ек он в скале; и, привалив большой камень к двери гроба, удалился" (Мф. 27:60).
Однако Евангелие во внимание не принимается. Вместо него были созданы оптимальные условия для монолога, в котором одержимая проклинает всех и вся. Ей приписывается любовь большая, чем у Бога Отца, Богородицы и всех учеников вместе взятых:
…Я не можу їм простить за нього.
Я всіх і все ненавиджу за нього:
і ворогів, і друзів, і юрбу,
отой народ безглуздий, що кричав:
"Розпни його, розпни!" — і той закон
людський, що допустив невинно згинуть,
і той закон небесний, що за гріх
безумних поколіннів вимагає
страждання, крові й смерті соромної
того, хто всіх любив і всім прощав…
Здесь требуется комментарий из Закона Божьего: не "за гріх безумних поколіннів", а за первородный грех всех людей, начиная с Адама (что в переводе с древнееврейского означает "человек"). Подвиг Спасителя состоит не в том, что Он "всіх любив і всім прощав", а в том, что Он полностью выполнил волю Отца и тем победил смерть, искупив первородный грех. Но для нее:
…Умер він, зраджений землею й небом,
як завжди, одинокий. А тепер
я тут сиджу, як завжди, одинока,
даремні сльози ллю і проклинаю
все те, що він любив, із кожним словом
все більш надію трачу на рятунок.
…Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі,
що тричі одрікалися від нього,note 6
і та родина, що ніколи в ньомуnote 7
не бачила пророка; прийдуть, здіймуть
його з хреста, — бо вже ж він неживий
і більше мучитись за них не може, —
покроплять млявими слізьми й лагідно
спов’ють у хусти, понесуть покірно
під наглядом ворожих вояків,
сховають у печері й розійдуться.
А може, потім зійдуться докупи
тепленьким словом згадувать про того,
про кого за життя так мало дбали!
Ох, як би я тепер хотіла кинуть
отрутними словами їм в обличчя
немов гарячим приском! Хай би очі
їм випекло, ті очі безсоромні,
що сміли тут дивитися на муку
того, чийого всі неварті мізинця!
…Я прокляла себе і душу,
ту душу, що нехтів прийнять Месія
собі на жертву. Де ж ще більше горя,
як не могти віддать за друга душу?
Спаситель принес себя в жертву за каждого из людей. Поэтому никто из людей не может принести себя в жертву вместо Него. Человек может только взять свой посильный крест и идти за Ним. Что и сделали апостолы: все они приняли мученическую смерть, выполняя волю пославшего их после Своего Воскресения Иисуса Христа. Однако воскресший Спаситель героиню с ее немыслимой любовью почему-то совершенно не интересует:
Йоганна: Месія наш воскрес!
Міріам: Отже, в вас надія,
що є кому і друге кров пролить,
як прийде знову час!
(Гірко сміється).
А я не вірю,
щоб він воскрес, бо ви його неварті!
Йоганна: Він не вважав, чи вартий хто, чи ні.
Міріам: Се правда! Він ніколи не вважав
на те, що з вас ніхто його не вартий.
І все-таки не вірю, що воскрес він.
…Для сеї самої юрби воскреснуть?
На се, либонь, не стало бі Месії!
Ей подтверждают: да, Он воскрес. Но ее интересует вовсе не встреча с "горячо любимым", а что-то совсем другое.
Міріам: Що, батьку,
чи правду кажуть, що воскрес Месія?
Старий: Так правда, як і те, що він пролив
за всіх нас кров свою святу, невинну.
Міріам: Він не за всіх пролив. Неправда, значить.
Старий: Як не за всіх!
Міріам: За мене він ні краплі не проливав…
Старий: (зо страхом) Хто ти така?
Міріам: Я? "Одержима духом"!
Старий: Благай Месію, що зцілив тебе
і визволив від того злого Духа
святою силою своєї крові й тіла.
А вот на это одержимая не согласна категорически:
…Чи в огняній геєні,
чи в темряві без краю доведеться
мені на вік віків з душею пробувати,
та радощі моєї не зруйнує
сам князь темноти, радощі від того,
що на мені не важить кров Месії,
що він її за мене не пролив
а ні краплини.
Старий: Як могло те статись?
Міріам: Ненависть врятувала від гріха.
Старий: Кого ж ненавидиш?
Міріам: Всіх вас, себе і світ.
Старий: За тебе теж пролита кров, та дармо,
бо ти не прийняла святого дару.
"Богословский" диспут закончен. Неправы оба. Ибо печать первородного греха имеет на себе каждый смертный человек — хочет он того или нет. Спаситель искупил первородный грех. Поэтому воскреснет каждый — хочет он того или нет. И не принять "святого дару" не получится ни у кого. Ни один из героев Украинки, ни все они вместе со своим автором не могут отменить того факта, что Спаситель спас каждого. Только одержимая может радоваться и тешить себя мыслью, что ее "ненависть врятувала від гріха". В смысле: от спасения.
Не веря ни в спасение, ни в воскресение Спасителя она, тем не менее, пугает Им римлян:
Міріам: …Нехайтам стережуться цар,і цезар,
і весь синедріон, пекельна рада!
Преторіанець: (хапає її за руки, киває на слугу)
А дай шнурка, ми спутаємо кізку,
щоб не брикала дуже.
Міріам: Що? В’язати?
(зручно нахиляється, бере камінь і пускає в голову слузі)
Хоч одного, та все ж покарбувала!
(Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в’язати Міріам)
Хотіла б я всю вашу кров пролити,
віддячити за жертву… О, будьте прокляті!
Слуга: Хто?
Міріам: Всі ви! Цезар,
синедріон, і цар,і весь народ!
…Я проклинаю вас прокльоном крові!
Слуга: Що суджено клянучому?
Голоси вюрбі: Каміння.
(люди набирають каміння із диким ревом кидають на Міріам)
Міріам: Месіє! Коли ти пролив за мене
хоч каплю крові дарма… Я тепер
за тебе віддаю… життя… і кров…
і душу… все даремне!.. Не за щастя…
не за небесне царство… ні… з любові!
(Падає під градом каміння).
Для атеиста непонятно, что Царство Божие — это совершенное единение с Богом. А "Бог есть любовь" (1 Иоан. 4:8). И вот якобы "з любові" героиня отказывается от Царства Божия. Пойми, кто сможет. Каким же духом была одержима Мириам? Понятно, что не Святым Духом. Отсюда становится понятна хула на Бога Отца и на всех, кто составил христианскую церковь (Тело Христово).
Как известно, поэма была написана за одну ночь. Эту ночь Украинка провела у постели умирающего от чахотки С. Мержинского. Именно в ночь его смерти она занималась своим "богословием". Каким же духом вдохновлялось это творчество?
Взгляды автора не очень отличались от взглядов героини. Она неплохо относилась к своему "лирическому герою". Потому что одержимая героиня поэмы — это второе Я автора. Она писала А. Крымскому:
"Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то… те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (не один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям)". Разумеется, разделить это чувство "всепрощающей симпатии" она была не в состоянии. Потому что в Бога не веровала.
Мержинский — это "російський соціал-демократ, пропагандист марксизму в Києві і Мінську". Когда он смертельно заболел, друзья-марксисты тут же испарились. Украинка вспоминала: "найближчі приятелі мого нещасного друга боялись "розстроїти собі нерви" його видом". Их общей знакомой она писала: "Из всех его старых друзей только Вы одна относитесь к нему так, как следует другу, иные же… но лучше я не буду говорить о них, иначе много может вылиться горьких и бесполезных слов. Не только друзья, но и шапочно знакомые люди могли бы выказать больше человечности и внимания к такому бесконечно несчастному человеку, как Сергей Константинович. Сколько камней было брошено! Сколько проповедей произнесено! И как немного сделано для помощи и нравственной поддержки".
Приближаясь к смерти, он начал думать о судьбе своей бессмертной души. Но разве с такими друзьями (и подругами) пробьешься к Богу? Разве они дадут? "Я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся (конечно, от болезни) религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: "Это отчужденность смерти, других причин не ищите". Да, конечно, он прав. Он теперь уже совсем "не от мира сего". Да, разбойнику на кресте было легче пробиться к Христу: приятели не мешали. Самые сердобольные из них могли и убить: "В последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне впрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnadenstoss, — Вы знаете, что это такое?"