Ангели прославляють. Та Діва не чує співу,
а того, що Діва співає, – на жаль, не почуємо ми.
Все заглушає шум у дворі, звук прядки цілими днями —
голуб лопоче крильми, ангел ступає легко, втоми не зна.
Наше Спасіння у хованки грається з нами.
Дзвін ще не вдарив, одначе у вухах бринить луна.
В серці Едему дозріли плоди на Древі Життя – правдиві.
Вони хоч важкі, однак не бояться впасти, якщо потрясти.
Радуйся, о Маріам! Ну бо що ще робити Діві?
Радіти, страх мати і дивуватися. Та ще – пряжу прясти.
♦ ♦ ♦
Відпочинь, і, припавши до ніг Владики,
погрійся в променях слави його, щоби також її відчути,
вслухайся у левів приборканих охи й рики,
скуштуй-но вина, відчуй-но присмак отрути.
Стерпи свій зненацький біль від горла й до паху.
Біль скрізь і наскрізь – не лишилося місця для страху.
От і добре – нічого поганого більше не трапиться із тобою.
Познайомся: онде – ангел у чорному, онде – ангел у білім.
Твоя душа зринає угору, та об стелю вдарившись головою,
втрачає свідомість і падає – поруч із тілом.
♦ ♦ ♦
там це море велике й просторе, там
цей левіафан якого Ти створив Собі для гри
там цей простір духа де місце молитвам словам
і карам небесним прихованим до пори
там ці гори торкнешся їх Господь там малі острови
розкидані по поверхні вод недалеко від
берега там старигань з пошкодженням голови
руки гаки курчати груди грушоподібний живіт
там ця книга книг розкрита лежить на столі в імлі
але щоб прочитати її не потрібно ні лампи ні свічки мені
тому що будь-який предмет, що лежить на цьому столі
сам випромінює світло немеркнучі промені
якщо букви всі пораховані вже не потрібні слова
рядки сторінки застібки з міді на обкладинці шкіряний
не ростуть дерева там де не росте трава
навіть ангел відкине крила як політ завершує свій
що ж буде з матерією яка як кажуть без нас
існує вона після нас замість нас перед зором Вітця
що ж буде з усіма світилами що без сенсу парять
зникаючи і виникаючи в порожньому просторі до кінця
там це море велике і просторе, там цей водний звір
луска з бронзових золочених щитів й плавець молись
там це небесне військо відступаюче без втрати вір
там цей зникаючий світ туди звідки виник колись
Зірка Різдва
♦ ♦ ♦
Дітовбивці прямують до Віфлеєма —
наказано вирішити проблему:
хлоп’ят до двох років – під ніж, в небуття.
А з Віфлеєму, з рідної хати
тікають Йосип, Пречиста Мати
і ще не подібне до Бога Дитя.
Тікайте, – так Янгол сказав їм з неба,
але не сказав: попередити треба
сусідів, щоб також збирались в дорогу,
не можуть – нехай немовлят сховають.
І от – діти мертві, мадонни ридають,
і тут не вдієш уже нічого.
Плаче Рахіль – бо вона невтішна.
Світло пішло, скрізь пітьма кромішня.
А в небі, між ангелів і святих —
ровесники-хлопчики білосніжні,
що за Ісуса померли раніше,
ніж був сам Ісус розіп’ятий за всіх.
♦ ♦ ♦
Сюжет Різдва постійний. Інша справа – пейзаж.
Північний він, чи південний, сільський, чи міський.
Допоможе справі художника неочікуваний персонаж:
селянин з в’язкою хмизу, чи озброєний вартовий,
замовник-єпископ біля печери в юрбі людській,
радісній, що дивується – звідки ажіотаж?
А ось і сани їдуть повз розлючений сніговій,
сумну пісню співає ямщик, замерзаючи у санях,
солдати вперед багнетами йдуть в свій останній бій,
а ось і іншого немовлятку заколисує мама – спи, хороший мій!
А ось до ешафоту у возі везе юдея лях…
Ось зеків конвой веде – крок у бік ступити не смій.
Крок в сторону від Різдва – і скільки різних людей!
Війна і розбій, торгівля – славетний товар повій.
Ось піонерські краватки на шиях радянських дітей.
Ось пролетарій іде до свободи через запій,
Ось грішник іде до Спасіння на стежці вузький,
до Спасіння немає широких шляхів, то ж йди, мерщій!
Крок набік – бачиш долю такою, якою була,
яка є і буде – природа людей не нова.
Але крок до Різдва – і бачиш все те ж – осла і вола,
над яслами хмарка янгольського тепла,
в яслах Слово Господнє, і що нам людські слова?
І в небі Зірка, що всіх нас кудись вела.
♦ ♦ ♦
Грудень рухається до Різдва. Привітання давно
отримані і відправлені. Казками повне кіно.
Чайковський і Гендель царюють. «Щедрик» набрид мені.
З туги випадаємо в свято, з свята – в думи сумні.
Дні темні на кожен рік, що в небуття іде.
Рятує вино. П’янюга хитається, не впаде.
Ніхто не загрожує, а все ж людина тремтить.
Все дорожчає, щоб подешевшати вмить…
Те ж стосовно людей, час сплатити борги,
руйнуються знаки пошани. Озираючись навкруги,
бачиш вимучені усмішки, чуєш веселий спів,
потім нічого не бачиш, але чуєш: «корпоратив,
точно поки що не знаю, якийсь там ресторан».
Ялинки на кожному розі. «Лускунчик» – на весь екран.
Щедрик дзижчить, Тане вогкий сніг…
Радуйся, Іроде! Схоже, ти переміг.
♦ ♦ ♦
Радіє Господній пророк Ісайя, страх як радіє,
ходить по краю хмари, зупинитись не вміє.
«Яко отроча народилось нам, син явився нам».
Замовкає та озирається, а чому – не знає сам.
Ангели волають: «Різдво Твоє, Христе Боже!»
то на Брейгеля, то на Ван Ейка схоже.
Усюди мороз, на вулиці і по шкірі, авжеж,
все як і раніше, всюди одне й те ж,
Марія – тонка, прозора, товстий Ірод ковтає вино.
Шкода, нема маляра – перенести на полотно.
Спів на хорах і на криласі. Дзвонять – з усіх дзвіниць.
Хтось небезпечно хворий, хтось не розуміє ниць.
Хтось перед смертю каявся, а хтось лише пітнів.
Хтось когось підірвав. А хтось – тільки хотів.
Дивно, що Град Господній досі не спорожнів!
Хтось ридає в розпачі. Хтось вигукує в гніві.
А Ісайя радіє, бо Син народився – Діва
прийшла до Віфлеєму і народила синка,
а подруги їй говорили, що буде донька,
ось вийде заміж, онуків тобі принесе,
всіх порадує, нікого на землі не спасе.
А Марія знала, що народить сина, Ісуса.
Рід людський вигукує: «Ось тепер-то я і спасуся!»
Ось тепер свобода, живу – роблю, що побажаю,
бо Син відкрив усім нам брами до Раю,
Тілом – в землю, душею – до Господа полечу,
Якщо потрібно грошей, то я сплачу.
Є прощення жертві і кату запалим свічу.
Особливо жертві – жертва більш винна за ката.
Хмара тепла, як між рам здвоєних вата,
пересипана блискітками і осколками скляних куль,
будиночків, шишок або звіряток, загиблих від куль,
все, що розбите в минулому, протягом всіх сторіч…
Зозуля в ходиках ляскає крилами, каже: ку-ку, Свята Ніч!
А Марія думає: «Що мені ці царі, з жахливими їх дарами,
що січень з дитячими святами, ялинками, молитвами та постами,
що мені безсмертний Небесний Батько з незліченними світами».
Лише зірка сяє, визначаючи Божі родини,
і, зірці назустріч, Немовля світиться зсередини.
♦ ♦ ♦
Отже, Він народився у яслах, в печері, помежи
бидлят, із яких живописці обрали осла і вола.
Вічність позаду зяяла, і попереду – теж. І
Зірка сяяла, і людей за собою вела.
Йшли за Зіркою, наче стадо за пастирем до води.
Власне, кулишся, топчеш трави, чуєш дудку – то тут, то там.
І куди б ти не йшов, та у грудні прийдеш сюди,
де Марія і Йосип в печері, й посміхнешся волхвам.
Во плоті, в теракоті, на полотнах, де срібло й мідь,
в гіпсі, в пластику і на дереві, де тонких позолот сліди,
на матерії зримій незримий Отець стоїть.
Син – і в яслах, і на хресті, й на престолі – завжди.
Все і вічно, і одночасно, бо усюди і все – любов.
Час скінчився, неначе цукор, як цигарки – ти ж був купив
їх на розі. Як на Початку, світло й темінь злилися знов,
мов забули, що Бог Предвічний їх на ніч і день розділив.
♦ ♦ ♦
Зірко – сяй, завірюхо – мети!
Рукавице, примерзни живцем до руки!
Породілля в дорозі – хіба зішкребти.
У містечку, де дихають важко вогні,
Де пологі хребти розляглись вдалині,
У готелі місць не знайти.
О мій Боже! Куди нас душа привела,
Чи у мріях, чи все ж наяву?
Подих в ніч на Різдво від осла і вола
Немовля зігріває в хліву.
Та у Всесвіті бракне натужно тепла,
Щоб тримати життя на плаву.
Хто дві тисячі років калік, недорік