забавляють можливі долі її душі,
я чую голос Спасителя: лети й не гріши!
Чую відповідь: і рада б, так не можу, грішу,
прости мене, Господи, Ти знаєш, що я не брешу.
♦ ♦ ♦
На скількох пагорбах це місто – ніхто не лічив, не рахував,
але точно, що на пагорбах, і, здається, їх не менше п’яти,
тут у трамваях орудував геніальний злодій – кишені щипав,
тут геніальний коханець дівчат збивав з шляху зійти,
і дівчата охоче збивалися, і музиканти в саду
теж збивалися з ритму, і кожен збій
був краще колишнього, тут притягувалися до суду
аферисти, фанати чужої кишені, злодій, крутій,
вони виходили виправданими, в білих одежах, й тому
можна було успіх їм пророкувати, бо не для них – сума,
і якщо Бог гнівався і насилав на місто чуму,
то швидко каявся, і припинялася та чума.
♦ ♦ ♦
Місцевий камінь живе від сили двісті років.
вийдеш з дому – камінь, повернешся – пісок,
проміж пальців, проміж віршованих рядків,
останні часи суглобом пальця стукають у висок.
Ось так, за півгодини – хоч падай, хоч стій!
Дивишся на руйнування, похитуючи головою:
з піску діти збудують будинок, не гірше, ніж твій.
З вежами, брамами, розламаною стіною.
Веселись та радій – ти повернувся додому.
Іржава скринька поштова на звалищі. В ньому
білий конверт, позначений позавчорашнім днем:
нагадування про борг за воду, за світло, за газ.
Як кажуть, щоб це було в останній раз.
Йдемо, небого, може, кудись та й прийдем.
♦ ♦ ♦
ніхто ні на що не придатний щоб це зрозуміти
досить життя прожити перейти поле перекотити
нарікати кожному недотепі що прийшов сюди
щоб життя мати з надлишком й зносити його до біди
замити криваві плями співа в раю гамаюн
помер дурень лускунчик а усе кришиться тютюн
а все розбирає страх хоч вже не ті часи
все одно якщо ти маленький й ніхто нічого не даси
ніхто ні за що не відповідає ніхто хіба що сам
закликає нас до суду якщо не сам то зам
якщо не зам то карлик нечесний почесний борг
якщо не він то товариш тамбовський вовк
піднімає морду до місяця проклинає своє життя
ви ще не знаєте що таке справжнє вовче виття
але ми-то знаємо чули і не один
раз доживши до запеклих вовчих сивин
нічого ніколи не закінчується ні буття ані небуття
паска на великдень на різдво кутя
та ж пляма кривава куди її приберу
той же колодязь що поринає в журу
ті ж ластівки з різким свистом розкреслюють синяву
той же кіт певно хворий скубає траву
те ж місто одеса підстаркувата блядь
завивання заклинання не втомлюється повторять
♦ ♦ ♦
Вагончики фунікулера, червоно-жовті, ще ті,
бельгійські, відкриті, на кшталт альтанки
катають дітей на такій висоті,
що з землі не видно Небесної Молдаванки.
Хіба тільки дивитися у бінокль – де ж діти?
або в трубу підзорну, або в мікроскоп електронний,
хіба тільки мідний чайник на примусі розігріти
або придбати машинку «Зінгер», як прийдеш на Старокінний.
Плюс гас в каністрі, якщо світла не буде ніде.
Прикрутити ґніт, щоб потрохи гас витрачався.
Плюс пристойний костюм у валізці на випадок, якщо прийде
відповідь на всі питання, з якими до Бога звертався.
♦ ♦ ♦
День Міста кращий, якщо вдалині
живеш в ці дні, здається так мені.
Одеський порт, і сходи, і бульвар,
трамвай, смачним завалений базар,
зруйнований й відновлений собор,
красуні, що щебечуть між собов.
Все це – десь там, на місці, як завжди,
цвіте-росте, та не вертайсь туди.
Там спека трохи спала. Дощик змив
пил з тротуарів, статуй і з взуття.
Оркестр грає. Якщо світ втомив,
то в цьому винен ти, твоє життя.
Й мотив простенький, той, що нас морив,
розширився і звуки розпрямив.
Спектакль той самий. Хтось підфарбував
минулі декорації. В цей час
розпочалася осінь. Ти бував
тут часто. Бачиш – краще тут без нас,
так легше всім будинкам і всім хрестам
на банях, і дітлахам, – у перший клас
за руку йдуть, – і мамам, і скотам
в людськім обличчі, й дворовим котам.
У місті, що сповзає у пітьму
без нас просторіше, скажу я напряму.
Good bye, Odessa!
Місто вантажать на пліт і вивозять цілком в океан
усеньке його населення, включаючи й жменьку циган,
єврейську громаду, німецьку погордливу слободу,
християн, мусульман, шанувальників Вуду та всяку іншу біду.
В океані місто згрузять на острови, де зелена трава,
на прощання його поцілують, промовлять ласкаві слова,
наобіцяють мішок гречаної вовни, розкажуть стосот легенд.
Наостанок – страшний землетрус, і руїни змиє ущент.
Народ
♦ ♦ ♦
що залишилось громаді від юдейського бога
прагнення помсти потоп чи землетрус
ось посеред містечка зруйнована синагога
дика лоза по стіні протягнула вус
спалили під час війни відбудувати важко
бракує грошей бажання теж не було
залишився б хоч один єврейчик якийсь Абрашка
але нікого немає хоч дивись крізь чарівне скло
кажуть що є нічні примари діббуки
моляться плачуть згадують Єрусалим
але це лише маячня з точки зору науки
нехай це старі розповідають дітям малим
що жили тут сала не їли а зараз й сліду немає
мабуть звідки з’явилися туди й пішли
а як їх господь помститься цього ніхто не знає
пожежа чи землетрус та ж невідомо коли