Тисне в тлумі, зминає в ганьбі?
Що за світло з небес – благодать, захисник —
Із пітьмою – в тяжкій боротьбі?
Слабне морок, вже й слід його вищез і зник
У веселій і жвавій юрбі.
Купка перебиранців бреде край села,
Щось горланять – либонь, з незнання.
У хатині селянській всіх звуть до стола,
В храмі – свічі щодня.
Вівці туляться ближче щоби до тепла,
І минають літа навмання.
♦ ♦ ♦
У Святвечір вони виповзають з усіх кутів,
придивляються до людей край накритих столів,
дивляться і міркують – непоганий улов, теплий хлів,
стадо грішників на мільярди пустих голів!
Тиха ніч, дика ніч, сніжна місяця білизна
крізь розірвані хмари наче більмо страшна,
бісам несть числа, а в безодні немає дна.
Хвилями йде пітьма, нас накриває вона…
У Святвечір вони виповзають зі шпар, із сулій,
підповзають до столу, просять: ану, господарю, лий!
Тобі нас не жаль, то бодай себе пожалій,
Христос уже був, пішов, а днесь – гряде Водолій.
– Хто такий Водолій? – питає господар, наливає повний стакан.
Вуса, сорочка вишивана, добрий на хутрі жупан.
Певна річ – в астрології телепень дідуган.
Бо й навіщо йому? Вип'є – й буде сам собі пан.
Тиха ніч, дика ніч, сніжна безвість – густа, пуста,
йде гармонійка по селу, прославляє Бога-Христа.
Вся загорнута у фольгу, зірка зблисла – немов золота,
Ніч мине, все повернеться у свої береги, на свої вуста.
Сонце Правди засяяло – і святкує сонцеворот.
Йде із церкви господар, щирить чорний беззубий рот.
Приятель потойбічний чекає на нього при брамі, тяжкий кивот.
Дідько? Ангел? Хіба його розбереш у цій марноті марнот?
♦ ♦ ♦
У яку би прірву не западали зимові дні,
яка би доля нас не чекала десь там на дні,
хоч як би з ніг не збивались люди від біганини
по магазинах, як би не сяяли в них вітрини,
як би не блискотів кольорових вогнів потік,
тиждень мине – і загаснуть вони на рік.
Та наразі нікому про це не хочеться чути,
треба щось докупити, треба ялинку десь роздобути,
накрити святковий стіл, нарізати ковбаси,
а злидні й хвороби – Господи, о, збережи і спаси!
Ніхто не лежить і не стогне у Вечір Святий, себто днесь,
на скорботному ложі у реанімації десь,
не привозить страждальців «швидка допомога»
до лікарні, не лежить на кушетці жінка убога,
і лікар зі стетоскопом не стежить за відблиском фар у вікні
й не думає: «Господи! В Тебе є милосердя – чи ні?
Хтось хворіє і мучиться, а дістається мені».
Стовпотворіння народів біля входу в універсам,
так ніби янголи, звиклі до неба, знудились там,
і несуть одне одному дари земні в паперових
пакетах і згортках, так ніби Новонароджений сам
вітає з себе із власним Різдвом, і в п'ятиповерхових
бетонних будинках немає місця болю, ремству й сльозам.
♦ ♦ ♦
царі маги астрономи в золотих коронах
на слонах верблюдах конях і в ослів на спинах
немовлята при матусях на масивних тронах
пастушки а в них ягнятка рядком на колінах
а на небі зірка ясна подарунок Сину
в ній трикутників є вісім (більше і не треба)
дівчина із чорнобровим стоять біля тину
всі ми ходимо під Богом дуже просто неба
піднебесно і з любов'ю з «притопом-прихлопом»
в морі хаосу нічного темно буде з нами
що робити тріє царі з вашим телескопом
із ослами між верблюдів з кіньми і слонами
із колядками вертепом витоптана стежка
скрипка плаче а не грає шлягери всесвітні
дівчина два милі вушка і одна сережка
друга впала в сніг глибокий знайдеться у квітні
♦ ♦ ♦
Стоять перед Іродом астрономи, царі – чорнокнижні люди,
бо все відбувається так достоту, як провіщали пророки.
Питають: де новонароджений Цар Юдеї, і як усе тепер буде?
Кажуть: ми побачили зірку на Сході – й сюди спрямували кроки.
І зірка провадила нас; ми ішли поклонитися цьому Малятку —
і прийшли аж в Єрусалим, і благали, щоб нас пропустили до пана,
але зірка нас привела, славний Іроде, в твій палац для початку —
та ми бачимо тут не царя, а вбивцю, злого тирана.
Ми вгадали недобрі думки попід золотою короною,
ми побачили серце гниле і прокажену совість,
в цім палаці Дитя буде чорним янголом чи вороною
білою, так чи інакше – це тяжка, невесела повість.
Цей світ потопає у злочинах – у прірву впав неймовірну,
він і під Сонцем Правди живе, наче в пекла безодні.
А ми для Дитятка несемо золото, ладан і смирну,
бо Він царюватиме, навіть вмерши, – Бог, Син Господній.
Трьом царям-звіздарям Ірод каже: «Отож шукайте
це Дитя, розшукайте за всяку ціну, ще й не помалу!
Вам дадуть поїсти-попити – і в дорогу чимдуж рушайте!
Я і сам поклонюсь Немовляті – ох, я зроблю це досконало.
Я такий, що я не помилую ані Бога, ані тварини,
попри жах в очах матерів і шаленого відчаю крики,
буде брязкіт мечів, плач Рахилі, в якої не стане дитини, —
найсолодша, приємна музика в волохатих вухах владики».
Сталіна не було
♦ ♦ ♦
Сталіна не було. Була комп’ютерна зла програма.
Освенцима не було. Був комплект смугастих піжам.
Будь-який портрет володаря – позолочена рама,
наповнена фантазіями і страхами городян.
Будь-яка війна поміщається на площині телеекрану.
У жилах героїв тече червоний томатний сік.
В’язниць не було. Охоронцям виносили догану —
з дитячого пістолета стріляли у скроню – клік!
Самогубства не було. Лише клацання тихе пістона.
Усі міста – декорації. Де ж актори? Де глядачі?
Не буває тиші. Буває відсутність плачу і стогону.
Світ впав під машину часу. Заборонений він. Мовчи!
♦ ♦ ♦
Мені снилася шістдесятирічна
злобна жінка,
яка несла на рушнику
портрет царя Ірода
з підписом – Чадолюбець Ірод, спаситель
хлопчиків Віфлеєму.
♦ ♦ ♦
ніхто не затертий ніщо не забуте
навіть минуле живе ганебне та люте
живе собі й живе й лиха не знає
янгол господній на ним літає й літає
дивиться на героїв як той юдей на гоїв
пише у зошит шкільний все що кожен накоїв
пише хвилюється хто б його заспокоїв
дивиться в серце кожного як небо дивиться в море
й небо якесь похмуре й море якесь непрозоре
♦ ♦ ♦
казка сіра шийка ополонка вузька лисиця повзе падлюча
ліси все густіше снігу все біліше загибель вже неминуча
лисиця підповза обережно до самого краю
качечка любонько каже дай з тобою пограю
це північний ліс це життя на високих широтах
це табір і вірна загибель на загальних роботах
це шум в голові це біль позаду грудини
це казка сіра шийка пливи тримаючись середини
це вогненне лисяче хутро на білому сніжному лоні
ополонка останній пролом в крижаному законі
рознарядка зими і цинги або відомість все згідно плану
це хижак до краю повзе по льоду як по екрану
нічого в березні сталін помре і в тайзі потепліє
це казка сірошийко і нас ніхто не жаліє
нас ніхто не бере до уваги хіба що ведуть на повірку
кажуть на тому світі цим сукам відміряють ту ж саму мірку
плавай сіра шийко це казка червоні лапки
лежи кримінальна справо та не вилазь із папки
повзи історія хижа руда бестія клацай зубами
іржавій колючий дроте між гнилими стовпами
♦ ♦ ♦
Мультфільми післявоєнної сталінської пори
ніжні, красиві, добріші, ніж сталінські табори.
помри від заздрості, фірма Уолта Діснея,
«Білосніжка», гноми – та «Бембі» з нею!
Білченя шукає батьків. Й ведмедик зовсім один.
Але він повернеться до батьків і сам доживе до сивин.
Ходить-бродить ведмідь з простим людським лицем,
це зимова казка зі щасливим кінцем.
Буде мед в барлозі і горіхи в дуплі,
проведемо електричний струм, заживемо в теплі,
все заживе до весілля, на столах окости й торти,
баба-Яга мітлою замітає кути.
Дивно – у цих мультфільмах сталінської пори
нема ні товариша Сталіна, ні небезпечної гри
світового капіталізму, ні Пітера, ні Москви,
повітряну тривогу тут не почуєте ви.
Білченя гасає по гілці. Під берізкою білий грибок.
В дальню даль йде з букварем Филипок.
Сіра Шийка, у ополонці з лисицею поруч живе.
Серед двійок п’ятірка за співи лебедем тихо пливе.
♦ ♦ ♦
ВДНГ – посмертний рай народів СРСР.