наковості в цьому відношенні всіх найрозмаїтніших історичних епох — цей Leitmotiv, навіяний новітньою наукою, повинен витіснити з свідомості дійсно сучасного белетриста пристарілу ідею про рай і пекло, що неначебто ділять життя людськості на дві одрубні половини. Тільки несталістю і невиробленістю їх психічних звичок можна пояснити дивну живучість цього примітивного поняття, утвореного наївним дуалізмом первісних релігій. Але є вже тепер ознаки того, що ця нерухомість звичок починає трохи подаватись перед натиском нових ідей". У "нової істоти", разумеется, "нові ідеї". Как же иначе?
Были и другие литературные утопии (сегодня их называют антиутопиями). Но Украинка их знать не хотела. Поскольку у нее был социалистический идеал: "Кому дорогий ідеал, той мусить тим більше дбати про його чистоту і боронити його від профанування через людську "практичність". Ідеал соціалістичний профанується… Наприклад, Уеллс лякає, що визволений пролетаріат здичавіє так, аж поїсть усіх позосталих аристократів, і людськість загине від канібальства… Ми не можем згодитись з Анатолем Франсом, немов у цих утопіях відбився щирий песимізм душ, опанованих "світовою тугою", нам чується в них просто старече гдирання підупалої групи і бажання залякати читачів вигаданим страхіттям соціалізму". И вот уже "страхіття соціалізму" для нас позади. Теперь каждый знает, что Уэллс ошибся: аристократов оказалось слишком мало, чтобы накормить "визволений пролетаріат". Достоевский тоже предупреждал о грядущей "антропофагии". Но социалисты называли его клеветником и автором пасквилей на революционеров. Писателю удалось предсказать в деталях множество событий XX века. И все потому, что мыслил он в библейской парадигме.
"Найдавніший відомий нам тип утопії — це опис земного раю, що згодом подвоївся описом раю небесного, створеним "по образу і подобію" попереднього (фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вона бачила на землі)". А психология "стародавніх людей", как известно, всегда была для нее открытой книгой.
"З теологічної утопії згодом народилась утопія пророча, політична, що приймала найбільше форму поетичної імпровізації… Нарешті — і це найголовніше для генези політичної утопії — людина може і сама вибороти собі щось, навіть безволі якоїсь вищої надлюдської сили". Да, действительно, "людина може і сама вибороти собі щось". Но не более того.
"Зазначимо… оригінальне трактування теми про непослух в міфі про Прометея, де як раз новітнє справжнє життя людське, навіть з усіма його злиднями та горем, виставляється раєм супроти того, яке було перед проступком Прометеєвим". Если это "рай", то что же тогда "пекло"? Впрочем, у слова "рай" — не одно значение. Мы помним: "Мужик сжимает горло своему ребенку, изрыгает богохульство, хватает мальчика за голову, за золотые волосы и кричит во тьме: "Рай, рай, рай!" И широким отчаянным размахом он бросает Попова волкам!" Нельзя забыть незабываемое.
"Віки варварства, що наступили після згину античної культури, тьмарили людську думку, вертали її до примітивного світогляду. Тільки фантазія росла й буяла, а думка спала або тяжко боролася з важкою зморою середньовічного "мракобісія". "Мракобісіє" (это слово чем-то напоминает азаровских "кровосісів") заключалось в том, что каждого человека стали считать "образом и подобием Божьим", а не "говорящим орудием" (по Аристотелю).
"Нам здається, що, власне, "популяризатори" типу Кабе чимало винні з того, що ідеологія Фур’є та Сен-Сімона заглохла на кілька десятиліть і не вабила до себе талановитих белетристів". Но вот, наконец, на проклятой Московщине появился один: "Мало хто з новіших белетристів дорівнює Чернишевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання". Но вышла у него какая-то карикатура на "светлое будущее": "Те, що Чернишевський був сам переконаним соціалістом, ще тільки гірше шкодило його справі, бо вже ніхто не міг сказати, що це він вмисне змалював карикатурноприйдешній лад, аби дискредитувати соціалізм. Карикатура вийшла сама собою, не з волі автора, а таки з його вини, бо він свідомо розминувся з художньою правдою, замінивши її публіцистичним розумуванням і теоретичною схемою, і тим не свідомо занапастив свій твір і скомпрометував свій замисел".
Однако, утопия Чернышевского — это еще не последний писк. Есть и покруче: "Той ідеал, що ледве мрів великому утопістові XVI в. Мору… наблизився тепер, зміцнів, виріс, з одного боку, в наукову теорію, з другого — кристалізувався в догму, близьку до релігійної. Утопісти нашої доби (нагадуємо, що тут цей термін вживається в літературному, а не публіцистично-науковому значенні) вже не стоїть одиноко, як Томас Мор… навколо нього маси, жадібні пророчого слова про те, який буде той прийдешній світ, що його одні прагнуть, а другі жахаються". Речь идет о марксизме, который вырос в "наукову теорію", а одновременно "кристалізувався в догму, близьку до релігійної".
2.10. Буревестница
В 1889 году родилась аллегория "Метелик". В подвале живут двое: "Лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика… Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити… Коли б сила, він битеє світло крилами згасив навіки… Лилик заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось".
То ли дело другой обитатель подвала: "Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох… Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, як раз навпроти метелика. Боже! Яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!.. Невтерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. "Світло, світло!" — і полинув за ним… Полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.
Аж ось він опинився у великій кімнаті… На столі була ясна-ясна лампа, — метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… Опам’ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити як найближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, — там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от — метелик влетів у самий поломінь. Трісь! Отже ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, які перше. "Дурне створіння! — мовив дехто з товариства. — Хто велів йому летіти на вогонь?І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!"
Через год аллегория эта появилась в львовском журнале для детей и юношества "Дзвінок". И только десять лет спустя певец революции Максим Горький в своей "Песне о Соколе" споет:
Безумству храбрых поем мы славу!
Безумство храбрых — вот мудрость жизни!
Украинка здесь оказалась впереди самого "буревестника" революции. А "Песня о Буревестнике" родилась еще позже (1901).
В начале 1895 г. в Софии Украинка написала "Лист до товаришів": "Не від імені русько-українського народу, не від імені радикальної партії звертаюсь я до вас, мої знайомі і незнайомі товариші, я одважуюсь удатись до вас від свого, може, й невідомого вам ймення: обізвіться, докажіть, що ви живете і думаєте. Я чую свій товариський зв’язок з вами, і все ганьба, недовір’я, іронія, що падає на вас, падає однаково і на мене. Через те я звертаю до вас річ не з докором, я дивлюсь на вас не з гори вниз, я хочу говорити з вами, як з товаришами, просячи тільки розуміння безстороннього і щирої відповіді словом і ділом".
Требуется буря ("Буря! Пусть сильнее грянет буря!" — Горький напишет эти слова только в начале XX века). Нужна активизация революционной деятельности: "Хто знає, що робиться на дні моря? Всякий, хто бачить його тихий гладенький поверх і сумноспущені вітрила на кораблях, скаже: "Тиша в морі!" Отже, і в нас доти буде "тиша в морі", поки хвилі з глибини не здіймуться на поверх, власне хвилі, а не ті одинокі сплески з гребінчиком ясної піни, що зараз же зникають без сліду. Хто ж має здіймати ті хвилі? Ми самі. Ми самі мусимо бути тими хвилями, отже, не нам сидіти край моря та ждати погоди, чи то пак негоди та супротивного вітру. Скажіть, мої товариші, чому не чутно вашого голосу, тим часом як усяка "темна сила" не боїться здіймати його прилюдно? Невже для нашої країни ще не настав час, щоб виявила себе сила світліша? Що буде, коли сторонні люди приймуть навіру от і безсоромні речі, що говорять ніби від всього "русько-українського народу", пам’ятаючи приказку: "Мовчання знак згоди".
Как известно, марксисты-ленинцы весь XX век мололи, что хотели — и тоже "ніби від всього "русько-українського народу". А тогда "светлые силы" группировались вокруг издания галицких радикалов: "Народ" при всіх своїх хибах(і тут не без нашої вини) єсть все-таки єдина часопись на українській мові, де можлива одкрита розмова про наші громадські питання та подавання фактів з життя нашого люду, незалежно від всякої "тонкої політики", без огляду нарізних "їх благородій" (чи там "всечесних" та "високодостойних" або "найсвятіших" та "найясніших", діло не в словах — се як до краю!)". Во главе же "темных сил" были попы: "Вам відомо, що зложений фонд на видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівського опікою і блукаючого навмання через усякі мальованщини і т. п.".