ого мистецтва". Тургенева "типичная" москвичка не знает: "Ні, я його не читала. У нас "класиків" проходили тільки до Пушкіна. Правда, в хрестоматії було там щось, "Бежин луг", здається, і ще не пам’ятаю що… так, дитяче…". Тургенев на нее действует как снотворное: "Прочитавши перших дві-три сторінки, я спинилась, щоб одвести голос, і почула голосне мірне дихання Алли Михайлівни, — вона спала, підклавши руку під щоку; з-під подушки виглядала клинчиком червоняста обложка роману "Новітнє кохання".
Теперь всем становится ясно, что эрудированная Украинка нравственно неизмеримо выше необразованной русской. Теперь пришло время обрисовать классовый антагонизм. Для выдающегося мастера слова — это пара пустяков. Если в романе из жизни аристократов не хватает темы пролетариата, мастер тут же дописывает: "За окном двое рабочих ковали железо". В данном случае использован именно такой "алгоритм":
"— …Мені татко дав тисячу рублів на сезон, доїхала, прожила два з половиною тижні і, знаєте, скільки маю тепер? Двісті рублів! Ха-ха-ха! — вона весело і дзвінко засміялась.
В сю хвилину на зустріч нам ішов молодий робітник з відром зеленої фарби в одній руці і з великим квачем у другій; з квача капотіла фарба…Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне, мов бронзове, чоло; хлопець як раз утирався замазаним рукавом, порівнявшись з нами, і через те його квач прийшовся як раз врівні з червоним капелюшком Алли Михайлівни, так що мало не лишив на ньому зеленого листочка. Вона відхилилась так раптово, що мало не штовхнула мене з тротуару, і скрикнула хлопцеві: — Посторонись, любезный, посторонись! От мужлан! — додала трохи тихше.
Хлопець трохи збочив і руку з квачем заложив за спину, щоб не зачепити панну, але при тому кинув такий погляд у наш бік, що мені стало ніяково. Не знаю, чи завважила той погляд Алла Михайлівна і чи вміла вона прочитати в ньому і зрозуміти той страшний, фатальний антагонізм, — темніший, ніж чорні очі молодого робітника. Не знаю, чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула йому вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, і мені стало страшно — в них була ціла історія".
А в голове Украинки — целый исторический материализм с классовыми антагонизмами, который гарантировал социальные революции, гражданские войны и др. катаклизмы:
"Хлопець давно вже поминув нас, а я все думала про його темний погляд, і, може, через те пусті речі, безжурне щебетання моєї бесідниці робили на мене якесь тяжке, майже трагічне враження… Бідна "червона шапочка", бігає собі по густому лісі, ганяючись за барвистими метеликами, не думаючи, що буде, коли сонце зайде і кривава заграва розіллється по лісі, пташки замовкнуть, метелики поховаються під листочки, а серед темних кущів засвітяться диким вогнем вовчі очі.
— Моя маленька Червоно Шапочко, не йди в ліс! — я незчулась, як промовила се в голос.
— Там є вовк, що тебе з’їсть, — докінчила панночка і засміялась…"
Бедная глупая "эксплуататорша". В отличие от нее, революционеры прекрасно знают: кровопролитие неизбежно. А законы истории неотвратимы. Поэтому они сломя голову бросаются… реализовывать законы и организовывать "неизбежное" кровопролитие.
В эпизоде с молодым пролетарием заявлен уже и межнациональный антагонизм. Черноглазый носит "смушеву татарську шапчину". Вероятно — татарин. Поскольку Россия, как известно каждому революционеру, была "тюрьмой народов", то и татарского народа тоже. А он достоин своей "незалежності". Вот и сегодня меджлис провозглашает курс на создание суверенной державы крымско-татарского народа. Но это уже (скажет каждый украинский националист) наглый сепаратизм, посягающий на исконно украинские земли (отвоеванные в XVIII веке Российской империей и подаренные Украине Хрущевым в 1954 году).
В самом деле: нельзя же считать "соборную" Украину "тюрьмой народов". Нельзя же называть украинских государственников "украинскими держимордами". Такое можно (и нужно) говорить только о России и русских.
Однако, по свидетельству Украинки, крымские татары под русским "гнетом" не только "страдали": "Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, що їздять з ними сам на сам в гори, мають не найліпшу славу". Но автора больше интересует антагонизм между русскими и украинцами. Московская фифа была недовольна возвышенной Украинкой с ее кругом интересов:
"— …Що ж робить, "куда нам, дуракам, чай пить"! Море, поезія, природа, ідеї…
— Ми з вами, скільки пам’ятаю, ні про які ідеї не говорили.
— О, звичайно! "Не мечите бисеру перед свиньями!"
— Або, як у нас кажуть: "Шкода мову псувать!" — зірвалось у мене.
— Что вы?
Я не повторила і спустила очі долу, бо чула, що у мене був "темний погляд", повний непримиримого, фатального антагонізму…"
Совсем как у татарского пролетария: "страшний, фатальний антагонізм, — темніший, ніж чорні очі молодого робітника". Можно было бы добавить: на самом дне самого черного в мире ущелья. Но это уже дело вкуса.
Итог: антагонизм (религиозный) на антагонизме (классовом) едет и антагонизмом (национальным) погоняет. Совсем как сегодня. Однако теперь у нас уже имеются рецепты "от Украинки": про "цікавих" мужиков и прочие в том же духе.
3.2. Украинка в тылу врага
Смоделировав ситуацию "москвичка на юге", творческая личность не может на этом успокоиться. А что получится, если украинку забросить в Москву? Такая ситуация смоделирована в поэме "Бояриня" (1910). Отдельное исследование ей посвятил известный поэт и литературовед М. Драй-Хмара (убит коммунистами на Колыме): "Як відомо, Леся Українка більшість своїх творів писала на теми екзотичні. Це диктував тодішній стан українського письменства й ті обставини, серед яких жила й розвивалася поетка. Українське письменство XIX віку, з його вузькопровінціальним завданням та утилітарно-народницьким напрямом, не задовольняло вже вимог, що їх ставила українська інтелігенція наприкінці XIX віку. Отже, треба було переставляти його на нові рейки. В зв’язку з цим виникає проблема запозичення нових сюжетів і тем з чужоземних літератур… Чим же пояснити те, що Леся Українка зійшла з наміченого шляху, удавшись до сюжетів українських?.. Чим же пояснити цей нахил до українських сюжетів? О. П. Косач пояснює його ось як: Лесі Українці не раз закидали її "екзотизм", одірваність від українського історичного й побутового життя, і от вона вирішила спробувати свої сили на українському грунті… Леся Українка розробила в "Боярині" історичну тему тому, що не зазнала гаразд українського побуту. Таку думку висловили ми колись у своїй розвідці про життя й творчість поетки… Трактуючи такі поняття, як "поневолення народу", "любов до рідного краю" тощо, Леся Українка свідомо шукала паралелів до цих понять в історичному минулому, бо загальне становище було тоді таке, що не завсіди дозволяло речі звати своїми іменами" (цит. по: 17, 9-11).
"Чому Леся Українка спинила свою увагу якраз на добі Руїни? У Куліша є один вірш, в якому він лає руїноманів за те, що вони славлять різанину й насильство своїх предків:
Чого ж ви давню славите Руїну,
столітню по дорогах різанину,
столітній безсуд і тяжке насильство,
гвалт ваших пращурок і люте здирство,
столітнє городів і сіл палання.
Столітнє пращурів ясирування?
Здавалося б, що вірші П. Куліша, якого дуже шанувала наша поетка, відведуть її від Руїни, яку той ненавидів і з якої одверто глузував. Але сталося інакше: вона прийшла до Руїни" (цит. по: 17, 12). Как известно, Кулиш был христианином, десятилетиями переводил Библию. А такое умонастроение как раз не очень "шанувала наша поетка", отзываясь на него стереотипно: "Цур їм!".
"Чому з усіх наших епох Леся вибрала якраз цю? Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Правда, самої боротьби, отого виру кривавого, що клекотів у серці тодішнього українського життя, поетка не відтворює: вона залишається збоку і тільки прислухається до нього. Це відповідає дійсному станові речей: Леся Українка ніколи не брала участі в боях. Та тих боїв за її часів і не було, як не рахувати дрібних сутичок, що траплялися на Україні за революції 1905 року. Навпаки, їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, "на руїнах". Вона змалювала те, що бачила й чула. Хоч Леся Українка й не відтворює в своїй поемі боротьби, що точилася за Руїни, проте вона на неї реагує, виявляюче своє політичне обличчя та свої симпатії до учасників тієї боротьби… Леся Українка не відстає від письменників, що писали про боротьбу Петра Дорошенка за український автономізм та за ідею національного об’єднання, і так само, як і вони, високо ставить Петра Дорошенка, як українського національного героя" (там же).
Главную героиню поэмы зовут Оксана: "Устами Оксани Леся Українка часто-густо висловлює свої власні почування. З поеми видно, що вона недолюблює старої Московщини. Чому? Бо з трьох історичних ворогів України вона тільки й залишалася. Татари зникли, Польща занепала, а вона зосталася й панує над ними й над Україною" (цит. по: 17, 13). Здесь автор лукавит. "Татари зникли". Но как же это произошло? Да очень просто. Не сами они "зникли". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Турецкой империей. "Польща занепала". Не сама она "занепала". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Речью Посполитой (а было время, когда поляки сидели в Кремле и граница Польши проходила около Можайска). Украина получила свои дивиденды (со времен Богдана ее территория увеличилась в шесть раз). И теперь уже можно "недолюблювати старої Московщини" (а почему только "старої"?) и плевать на нее. Остается риторический вопрос: за сколько столетий Украина добилась бы того же без "Московщини"? Чтобы не испытывать моральных неудобств, украинец