її співи, мозаїки, дзвін кадил, серед інших див —
окатих святих, які тримають храми в руках,
пам’ятав, що початок Премудрості – Божий страх,
кінець Премудрості – людська безстрашність. Ось
Премудрість созда собі дім на семи стовпах,
стоїть на площі, в гості кличе когось,
гола стоїть, долонею прикриваючи пах.
Росіяни вивезли з Візантії те все, що могли.
Пливу до Візантії, прив’язаний до щогли.
Не любив плавби. Човен здавався мені
чорним жуком, що лежить на опуклій щільній спині,
чорні лапи схожі на весла – скажете «ні»?
Не любив ніколи. Для чого тепер я пливу,
прив’язаний до щогли, здається, що наяву,
чую спів сирен, а у веслярів у вуха залитий віск,
і вони не чують отой летально-привабливий писк.
А в мене болить й ламається віра. Чому
Сирени Візантією звернені у
ортодоксію. Вони оголошені, охрещені,
їхні гріхи прощені,
золоті хрести горять між білих крил, під якими
Вірний вірних своїх сховав від ритму і рими.
На шляху до Візантії навіть сирени моляться в унісон
Пречистій Діві, занурюючись в останній сон.
Ніколи не любив Візантію.
♦ ♦ ♦
Вчора Федя прибіг додому в сльозах.
Він, разом з другом, стояв на посту номер один,
у нашому міському парку,
біля обеліска на честь Невідомого солдата,
де вічний вогонь в бронзовому вінку-пальнику,
Федір стояв, як годиться, в білій сорочці,
червоній краватці, з притиснутим до грудей автоматом.
Потім прийшли якісь такі в латах і з алебардами,
відігнали хлопців, потім привели
якусь жінку в білій сорочці зі зв’язаними руками,
у клоунському ковпаку, рота було заткнуто кляпом,
і вони спалили її в пальнику біля обеліска.
Ми з дружиною пішли туди наступного ранку,
все було гаразд, все як зазвичай
мабуть йому примарилося.
Але й сьогодні хлопчик тремтить і плаче.
Треба буде завітати до його друга,
послухати, що він розповість.
Втім, багато хто каже, що зустрічають у місті
вершників у червоних плащах, зі списами й мечами,
групи піших солдат, закованих у лати,
ошатних дам з віялами,
одягнених, як у фільмі «Айвенго».
Мабуть, в нашому місті будуть знімати кіно.
Хоча, відверто кажучи, вони могли б
знайти краще місце:
у нас все більше п’ятиповерхівки,
плюс приватний сектор – будиночки й паркани,
багато акацій, менше плодових дерев,
на околиці два величезних завода,
але вони просто так стоять, ви ж знаєте, що сталося
після розпаду країни. Нічого ніде не працює. Люди
сяк-так перебиваються дрібною торгівлею.
Тепер щоранку людей зганяють за місто.
Риють рів, на підводах підвозять каміння,
потихеньку зводяться мури і вежі.
За цю роботу непогано платять, можна
оплатити рахунки за побутові послуги,
вистачає на їжу та одяг,
якщо, природно,
ти не розтрачуєш гроші в казино або ресторанах,
або в глибоких винних підвалах, яких чимало
з’явилося в місті. Так, неймовірно,
скоро тут будуть знімати кіно про середньовіччя.
Ймовірно, вже починають.
♦ ♦ ♦
Хлопчик може прикинутися
сліпим, кульгавим і мертвим.
Навіть якщо хлопчик насправді кульгає,
він може прикинутися сліпим і мертвим.
Тільки мертвий не може прикидатися,
так йому воно й не потрібно принаймні,
багато хто думає так.
Легенда про Густава Рейнхардта,
що ясно викладає пристрій Всесвіту
і, зокрема, пояснює, чому вбивці
називають свій ніж «пером».
Майстер Густав Рейнхардт йшов до краю землі
і дійшов до краю землі.
Тому що Густав завжди робив те, що хотів.
Ось він і йшов у полотняній сорочці, босий,
маючи буханець хліба, зав’язаний в ганчірку,
кілька книг, назв яких
сьогодні не пам’ятає ніхто,
мідний хрест на мотузочці бив йому в груди
на кожному кроці зовні,
серце озивалося зсередини.
Світило сонце, все було чудово,
особливо річка, ліс за річкою,
а також одноманітні хмари.
Майстер Густав Рейнхардт йшов до краю землі
і дійшов до краю землі.
Він сидів на самому краю, звісивши ноги в безодню,
він бовтав ногами, як робить дитина,
він зовсім не боявся.
Але ось, що зробив він,
а цього не можна було робити,
не питайте чому,
просто не можна.
Він підняв запону неба
і заглянув за нього,
він побачив колеса і шестерні,
пружини і важелі.
Він побачив підневільну працю
могутніх ангелів, що приводили в рух
всю тяжкість цього світу.
Не треба було на це дивитися.
Але Густав побачив і вирішив,
що потрібно повернутися в своє місто
і побудувати там могутні механізми,
навколо яких буде обертатися людське життя.
Але от біда, з ближньої гайки
вийшов чоловік з блискучим ножем
і встромив його Густаву в груди,
і витягнув і відтер шматою,
в яку Густав загорнув хліб.
І виявилося, що ніж – це перо,
що у вбивці за спиною декілька крил,
а скільки – не злічити, і кожне прикрашене
сяючим сталевим пір’ям.
І вбивця повернув перо на місце,
і сидів поруч з Густавом, і їв його хліб,
і читав книги Густава, поки той помирав.
І ще він сказав йому: утішся, Густаве,
все буде, як ти замислив,
просто час ще не настав.
І Густав не гнівався і не тужив,
він знав, що все буде так,
як він, Густав, хоче,
тому що так було завжди.
♦ ♦ ♦
Під час свят чоловіки стріляють в повітря —
хто з автоматів, хто з крем’яних рушниць,
зброя є у всіх, так чи інакше.
Іноді при цьому випадково збивають
вертоліт країни, яка тут намагається навести порядок
протягом двох століть, але безуспішно.
Тоді прилітає інший вертоліт і бомбить село.
На другий день люди ховають загиблих.
Але на похороні там теж стріляють у повітря,
Нічого не вдієш, такий звичай.
І знову збивають вертоліт або винищувач,
і знову бомбування, все це в газетах
помилково називають війною. Просто місцеві люди
святкують весілля, народження сина,
або оплакують втрату.
А на війні чоловіки стріляють один в одного,
і тоді над ними можна пролітати безпечно,
радіючи, що нарешті запанував порядок.
♦ ♦ ♦
П’ятирічного хлопчика в дитячому садку
роздягли догола і поставили на табуретку
у покарання за провину.
Діти оточили табуретку, сміються.
Але хлопчик не плаче і не соромиться.
Він згадує, як в минулу неділю
бабуся гуляла з ним у парку,
де на мармуровій тумбі маленький мармуровий хлопчик
абсолютно голий стояв на виду у всіх і посміхався.
І покараний хлопчик мимоволі приймає позу,
в якій стояла скульптура, на його губах та ж кам’яна посмішка.
Йому кажуть: безстиднику,
дозволяють зійти з табуретки, одягнутися,
йому дозволяють, ніхто вже не сміється.
Блюз
Слухаємо джаз
Конфедерат утік і покинув свою сяючу мідну трубу.
Я, нігер поганий, притискаю мундштук до губи, до крові чавлю губу,
видуваю нечистий гаркавий звук, і геєни вогненна утроба щосили
розверзається, враз випускаючи із могили
дух століття минулого із тавром на чолі, яке означає ганьбу.
Блюз чорного кота
пострадянський блюз який-небудь чиж і К
мотивчик завезений з далекого материка
хучи кучи мен чорний кіт з мішка
прости мене мамо я живу в тісноті
співаю хрін знає про що все більше про стан в наркоті
чорний кіт з мішка я заспіваю про те що в чорнім коті
прости мене мамо голова важка йду не туди як завжди
прости мене мамо мовчи душу не береди
не хочеш мене ще когось роди
прости мене мамо з великим ходи животом
прости мене мамо ти вагітна чорним котом
народжуй його нагодуй ковбасою з червоним вином
подайся до туреччини мамо чогось там привези
купи продай копальні сухарик гризи
поділися з чорним котом мене не грузи
поїдь до туреччини мамо продай праску купи пахлаву
рахат лукум їж сама я так проживу
посиджу в підвалі пограю та покурю траву
посиджу в підвалі на колінах зігрію кота
ми з ним з того ж тіста з величезного живота
не те це місто мамо і північ не та
я лайно хучи кучи мен хто ще ти знаєш сама
поїдь до туреччини мамо там тепліша зима
не допросишся снігу мамо не плач дарма
це блюз про кота дев’яностих років
він для тебе мама і для чорних котів
нехай всі подохнуть завтра я вмирати ще не хотів
♦ ♦ ♦
все частіше думаєш що там наприкінці
яка то доля у заблудлої горе-вівці
і де ж та отара де Пастир Добрий що на раменах
понесе тебе бідолашного під кришталевий дах