Поэтому господам товарищам следует подключаться: "Ви знаєте, панове товариші, що вся робота над освітою і обороною прав галицького люду лежить на плечах двох-трьох людей (назва "русько-українська радикальна партія" більш голосна, ніж правдива назва); на них же лежить і прилюдна боротьба за нашу, українську, справу. Чи не пора ж нам, товариші, взяти хоч яку частку їх праці на себе? Не все ж сидіти заложивши руки та дякувати їм, що побиваються за нас". Франко да Павлык — вот и все революционеры: "Робітників, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням свого життя, — тільки сих два-три чоловіка і тим уже врешті сили не стає".
А профессиональных революционеров должно быть как можно больше: "Поки не буде в нас широкої течії вільного слова, то все буде в нас "тиша в морі" або, що найбільше, "мертвая зыбь"!"; "Ви, певне, знаєте, що дві газети — "Народ" і "Хлібороб" — тяжко хворі на брак грошей і праці, власне нашої праці". В примечаниях читаем: "Народ" — двотижневий громадсько-політичний журнал прогресивного напряму… "Хлібороб" — громадсько-політичний, науковий та літературний журнал прогресивного напряму".
"Коли згине "Хлібороб", то тим загальмується, хто зна як надовго, і праця над розбуджуванням того селянства в Галичині, що саме тепер почало прокидатись". А он уже два года как умер. Оказывается: "Хлібороб" видався М. Павликом у Львові та Коломиї у 1891–1893 рр.". Да какая разница: газета — журнал, умер — шмумер. Это все мелочи. Скорей бы революция! Буря! Пусть сильнее грянет буря!
Зеров писал: "Хоча Драгоманов у своїй листовній рецензії на Лесин переклад "Книги пісень" і закидав перекладачці, що вона не зуміла віддати гайневської злості, — "Давня казка" влучно перейняла всі стріли тієї "злості". Революционный поэт должен просветить народные массы и тем самым выступить в качестве локомотива революции. Но сначала нужно поймать вдохновение. Когда оно приходит, поэт бросает все. Ложится на землю и лежит так целый день. Как в поэме "Давня казка" (1893):
Так одного разу ранком наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви, чи пісні складав — не знаю!
Тільки чує—гомін, гуки, десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачій людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні, гомін ближче все лунає,
З-закущів юрба мисливська на долину вибігає.
Як на те ж, лежав поет наш на самісінькій стежині.
"Гей! — кричить він. — Обережно, віку збавите людині!"
…Попереду їхав лицар, та лихий таки, крий боже!
"Бачте, — крикнув, — що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?"
"Не біда, — поет відмовив, — як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають, ти мені їх не завернеш!"
"Се ще также полювання, — мовить лицар з гучним сміхом. —
Слухай, ти, втікай лиш краще, бо пізнаєш сяти з лихом".
"Ей, я лиха не боюся — з ним ночую, з ним і днюю;
Ти втікай, бо я, мось пане, на таких, як ти, полюю!
В мене рими-соколята як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють, вже кого мені там треба!"
"Та який ти з біса мудрий! — мовить лицар. — Ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились, хто кого скорій вполює.
Хлопці, геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!"
"От спасибі за послугу! — мовить наш поет. — Несіте.
Та візьміть листки з піснями, он в траві лежать, візміте."
"Він, напевне, божевільний, — крикнув лицар. — Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість — стороною обминаймо…"
Итак, поэт легко отделался. Охота продолжалась целый день. А что же наш герой? Никто не угадает: целый день лежал на том же самом месте, "на самісінькій стежині". Может сдвинулся хоть на метр? Или на обочину перебрался? Нет уж, дудки. "Бо як рими повтікають"— что потом делать прикажете? И вот вечером, после неудачной охоты
Геть одбившися від гурту, їде лицар в самотині.
Зирк! — поет лежить, як перше, на самісінькій стежині.
Между ними состоялся продуктивный обмен мнениями по мировоззренческим вопросам. Далее в поэме поэт показывает рыцарю волшебную силу искусства: его песня завоевывает для рыцаря сердце красавицы, а затем вдохновляет солдат на штурм бусурманского города. Но когда рыцарь усилил эксплуатацию крестьян, то народные массы получают от поэта в дар революционную песню:
Мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?
Итог: поэт умер в тюрьме, рыцаря убили крестьяне. Но борьба продолжается:
І тепер нащадки графські тюрми міцнії будують,
А поетов і нащадки слово гостреє гартують.
Одним из потомков того революционного поэта и была Украинка:
"Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні…" А "втіха" для революционного поэта одна: революция. И она пришла.
2.11. Первая русская революция
Она застала Украинку в Тбилиси, где работал ее муж Климентий Квитка (Кльоня). У писательницы всегда было полное взаимопонимание с грузинскими революционерами. Один из них (Нестор Гамбарашвили) вспоминал: "Після ув’язнення й виключення в листопаді 1894 р. з Московського університету за участь в студентському русі мене було вислано на батьківщину, в Горі, без права вступу в столичні університети (Московський і Петербурзький). В результаті довгих клопотань Міністерство народної освіти дозволило мені поступити в один з провінціальних університетів. Я вибрав Київ. Восени 1895 р. я приїхав до Києва і почав шукати собі кімнату в районах поблизу університету… Господарем квартири виявилася сім’я Косачів. Голова сім’ї Петро Антонович Косач служив у м. Ковелі, Волинської губернії, повітовим предводителем дворянства…
Сім’я Косачів відразу ж завоювала мої симпатії своєю високою культурністю, демократичністю і сердечністю. Члени сім’ї між собою говорили виключно по-українськи, хоч всі добре знали і російську мову… Особливо хороші товариські стосунки були в мене з Лесею Українкою. Вона часто заходила до мене, і ми розмовляли на різні суспільно-політичні теми. Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в колишню Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до самодержавства. Одного разу… сказала: "Який цікавий, дивний куточок — Грузія!.. Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!"… Довідавшись, що я вивчаю французьку мову, Леся Українка запропонувала свої послуги і просила, в свою чергу, познайомити її з грузинською мовою…
На початку літа 1896 р., виїжджаючи з Києва додому в Горі на канікули, я запитав Лесю Українку, що їй привезти з Грузії. Відповідь була: "Гострий кинжал, як емблему боротьби з ненависним ворогом". Я виконав бажання. Непогано заробляючи уроками, я замовив спеціалістам по холодній зброї дагестанцям в Горі кинджал, невеликий, з кращої криці, ручка і піхви кинджала були зроблені з срібла з гравіровкою і черню. Даруючи цей кинджал Лесі Українці восени 1896 р., після повернення з канікул в Київ, я сказав: "Панночко Леся, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо" (цит. по: 8, 157–161). Получилась очень символичная фигура: панночка со стальным кинжалом из города Гори (где и по сей день функционирует музей Сталина).
Но вот, наконец, и революция. Пришло время поквитаться с ненавистным самодержавием. В феврале 1905 года Украинка писала матери из Тбилиси: "Оповідання… все ще нескінчене, бо мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін "весни" й "зими". В Тифлісі був теж один такий "весняний" день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах…" Если "весенний" день — это лужи крови, то что же такое день "зимний"? Наверное тот, который прошел без кровопролития?
Поскольку сестра Исидора училась в школе, для нее — особая весточка: "Да, мало не забула написати новини, цікаві головно для Дори. Тут були бунти у всіх середніх школах, в тім числі і в жіночих, в інституті "благородных девиц" і (horribile dictu!) в "єпархіальному" училищі! В мужеських гімназіях робили сходки, били вікна, вигнали (добились одставки) кількох учителів і одного директора… В інституті жіночому бунт був за те, що одну ученицю перевели з старшого класу в менший, щоб зробити вакансію для дочки начальника краю, а вчителя, що запротестував проти того, погнали в одставку. Панночки збили бучу за товаришку і вчителя, побили вікна в знак протесту, а начальницю, що прийшла їх втихомирювати, закидали туфлями, набили і вигнали геть. Вона подала в одставку, а інститут поки що причинено. Єпархіалки зробили антирелігійний бунт, і ходять чутки про якісь несамовиті "кощунства" і "безчинства" в тій школі; як би там не було, школа прикрита. От які-то діла!"
Вот это жизнь. Такое нужно обязательно сообщить сестре-школьнице.
И еще матери: "Стачки тут уже кінчаються. Конки ходять, і все продається, хоч дещо подорожчі й ціні. Чула я, що має відбутись ще один банкет, але де, з кимі як, ще не знаю. Настрій громадський якийсь хаотичний тут, як, правда, і скрізь в Росії". По поводу предполагаемого "банкету" сразу же вспоминается раздел "Бенкет в Лисянці" из хрестоматийной поэмы "Гайдамаки".
Литературоведы сообщают, что под непосредственным влиянием и впечатлением от революционной демонстрации в Тифлисе (январь 1905 г.) Украинка написала свою