ські "гіпнагогічні галюцинації" в стані, пограничному між уявою і сном, "напівсні" (цит. по: 10, 221).
"Свій мистецький дар Леся Українка, в усьому іншому людина цілком "по-драгомановськи" скептичного вишколу, суб’єктивно сприймала й переживала як явище суто метафізичної природи, свого роду "mania poetica", "певну форму нападів божевілля, за які людина здебільшого ручити не може"і в стосунку до якої почувається як стародавні пророки — як та ж таки Кассандра, автор чи не alter ego, — інструментальним знаряддям, виконавцем необорної, ба й "деспотичної", зовнішньої волі: "ледве зберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюсь цього — що се за манія така?" — причому ця "манія" настільки сильніша від фізичної хвороби, що навіть цю останню змушує відступати: "я тоді тільки можу боротись з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможена сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожняя торбина". Імовірно, що саме цю свою "одержимість духом" їй якраз найменше й хотілося афішувати, і не лише тому, що всякий містичний досвід, навіть у такій "секулярній" його формі, як художня творчість, взагалі належить до найбільш сокровенно-інтимної сфери людських почуттів, а й із причин, сказати б, ідейних: ще раз наголошу, що свідомо, з переконання Леся Українка була не містиком, а, як тоді (і довгий час по тому!) мовилося, "людиною наукового світогляду", у термінології XIX ст. "вільнодумною", — і будь-яка містифікація й дотепер не з’ясованої до кінця "справжньою наукою" тайни творчости не могла не відпихати її, зокрема, відразною для всякого "вільнодумця" спекулятивністю" (10, 72). "Одержимість духом" (не-святым) у "вільнодумної людини наукового світогляду" — это далеко не редкость.
Забужко подчеркивает: "Що Леся Українка (точніше — Лариса Петрівна Косач) була абсолютно несвідома свого містичного обдаровання і, знов-таки як її Кассандра, на власний розсуд користуватися ним не вміла ("тільки бачила" те, що "показувано", і давала собі з тим раду виключно шляхом "перекладу" на мову художніх образів), видно вже з того, що вона повторює найпоширенішу, за Ямвліхом, "помилку початківців" — коли "божисту одержимість неслушно вважають рухом мислення в сполуці з даймонічним натхненням"… Саме на "рух мислення", очищеного від земних пристрастей, і покладається Леся Українка у своєму прагненні вступити в храм таємного знання, інакше званий гнозисом" (10, 222). В итоге такого бессознательного "сотрудничества" с духами и родилась эта ересь: "Її персональна "історія єресі" розбудовується в самостійний авторський гностичний міф" (10, 216). "Ліміт функції" її міфа — позасвтній, "рухаючий світилами", частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно-недосяжний і вічно-провідний божистий Абсолют" (10, 288). Таким образом, человек был материалистом и атеистом, но одновременно — еретиком и мифотворцем. Это говорит о расщеплении его личности. Для христианина такое состояние является типичным примером бесоодержания.
1.15. Последний антихристианский замысел
Последний антихристианский замысел Украинки связан с Египтом, где она лечилась: "Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса — се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії и т. п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима в сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї". Душа у сфинкса? Да сколько угодно. Но бессмертная душа у человека — это уже "забобон". Потому что материализм так сказал.
Ветер из пустыни (хамсин) тоже не просто летящий по ветру песок: "О, якби ти бачила того рудого демона хамсина, як він світ у жовтий кошмар зміняє! Справді злий дух — Тіфон!.." Злые духи? Да. Сколько угодно. Но благодать Святого Духа — этого низзя. Это уже "забобон". Потому что "научный" атеизм так сказал.
Солнце также одушевлялось: "Сей прекрасний осяйний день, освячений великим Ра, що знов став до нас ласкавий після тижня гніву. А він таки був дуже розгнівався за щось: цілими днями віяв шалений вітер і застилав густим серпанком пороху обличчя Ра". Затем "Великий Ра змилувався і послав нам літо справжнє…"
Такое мировоззрение обычно называется анимизм. Но последний антихристианский замысел этим далеко не исчерпывался: "На передмісті Олександрії живе сім’я грецька (еллінська) в той час, коли нова віра взяла силу і, в свою чергу, стала тіснить і гнати тих людей, що держалися давнішої віри й кохалися в давній науці.
Теокрит, дуже вчений еллін, не християнин, кохається в давньому писанні, має цілу бібліотеку — збір папірусів. Його діти, син 17-ти літ і дочка 15-ти, теж привчені до давньої науки, вірні давній релігії.
Ясний день, пополудні. Син і дочка Теокрита сидять у своєму середньому дворикові; син чита й оповіда сестрі. Приходить старий чоловік, сусіда, дуже збентежений, і каже дітям, що їх батька схопили в храмі (на сходах до храму); його ув’язнено за те, що він "ширив єресь", проповідував думки грецьких філософів".
Как известно, "давня релігія" и "думки грецьких філософів"— это две большие разницы. Сократ был казнен сторонниками "давньої релігії" за отрицание им традиционных богов и почитание "нового" божества. Не зная Библии, он понял, что настоящий всемогущий Бог может быть только один-единственный. За что и был убит. Того же мнения придерживался его ученик Платон. Того же мнения придерживался и ученик последнего Аристотель. И т. д., и т. д. То есть, выдающиеся греческие философы вовсе не поклонялись слепо олимпийским богам, но искали единую первопричину всех вещей. Кстати, о "преследованиях" греческой философии. Платоновская Академия в Афинах была закрыта императором Юстинианом в VI веке. К этому времени она существовала уже 900 лет. За такое время можно сказать все, что хотел. Наверное, "дуже вчений еллін" все это знал. Но его создательница этого не знала. Поэтому приписала ему языческое многобожие, борьбу с рабством и свое собственное антихристианство (игнорируя общеизвестные факты, что греческие философы были сторонниками рабства, а христианство положило конец рабовладельческому обществу):
"…Його ув’язнено за те, що він "ширив єресь", проповідував думки грецьких філософів, одвертав од догматів віри християнської. Він казав: "Нема рабів божих, — єсть і повинні бути люди, вільні "тілом і духом". "Начувайтесь лиха", — сказав старий. "Прийдуть і в господу до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять яко писания "єретицьке", "поганське".
Дівча плаче, потім радиться з братом, що робити. Зважають, що треба поховати хоть найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховать. У ночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають в пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє стають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайдет і скарби — і дізнається великої мудрості: "Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!"
Такая вот жалостная история. Вспомним, что по Аристотелю "раб есть говорящее орудие"; одни люди рождаются по природе свободными (это эллины), а другие — по природе своей от рождения рабы (это скифы, славяне и прочие "варвары"). Это солнечная и светлая античность. На смену ей пришло очень "мрачное" средневековье, утверждающее вслед за апостолом Павлом, что для Христа нет ни эллина, ни иудея, ни раба, ни свободного, ни мужчины, ни женщины, но каждый — сын Божий и несет в себе искру Божью.
Кто-то предпочитает молиться Гелиосу. А почему не Зевсу? Почему не Аполлону или Дионису? Почему не всем, вместе взятым? Наверное, это — не принципиально. Лишь бы не Христу.
Этот замысел был записан в начале июля 1913 г. (последний месяц жизни Украинки). О. Пчилка вспоминала: "Коли я в початку липня прибула до Лесі на Кавказ, у Кутаїсі, вона, лежачи хвора в ліжку, однак поривалась думкою до своїх творів. Одного разу… згадала про свою обітницю, про ту поему, й сказала: "Ану, спробую зазначити, як би то воно виходило". Отож вона говорила, а я писала з її слів подаваний тут зміст її надуманої поеми. Проказуючи, Леся дещо зміняла: місце дії, останні слова. Перше хотіла закінчити прокляттям, потім сказала: "Ні, нехай "останнім акордом" буде молитва до Геліоса, — та й проказала ті слова, що стоять в кінці конспекту. — Отак і буде! — додала Леся наостанку. — Як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю". Та сьому бажанню не судилось справдитись! Зостався конспект".
Таким образом, бескомпромиссная борьба Украинки против христианства длилась до последнего вздоха. И даже после.
Еще в 1900-м году она писала:
Моя душа не буде "со святими", Не буде "вічна пам’ять" помені,Чужі мені пісні з словами тимиІ дзвонисі, потворимідяні.
Все было именно так, как она хотела. Львовская газета "Діло" писала: "Похорон був дуже урочистий, хоч духовенство не брало майже в нім ніякої участі. Така була воля покійної… Похід посувався в поваж-ній тиші. Церковного співу не було, бо духовенство не йшло за тру-ною…" Г. Палецкий вспоминал: "За добу до похорону стало відомо, що згідно бажання небіжчиці проводи домовини відбудуться без духовенства". Через год К. Квитка написал воспоминания "На роковини смерті Лесі": "В замітках газети "Киевская мысль" під час похорону Лесі Українки було написано, що, згідно з в