– А чого від них хоче ця люта зграя? – поцікавився я.
– Як виявилось, на цьому острові віддавна живе колонія борсуків. У них тут величезне підземне місто з багатоярусними норами. Ваші полохливі велетні, мабуть, зацікавилися невеличкими отворами у землі й почали їх розкопувати. А коли борсук захищає свій дім і свою родину, страшнішого від нього звіра годі й уявити. Кілька малих відчайдухів учепилися зубами в носи непроханих гостей, а що сталося далі, ви самі бачите.
– Так, напевно, борсуки вважають себе господарями цього острова і нахабних зайд не потерплять. Тим більше, що ведмеді, хоч і вдесятеро більші від них, виросли в неволі й боронитися навіть від таких малих, але безстрашних нападників, не вміють, – погодилася бабуся. – Климе, мабуть тобі знову доведеться вести перемовини. Цього разу з борсуками.
Я вже й сам це зрозумів і почав обережно наближатися до дерев, під якими метушилися захисники своєї території. Пригадав, як кілька днів тому встановив телепатичний контакт з ведмедями, що шаленіли у замкнених клітках. Звернув увагу на те, що вся зграя починає атаку лише після того, як вперед кидається їхній ватажок – огрядний борсук із сивою шерстю на спині та лапах.
Уявив, що це я зараз дряпаю кігтями стовбур сосни і вгризаюся в дерево гострими зубами, готовий напасти на цього нікчемного боягузливого велетня, що сидить на вершечку сосни. Хай тільки звалиться на землю! Я гнатимусь за ним, поки не забереться геть з мого острова. Водночас я відчував себе наляканим ведмедем, єдиним бажанням якого було якнайшвидше тікати звідси, і передав ці відчуття борсукові.
Раптом у моїй голові пролунало:
– Жалюгідне волохате бурмило, ти наступив мені на хвоста, коли тікав від моєї нори! Я цього ніколи не пробачу! – сивий борсук підняв догори гостру морду і люто засичав.
– А ти вчепився мені в носа! Він досі страшенно болить, – ведмідь, що сидів на сосні, завив так жалібно і пронизливо, що борсуча зграя на чолі зі своїм ватажком завмерла.
Зрозумівши, що треба негайно цим скористатися, я чітко уявив, як борсуки повільно відступають від сосон. І тієї ж миті ведмеді, хапаючись за гілки та тріщини в корі, сповзають по стовбурах донизу та біжать до вертольота, що стоїть на краю берега. Сконцентрувавши на цьому всю увагу, я передавав сигнал на відступ старому борсукові та водночас наказував ведмедю припинити виття і почати обережно спускатися на землю.
Першим на мій сигнал зреагував ведмідь. Напевно, тому, що після втечі з циркового вагончика переконався, що мені можна вірити. Він почав повільно сповзати донизу, щосили чіпляючись за дерево та залишаючи на сосновій корі глибокі подряпини. Помітивши це, сивий борсук трохи відступив від сосни, а за ним, мов по команді, відступила вся зграя.
Решта ведмедів також припинили скавчання і, обережно переставляючи лапи, посунули донизу. Малі господарі острова, оточивши свого ватажка, напружено спостерігали за тим, що буде далі. А коли борсуки побачили, що клишоногі зайди, спустившися з дерев, прожогом кинулися до вертольота й один за одним піднялися по драбині всередину салону, то вмить зникли у гущавині лісу.
Вже у кабіні вертольота до мене долетів наказ старого ватажка:
– І щоб жоден клишоногий нахаба сюди не повертався! Загриземо!!!
Так завершилась ця унікальна рятувальна операція, яка могла увійти у світову історію, якби всі її учасники та свідки не зберігали це в суворій таємниці.
Розділ 18. Хитрюща тварюка знову нас обдурила!
– Закинете мене до «Марметленду»? – попросила бабуся пана Мака так, ніби це була попутна автівка, яку вона спинила десь на трасі. – Мені треба забрати свого «Запорожця» і заскочити ще в кілька місць.
– Гаразд, пані Соломіє, звичайно, вас я доправлю в заповідник. А от що робитимемо з нашими волохатими велетнями? Хто б міг подумати, що ці боягузи, які втекли від крихітних борсуків аж на верхівки дерев, тепер спокійнісінько спатимуть у моєму вертольоті, як у власному барлозі, – промовивши це, наш шотландський друг-мільйонер на мить відірвався від керування й озирнувся на салон, де в зручних кріслах голосно хропли ведмеді.
– А знаєте, їх можна випустити на горі Треп! – запропонував я. – Зараз там мої батьки досліджують стародавні написи на кам’яних плитах кромлеха. Я за ними страшенно скучив. А заодно дуже хочеться поглянути на Тютю. Просто не віриться, що він сам схотів зануритись у безстроковий сон, чекаючи на повернення бойових кораблів синьомордів. Підозрюю, що цей його анабіоз – якась чергова хитрість.
– Гарна ідея, – погодилась бабуся. – На схилах Трепу повно ягід, є невеличка гірська річка, де наші циркачі швидко навчаться ловити рибу, а в кам’яних печерах вони зможуть сховатися на час зимової сплячки.
– Я домовлюсь з ведмедями, щоб не наближалися до табору археологів, і час від часу зустрічатимусь з ними, коли прилітатиму на Треп провідати маму й тата.
– Мені здається, зоологи будуть у захваті, коли виявлять на Трепі наших клишоногих артистів. Адже бурі ведмеді зникли в Шотландії ще тисячу років тому! – зрадів пан Мак і хвацько стріпнув чубом-оселедцем.
З усього було видно, що нащадок славного козака на прізвисько Байбак чекає нових пригод. Він успадкував від свого предка винахідливість, відчайдушність та завзяття і був готовий прийти на допомогу ТТБ за першим покликом.
Бабусю ми висадили біля розважального центру, збудованого у вигляді гігантського байбака. Аби не гаяти часу, вона спустилася на землю по мотузяній драбині. А наш вертоліт взяв курс на гору Треп.
Приземлилися ми на широкій терасі біля верхівки гори, де колись готувалися до операції «Антижаб-4». І лише тепер наші ведмеді почали прокидатися. Я знову, вже вкотре, подумки передавав їм команди, уявляючи в усіх подробицях те, що вони мають робити.
З Мак-Байбаком ми домовилися, що він не виходитиме з кабіни вертольота, щоб знову не викликати паніки серед тварин, як це сталося на острові, де їх так налякали борсуки.
– Ідіть за мною! – передав я подумки команду, і ведмеді слухняним ланцюжком почали повільно спускатися з тераси.
У мої попередні візити на гору Треп я обстежив усі закапелки та заглибини навколо вершини гори, тож у мене на прикметі була простора печера, куди могла вміститися ведмежа компанія.
– Ще трохи і будемо на місці! – посилав я час від часу заспокійливі повідомлення, аж поки не побачив зарослий чагарником вхід до криївки.
Не зважаючи на колючки, я розчистив прохід і заліз всередину. Витяг крихітний похідний ліхтарик, який завжди лежав у мене в потайній кишені, й освітив печеру. Місця тут було вдосталь, змучені тварини одразу ж почали вмощуватися по кутках, нагрібаючи собі під боки м’який мох та сухе листя, що вкривало дно печери. А я, запевнивши клишоногих, що з самого ранку повернуся до них зі сніданком, побіг до вертольота, де на мене вже чекали батьки.
– Климе, ти дуже вчасно прилетів! – навіть не привітавшись, вигукнув тато.
– Так, ведмеді страшенно втомилися після атаки борсуків, і їм треба було відпочити, – згодився я, хоча не розумів, чому батько так хвилюється.
Але тут до нього приєдналася мама і пояснила:
– Тютя зник!
– Як це? Ви ж ніби помістили його у спеціальну капсулу і занурили у стан анабіозу?
– Так, ввели і занурили, але ця хитрюща тварюка знову нас обдурила, – у тата від хвилювання тремтів голос.
– Синку, зараз сам усе побачиш, – мама вхопила мене за руку, і ми, здершись на верхівку Трепа, побігли крізь кам’яний лабіринт до входу в підземну галерею.
Тато та Мак-Байбак не відставали від нас, і за кілька хвилин ми вже спускалися рухомими сходами до великої підземної зали. Під стінами, де раніше стояв ряд прозорих капсул, в яких завмерли блакитні жабоподібні істоти з синіми мордами, тепер були розставлені кам’яні плити з вирізьбленими знаками.
– Тютя пояснив, що синьоморди так хитро заховали ці таблиці з таємною інформацією спеціально, щоб ніхто не мав до них доступу. Поставили зверху прозорі вакуум-камери, в яких залишили своїх представників, – тато поглянув на кам’яну підлогу підземної зали, по якій ми не раз ходили, не уявляючи, які скарби лежать у нас під ногами.
– А ще прибульці завбачливо заблокували свідомість цих жабоподібних заморожених істот, – пояснила мама. – Тому всі експерименти з налагодження контакту і перепрограмування агресивних інстинктів космічних хижаків виявились невдалими.
Зараз під стіною стояла лише одна капсула, порожня, – ще донедавна в ній у стані анабіозу перебував Тютя, який нібито хотів дочекатися повернення на Землю своїх синьомордих родичів. Я придивився до прозорої кришки капсули і раптом помітив видряпане на ній зображення огидної бородавчастої мордяки з лупатими очиськами, що показувала мені язика.
Мама, помітивши прощальний Тютін малюнок, зауважила:
– Між іншим, він останнім часом виявив себе досить здібним художником. Видряпував гострим кігтем на кам’яній підлозі та стінах цілі картини з життя синьомордів на своїй планеті та окремі епізоди їхнього перебування на Землі. Хоча найулюбленішою темою його малюнків залишалися комахи...
Розділ 19. Людина чи космічний монстр, готовий знищити земну цивілізацію?
На кам’яних плитах підземелля було видно вологі сліди від Тютіних перетинчастих лап.
«Ага, зрозуміло, це з нашого Тюті заморозка після анабіозу стікає», – подумав я, дивлячись, як волога на очах випаровується, і ми можемо не встигнути простежити, крізь який секретний хід синьоморд вислизне на волю цього разу.
Ми бігли довгим покрученим тунелем, підсвічуючи собі ліхтариками, і врешті зупинилися біля глухої стіни. Тато спробував намацати якісь приховані кнопки чи важелі, за допомогою яких можна було б відкрити замаскований потайний хід, та все було марно.
– Зрозуміло, це брехливе монстрило запрограмувало камеру на автоматичне вимкнення в той час, коли у підземній галереї нікого немає, – сказав тато, обмацуючи найменші тріщини та заглибини у стіні. – Я спустився сюди випадково, через те, що ніяк не міг розшифрувати один знак у тексті, який перефотографував з кам’яної таблиці.