Їде по полю танк – швидкий та надійний.
До ноги прикордонника ласкаво тулиться вівчарка,
паралельно в нічну даль вискаливши вузьку морду.
Перед кінцем кварталу – повсюдно запарка,
але симфонія рухається до заключного акорду.
Розпластав диригент над оркестром руки, як шуліка – крила.
Балерини – білі пачки й ніжки криві трошки.
За вічний мир на смертний бій летить ескадрилья.
Рожевощокий хлопчина їсть манну кашку з ложки.
Рости великий з дорогою душею, з куркульським обрізом,
з наймитською ненавистю, з мужицькою хитрецою,
з загартованою сталлю, з індустріальним залізом,
з українським салом і з єврейською мацою.
Рости великий і сильний, як пріснопам’ятний Голем.
Омивай глиняні ніжки в тазі з китайським драконом.
Ходи по чистому полю брудному босим і голим,
і рідна земля на кожен твій крок відгукнеться стогоном.
♦ ♦ ♦
Всю ніч хлопчиськові снилося темне, страшне підземелля:
бабуся в’яже светр з клубків чорно-жовтих змій.
У кутку зі вчорашньою газеткою похмурий батько з похмілля.
Мама б’є по руці і каже: Не смій!
Морський офіцер розпікається на сусідку-товарку,
виструнчений з кортиком, що їй до нього?
І сусідка сміється, і просить у нього цигарку,
і розстібає халат, і це, це – страшніше всього.
Хлопчик знає – моряк завалить сусідку на ложі, авжеж!
бракує канапи – стоїть на козлах матрац.
І якщо зараз прокинутися, хлопчик побачить все те ж.
Отже, потрібно ще раз прокинутися – хоча б ще раз!
♦ ♦ ♦
Приходимо з роботи. Тонкою цівкою з крана
тече вода. Завтра вставати рано.
Завтра вставати рано. Що буде завтра – хто знає?
Вийдеш, глянеш на небо – жодної зірки немає.
Ні іскорки в небі, ні білого місяця-блюдця.
Щури скребуть у підпіллі, мордами в стінку б’ються.
Ми мріями прірву в пам’яті засипаємо,
і, сподіваючись на славне минуле, – засинаємо.
♦ ♦ ♦
Хіба ти не пам’ятаєш? Це він осторонь стояв!
І сьорбав, стоячи, з миски, озираючись по сторонах.
Не скажу вам точно, але здається мені, він з’їдав
частину того, що належало нам на паях.
Вечорами його забирали. Кажуть він сидів за столом
з завкультчастю, з яким колись корешував.
А на загальних роботах так ледве рухав кайлом.
Та й тачку котити – це тобі не ловити ґав.
А потім нас вивантажували з баржі на дощаний причал,
і він по дорозі завівся з конвойним – так, з нічого.
Потім його рвали собаки. А він, як дитина, кричав.
Сміявся конвой. І ми теж реготали з нього.
♦ ♦ ♦
Береженого Бог береже,
Зануреного в думки конвой стереже,
Ось, в кожусі стирчить як грибок,
Мерзне на вишці сторожовий,
А зверху дивиться Вічний, Живий
Бог, милосердний Бог.
Прожектор обмацує сніги,
Прожектор знає, де вороги,
Пес чує їх за версту.
А тому не втекти врагу
Ні по глибокому снігу в тайгу,
Ні в імлі – назустріч Христу.
Та чиясь душа виблискує так
у зенітному промені, як літак,
І здригнеться сержант, ось, бач:
Сам він помер, і той утікач
Відійшов, й на небо йде навпростець
І сяє мученицький вінець
На чолі історії, а тому
Можна забути, хто вороги,
Ось вівчарка тулиться до ноги,
І скиглить, і гарчить в пітьму.
♦ ♦ ♦
Господи, це Тебе виводили, коли розсвітало,
на галявину біля табору. Тобі давали лопату
і наказали – копати. Тайгове літо цвіло-розквітало.
Ти придивлявся до автомата
в руках конвойного. Смерть приходить без стуку.
Ти, звичайно боявся, але не подавав знаку.
Тобі говорили: «Суко,
буду стріляти тебе так само довго, як ти копаєш, собако!
Починаючи з ноги і вище. Розумієш рускає слово?»
Як не зрозуміти! Ти не вчора народився.
Стиснув держак лопати, підняв раптово
і вломив йому в череп. І конвойний звалився.
Тебе не спіймали. Або шукати не стали.
Сховався в скиту, де жила старовірка старенька…
Все одно Ти помер раніше, ніж помер Сталін.
Набагато раніше. Потім воскрес.
Ось Євангелія коротенька.
♦ ♦ ♦
Штандарти фюрера кинуто до стіни Мавзолею.
Червоною площею Жуков на білому скаче коні.
Сталін стоїть на трибуні, без жалю височить над землею.
Сталін махає рукою. Сталін тішиться день при дні.
Спочатку – братання із ворогом. Згодом – смерть батальйонами
на підступах до столиці. Одначе, в кінці кінців,
наші батьки по площі проходять поротно колонами.
Ми дивились парад по «ящику», ми радіємо за батьків.
Ти поглянь – вже і свято призначили. І плівку реставрували.
Можна дивитись кіно із Жуковим; в шані й Сталін, здається, тепер.
Гунявий, бровастий Льонька стане маршалом. Це – чимало.
У перспективі далекій історії – ніхто не врятує СРСР.
Скільки б не нести вінків до Кремля, смерть просвічуючи рентгеном,
Все однаково нашим праправнукам – їм насилля змикає вуста.
Це було б щось на кшталт перемоги Рима над Карфагеном:
Свято можна не раз відзначати, але в грудях залишиться – німота.
Заглядаємо ув Історію як у вікна батьківських спалень.
Задихається Мати-Вітчизна верхи на батьку-вождеві, мов на жеребці.
Прекрасно, що є телевізор. І що є задоволений Сталін.
Весело і прекрасно Жуков катається верхи. Епоха гоїть рубці.
♦ ♦ ♦
онде старці столітні при медалях при орденах
у руках в них червоні пучечки комсомольських гвоздик
онде плити і білий послід на уславлених іменах
онде часу пропащо-тривожного дрож і тик
все здригається все тремтить і опори немає там
і щотижня лунають вибухи мов за графіком із ночей
онде хлопці міцні йдуть несуть свій уклін катам
кат сміється з портрета кров по вусах його тече
онде бранні поля їх пройти це покласти життя
вони всіяні мінами і осколками та усім
іншим спадком сучасності у якому дихання й каяття
неможливі практично але ми вдихаєм прогірклий дим
в забуття шлях тернистий недовгий нема зупинок
ми йдемо спотикаючись дати пороги брам
ось уже навіть видно наш бетонний вічний будинок
величезний висотний поверхів не злічити нам
Поруч з легендою
♦ ♦ ♦
коли від минулого залишається
збірка міфів у переказі для дітей
молодшого шкільного віку
де немає ні пріапа ні фекалій в авгієвих стайнях
а геракл у білій футболці несе олімпійський вогонь
в колишнє бельгійське конго
і ще залишаються білі руїни на тлі синього неба
знайомого нам за листівками 1907 року
коли від ворога залишається тільки спосіб
приготування кави можна спокійно
пити каву дивитися на руїни
які виглядають гірше
ніж на листівці 1907 року
а небо залишилося таким самим
й каву готують файно
і ти вже викликав таксі в аеропорт
бо тут вже нема чого робити
Друга подорож до Візантії
Немає царства для старця. Але в кожному царстві є
притулок для старців, там за порогом імла настає,
у спотвореного розуму віку немає, щастя моє!.
Єдиний шлях – пуститися в плавання, рух води
розчиняє все, пора витягувати неводи.
Стривожена макрель збивається в срібні шари,
акули б риб щадили, якщо б добрі були,
тим, хто старий, пора виходити з гри.
Колесо світобудови, чіпляючись за колесо
історії або сансари, як при грі у серсо,
крутиться на фалічному щільному штирці.
Господь просить циганку поворожити Йому по руці.
Циганка дивиться на лінію вічності, день, місяць та рік,
каже йому те, що сам Він світові передрік.
Перевалюючись з ноги на ногу, спираючись на милицю,
як Сфінкс говорив Едіпові, вечір на трьох ногах,
мати в ліжку, батько в труні, легка смерть не помилиться
на дорозі, є час поговорити та послухати божих птах,
про сварки, любов і ревнощі, перш ніж сліпота
не вразить тебе. Світ не той і старість не та.
А душа співає і плескає в долоньки скаче;
ти чуєш той спів?
душі справи немає до тіла до декількох днів,
які їй залишилися, поки Господня рука
не зупинить на трьох ногах стрибаючого мозгляка.
Ніколи не любив Візантію. Її царів, куполів,
спершу засліплених, потім відтятих голів.
Ніколи не любив Візантію. Завжди любив