Ви лорд з Британії? Вас сюди не пропустять, сер.
Що робити вам поряд з трактором і племінним биком?
Не потрібна монархія там, де рулює обком.
Павільйони з вітринами. Там зразки
продукції, що заповідали нам батьки,
у тому числі і великий Ленін, і безсмертний Абай.
Так що, лорд з Британії, не стій біля воріт, відгрібай!
♦ ♦ ♦
Ленін любив природу. І школяр-пролетарій
повинен був збирати метеликів і гербарій,
(Живи, освіто, здохни – шкільний буфет!).
Треба вести щоденник юнната зранку,
вносячи час заходу і час світанку.
Я прийшов з привітом. Сонечко встало. Фет.
У старорежимних шафах у циліндричних банках
скорпіони сиділи, немов танкісти у танках,
теж – мертві, теж – у спирту – кінець настає.
Хлопчик сумує за партою над історичною картою,
хлопчик знає – Афіни воюють зі Спартою.
Два пишемо, в залишку – три, під язиком – монпасьє.
Голова під нульовку, чи стрижка ото, чи гоління?.
Хлопчик горює – бракує йому розуміння
не осягнути сенсу, бо в розумі – темна ніч.
як вірно і вічно служити свому народу,
як, більше ніж маму, любити і берегти природу,
так, як любив і беріг природу покійний Володимир Ілліч.
♦ ♦ ♦
Ось що ми вивчали в радянській середній школі:
Ленін сидить на коняці у чистому полі.
Спис у правиці, сидить, читає видовблену на скелі
казку про щуку чарівну – дружину Ємелі.
Поруч стоїть Васнецов – пише картину з натури.
На горизонті – соціалізм – тортури й мури.
Ось що ми вивчали в радянській середній школі.
Сенс життя – у спорті, найглибший сенс – у футболі.
Сидиш на лаві й бачиш – якась гидота
гол забиває твоій команді у Спаські ворота.
Комсомолець з лопатою йде цілину орати.
На горизонті – соціалізм – в’язниці та ґрати.
Ось що ми вивчали в радянській середній школі:
наша країна живе у страшенному колі
ворогів, євреів, щоб не казати синів Сіону.
Тому треба дбати про – як її? – оборону.
Маєм кремінну рушницю й велику бомбу з запалом.
На горизонті соціалізм з ядерним потенціалом.
♦ ♦ ♦
Називання речей своїми іменами
подібно до заклинання.
Іноді діє,
хоча начебто й не повинно.
♦ ♦ ♦
він каже ліберали ті ж самі тирани
захід буде століття лікувати великі рани
хто казав що людині людина не вовк а товариш і брат
задовбали червоні зірки як при живому союзі
нові ліві з їх че геварою з їх лаканом маркузе
універами де марксизм хитання й розбрат
усюди чорні рулять не проштовхнутися
білому залишається прогнутися або зігнутися
годувати всіх дармоїдів щоб з голодухи вони
не полізли палити автомобілі і ДУМи
барикади з шин запах паленої гуми
усюди засіли євреї усюди куди не ткни
партизани латинос з гвинтівками і мачете
повні синагоги буддійські ступи мечеті
а церкви порожні хоч лавки в них відкривай
хоч концерти давай нудить від року і джазу
куди не глянь всюди зараза прокази
а ці пиляють податки і разом жеруть коровай
гітлер звичайно лайно але ж не ледаще
він хлопець як треба хотів зробити як краще
як у римі при імператорах велич цісар то є господь
зв’язки різок фасції тому-то фашизм це родина
тремти ліберале бо ти кімнатна рослина
хочеш жити в натовп на площу вік не виходь
тому що площа чим просторіша тим певніше
що буде натовп на ній бушувати осатанівши
що з нашого бунту народиться порядок такий
де буде секс агресивний і без розпусти й мата
лягай на спину дівко пам’ятай нашого брата
з веселим членом прямим як більярдний кий
♦ ♦ ♦
Що робити солдатові, що знищив ворогів усіх,
сповідникові, коли надолужено кожний гріх,
що робити пророку, коли пророцтво збулося?
А ось – нічого, так в Русі повелося.
Коли стемніє, влізти на сіна стіг,
лежати там на спині, ніби навіки ліг,
стежити зірок північних кругообіг,
позіхати, рот прикриваючи, щоб біс залетіти не міг…
♦ ♦ ♦
відкриваю альбом придивляюся до фотознімку
чоловік стоїть з хворобою своєю в обнімку
пожовклій з фотопапером вицвілій ледь живою
наскільки це дозволено старий світлині
стати знімком легше ніж стати тінню від тіні
легкою прозорою тремтячою та кривою
ставлю платівку, в скрипучому церковному хорі
плачеться та ховається горде гірке горе
соло сопрано називається пташкою голос дзвенить
так виправиться молитва моя та попрямує на сході
перед лице Твоє, а при ясній погоді
слово як сонце повільно сходить в зеніт
відкриваю книгу сюжет відомий переклад Псалтиру
але як у дитячі роки холодок пробігає по шкірі
вісімнадцяте століття заповнює тісне житло моє
ямб дзвенить звичний чотиристопний дзвоновий
триває вірш архаїчний лунає як новий
і годинники відбивають час начебто час ще є
♦ ♦ ♦
тіло лежить на продавленому матраці
попільничка на череві
цигарка в зубах
попіл на підборідді
на стелі вкритий тріщинами
як на пошарпаному екрані
у клубному кінозалі
розгортається картина
прожитого життя
гидко дивитися
життя очі б мої
тебе не бачили
продираєшся крізь тебе
як крізь
зарості бур’янів
лінь виполоти
а квіточок і травички
ніколи не хотілося
Біографія
Жив у багатоповерхівці. Працював у багатотиражці.
Ходив в тій же сорочці, їздив в малолітражці.
Любив кіно – Фелліні, Антоніоні, Пінк Флойд «Стіна»
плюс якийсь радянський фільм про німецького шпигуна.
Був одружений. Але дружина на дивані з газетою.
Крутився магнітофон з однією й тією ж касетою.
Вівальді – концерт. Бах – токата і фуга.
З дружиною в них була не любов, а туга.
Її дратувала безглуздість. Його дратувала манірність.
За браком грошей вони зберігали вірність.
Через брак друзів ворогів вони шанували.
Говорили тільки про ціни. Але більше все ж таки мовчали.
Він думав – мовчання є великий світильник.
Так писав Григорій Палама для ченців твердих і сильних.
Він був у своєму роді чернець. Іноді він тягнувся до Параклету.
Але частіше писав замітки у заводську газету.
♦ ♦ ♦
Моїми вчителями були діти, чиї отці
були розстріляні при Сталіні комуністи,
рідко хто просто вбитий.
Дивно, що були комуністами й оці,
їх порив – головою в прірву – був щирий і несамовитий.
І вони були віддані партії до упору.
Були солістами на тлі загального хору.
Не озираючись, бачили світлі далі – що буде далі?
не знімали медалей, що до ювілею дали.
Союз розпався. Вони партквитки зберігали
Під шаром пилу. Почесні грамоти купкою на столах лежали.
Вони були людьми похилого віку з долею ось такою.
Вони біля вікна сиділи, підперши підборіддя рукою.
Вони виходили з гастрономів з кошиками брудними.
Вони навчали мене, і я був вивчений ними.
І мої друзі осягали ази науки
і по перилах з’їжджали, сиділи на зборах обов’язкових…
Мої друзі здебільшого були онуки
розстріляних при Сталіні партпрацівників і військових.
Ми
Ми думали: Керенський і Ульянов – усі свої люди.
Той – зітлів в еміграції, той – вік в мавзолеї буде.
Тепер довідались: німець, єврей, чуваш.
Ми думали – росіянин, симбірський, наш.
Ми думали – він малюк кучерявий в зірочці п’ятикутній
або лисий гранітний засновник вітчизни могутній,
або той гімназист – з латині п’ятак, із Закону – п’ятак,
хоче щастя нам, а якого – не зрозуміти ніяк.
Ми думали – Волга впадає в Каспійське море,
знати не знали про смерть у голодоморі,
ми ж бо думали – чесний Дзержинський керує чесним ЧК
під проводом кучерявого хлопчика.
Ми ж бо думали, раз на життя пошлють в санаторій,
колони та сходи на тлі мальовничих просторів,
кисневі ванни, сестричка (балакати з нею не слід!),
з очима вівчарки, що напала на слід.
Ми ж бо думали, всі помремо, але наше велике діло
буде нетлінним і висохлим, немов тіло,
що дивилось за обрій, й бачило щось в далині…
як нас тряхануло – не прийти до тями мені!
Ми ж бо думали Русь жива, приростає Сибіром,
в гіршому разі – Україною,
казахською широчінню, силіконовою долиною,
ще й горою біблійною – як там її – Арарат.
Думали – брат, а він і не рад, і не брат.
Вийшли на площу, а там – той же дідусь з граніту
махає рукою, усміхається, каже: фініта
ля комедіа, завіса, до виходу подають таксі,
ошатні пари сідають, роз’їжджаються по Русі.
Соцреалізм
Доярка тримає в руках груди коров’ячого вимені.
Шахтар стискає в руках молоток відбійний.
Цвіте-розцвітає підприємство чийогось імені.