♦ ♦ ♦
нас виполювали на городі як висапують будяки
не лізь з коренями в нашу землю аід
в державі залізної маски і стальної руки
живуть вольові чоловіки і звірі хижих порід
травоїдні тут не живуть колись ми були травою
ми жовтіли квітами зірками шість кутів
наші діти як кульбаби з пухнастою головою
наше насіння розносить вітер наші мови обривки слів
їх би складати як мозаїку в церкві або в грі
але вони шелестять як годиться як трава на вітру
наші душі хлюпочуться в хмарах як на вечірній зорі
хлюпочеться риба а рибалка спостерігає гру
травоїдні тут не водяться царюють закони м’ясні
на обличчях залізні маски країна в залізних руках
звідки їм знати, що ми проростаємо навесні
розквітають жовті зірки на сукнях і піджаках
скільки нас не висапуй цвітіння випереджай
ми трава польова безсмертне коріння трави
і якщо хтось вийде наш збирати врожай
це будуть пророки янголи а не ви
♦ ♦ ♦
пам’ятаю радянську поштову марку
одну з перших
вона зображує сіяча
безсумнівно до всякої колективізації
він несе насіння в козубі та розкидає його
широким помахом руки
ненавиджу слово вигнання
Бог не тиран Він сівач
Він несе народ в шапці і розкидає його
по поверхні землі
пласкої як поле
якою вона була до Колумба і Галілея
коли вона була центром всесвіту
а небо було твердю як написано
перешкодою між внутрішніми водами
з яких з’явилася суша
й зовнішніми, з яких нічого не стало
крім абсолютної порожнечі
що вбирає в себе
останні залишки тепла
розсіяння розсіяння розсіяння
діаспора діаспора діаспора
галут галут галут
♦ ♦ ♦
Ребе Нахман запитав Абрама: відверто мені говори,
розвозячи молоко, ти дивишся догори?
– Ну, частіше під ноги, на бруківку, опалки, сміття,
але і на небо, дивився десять разів за життя…
– І що ти бачив на небі? – ребе питає його.
– А що там побачиш! Сонце і різні хмари, ото й всього.
– А чи бачив сили небесні? – відповідай мені!
– Вибачте, ребе, відверто кажучи, ні.
Ребе Нахман запитав Абрама: – Що на вулиці бачив ти?
– Я бачив лавки, вивіски, багато всілякої суєти,
бачив воза, бачив коняку, бачив вола,
весь чорний, тільки на лобі мітка біла була.
Бачив бороданів і дам, що зиркали з-під перук,
везучи дітей на візках, не випускаючи з рук.
І звичайно, бачив бідони, в які розливав
молоко, сметану, вершки, гроші брав і решту давав.
– А чи бачив ти очі перехожих, бачив в їх глибині,
щось крім злоби і турботи про завтрашні дні?
Наприклад, любов та відданість, щедрість, Господній страх,
бачив душі, що вже побували у вищих світах?
Бачив Еліяху, чи як там? – Іллю-пророка,
або ангела, що злітає як з даху ота сорока?
– Коли б я міг бачити так далеко, то від тебе не скрив,
я був би ребе Нахманом, а ти б молоко розвозив,
я б тобі задавав питання, а ти б відповідав мені,
наприклад, чи ти бачив на небі Боже світло?
чи відвідував Боже житло?
Ребе Нахман відповідає: відверто кажучи, ні.
Річниця
крізь гущавину часів ломиться звір чути рев і гнів
знову роззявляє пащу цей похоронний спів
світова скорбота, вельтшмерц, світове зло
крізь гущавину часів ломиться звір і горить на чолі число
і Народ йде до рову безконечною низкою люди йдуть
і повторюючи їх шлях хмари по небу пливуть
похоронний рев поминальний плач біля брам небуття
рев кривава паща землі й кати це зуби, що рвуть життя
це хижий розум епохи насильством він напоєн
одним народом менше на світі багато племен
кат говорить нас не убуде, якщо не буде їх
вбивати людей не страшно ми зробимо з них чужих
а робота легка послухайте ми знаємо ми кати
для них кращий вихід мертвими в рів лягти
без голоду тортур без додаткових жахів й біди
кат говорить був би я жидом то сам поспішав туди
сам би кричав стріляйте в мене скоріше щоб не псував краєвид
одним євреєм менше слава Богу що я не жид
земля їх візьме але виплюне їх житло й майно
сумки взуття намисто одяг пляшки а в них вино
а тут і ми сортуємо за кольором і метражем бо настав
час поділу поспішайте не варто ловити ґав
і звучить псалом розділиша ризи Моя собі
і задля одягу кидали жереб серед жаху не місце журбі
Геноцид
стояли голі люди край величезної ями
у черзі за смертю очей намагаючись не піднімати
коли вбивають не боляче хлопчик спитав у мами
зовсім не боляче подумавши йому відповіла мати
в анкеті для попелу
заповнена тільки одна графа
національність
все інше
ім’я прізвище стать вік
відсутнє і не має значення
♦ ♦ ♦
Щодо Середньовіччя —
воно трапляється досить часто й триває
досить довго – наше життя його не перекриває.
Це доля царів, ченців й убогих, архієреїв,
мертвих незайманих дів, Іmago Deі в
кожній людині й в камінні довгастих статуй,
сліпих від народження, в спадаючих складках,
застиглих в нішах. Тіло Христове в облатках.
Від середніх століть залишаються лише споруди.
Камінь на камінь навалюється всім тілом.
Фортеці та замки, куди не подивишся – всюди.
Кат точить сокиру чи мотузку натирає милом.
Дами по вуха в суперечках й марноті.
Синагога з зав’язаними очима стоїть в скорботі.
Поруч з нею посміхається Церква – бачить янголів зграю.
Середньовіччя буває у мертвих. Нам від минулого раю
Залишається античність, відродження. Що ще – не знаю.
Ми будуємо, ми маршируємо. Під звуки грачиного граю
виносять прапор. Тремтіть, єресь й крамола!
Слідом за прапором Свобода приходить гола,
Ні опору, ні слухняності вона не терпить навколо.
Середньовіччя в відстої. Відродження – от це круто.
Ось воно знову підступає впритул до гетто,
Де упаковані в міцні стіни (брутто)
Страх і тремтіння єврейської душі (безплотне нетто).
Чернівці
Останній трамвай на припоні вічному для краси.
Дивиться на автобуси, не втрачаючи ясності духу.
Фасади фарбовані. На банях – хрести позолочені. Пси —
Усюди в дворах, у провулок звернувши – угледиш розруху.
Дітлахів щось не видно. То чи трапиться хтось старий?
Лиш бабуні грушками – де ще стрінеш таких смиренних? —
За копійки торгують. Що ж, населення склад такий.
Є й такі, що овець попасають – на теренах ленних.
В синагозі, неначе в роки дитинства, крутять кіно.
Щоправда, тепер – тривимірне. Прогрес набирає силу.
На єврейське кладовище водять туристів. Тіла зотліли давно.
Придорожнього каменя не принесуть на могилу.
Загалом, усе склалось приблизно так, як фюрер колись хотів.
Юден-фрай, а каміння на місці – ніби вирок семітським расам.
Кажуть, будинок руйнується – і навіть коли спорожнів —
Але повільніше, ніж господарі. Й трохи шкода, що не разом.
♦ ♦ ♦
Цвинтарі – це спальні райони міста.
Зв’язок між ними та містом
зазвичай нерозривний.
Іноді він переривається.
Тут – якраз такий випадок.
У похованих тут городян
не залишилось у місті нащадків.
А в мешканців цього міста
на міському цвинтарі немає предків.
Відбулася ротація, як кажуть чиновники.
Або маленька гуманітарна катастрофа,
як сказав би я.
Цвинтар і місто стали чужі одне одному.
Вони дивляться одне на одного з подивом
і з дещицею роздратування.
Пам’ятники похилені в різні боки,
під різним кутом.
Розхитані зуби постарілої смерті.
Амінь. Точніше – омейн.
♦ ♦ ♦
Одна вертикальна плита, нахилившись,
притулилася до іншої.
Кілька уламків лежать
біля підніжжя.
Сімейний портрет.
♦ ♦ ♦
Тепер я розумію всі ці апокаліпсичні промови
про малий білий камінь,
на якому написане нове ім’я,
нікому не знане,
окрім того, котрий отримує
нове ім’я на білому камені.
Усе це потрібно,
бо старе ім’я, ім’я, що було знане всім,
яке було написане на великому сірому камені,
більше ніхто не прочитає.
♦ ♦ ♦
пам’яті Давида Гофштейна та іже з ним
Поставлять, сволота, до стінки, накажуть: «плі».